Минуло 100 років від дня народження відомого криворізького поета Михайла Пронченка

Поет Михайло Семенович Пронченко (1909—1942) народився у селі Покровському (нині селище міського типу Апостолове Дніпропетровської області) в бідній селянській родині. Як зазначав він сам у автобіографії, спершу навчався у школі в своєму селі, наймитував, працював по господарству вдома, служив у кооперації. Подальшу освіту здобував самотужки.

Виростаючи на землях колишньої запорозької вольниці, Пронченко змолоду закохався в рідну історію, марив образами козаччини. Знайомство з героїчною минувшиною ріднокраю дуже багато важило для фомування його національної самосвідомості. Вражає географія цих подорожей. «Дитячими ногами я сходив усі місця колишнього Війська Запорізького», згадував він і називає добру дюжину місць козацької слави й місця колишніх січей — Хортицю, Жовті Води, Микитин Ріг, село Покровське, Чортомлик… «Хотілося мені бачити запорізьких лицарів нашої землі, знаходив я уламки запорізьких пістолетів та шабель, хотілося бачити бодай малаеньку річ, що була в руках овіяних вічною славою лицарів України, незабутніх січовиків».

У Катеринославі познайомився з директором історичного музею академіком Дмитром Яворницьким, який створив у місті унікальний козацький музей. Збереглися листи Михайла Пронченка до історика. Пронченко у 1928-29 роках на прохання Дмитра Яворницького надсилав йому лексичний матеріал, почуті в рідному селі слова і прізвиська, консультувався з питань історії.

18-річний М. Пронченко видає 1927 року в Кривому Розі першу поетичну збірку «Штурмую надра» (поки що не розшукана), на яку звернули увагу М. Хвильовий і Д. Яворницький. Друкується в дніпропетровському літературному часописі «Зоря», київських літературних журналах. Від 1930 року Михайло працює в криворізькій міській газеті «Червоний гірник» редактором мови і літпрацівником, належить до криворізької групи письменницької організації ВУСПП. Він — активний автор місцевого літературного часопису «Кривбас», літературних альманахів, які виходили в цей час на Криворіжжі.
1933 рік поклав край куцій українізації. Почався погром літератури і літераторів. На Криворіжжя приходить жорстока хвиля боротьби з націоналізмом.

У грудні 1934-го після вбивства С. Кірова Михайла Пронченка заарештовано в Кривому Розі. Один із пунктів вироку звучав так: «На протяжении ряда лет (Пронченко) поддерживал активную связь с бывшим петлюровцем‚ махровым националистом украинским поэтом В. Н. Сосюрой». Пронченка кидали в льох, інсценували його розстріл. Засуджено поета 11 грудня 1935 року спецколегією Дніпропетровського обласного суду за статтею 54-10 ч. 2 Карного кодексу УРСР до 5 років позбавлення волі з поразкою у правах на два роки.

Поета заслано до табору Тахтамигда на Далекому Сході. Але й там, в умовах неволі він продовжує творити. Під його віршами зазначено місця написання віршів — Тахтамигда, Хихцир, Хабаровськ. Погляд поета звернений на захід — там, де рідна Україна. Поняття «мати» й «Україна» нерозривно злилися в поетовій свідомості, в його творчості.
На засланні, під час роботи на лісозаготівлях, поета скалічено — у нього була перебита нога. На Далекому Сході Пронченко познайомився з іншим засланцем — Іваном Багряним, згодом відомим українським письменником, який присвятить пам’яті Пронченка видану на Заході 1948 року повість-вертеп «Розгром».

Наприкінці 1939 року М. Пронченко повертається в Україну, але влаштуватися на роботу за фахом у редакції міської газети в Кривому Розі не зміг — він не був реабілітований. Допомогти у реабілітації просить свого доброго знайомого поета Володимира Сосюру, але й той виявився безпорадний. Піти фізично працювати на шахту Пронченко не міг через каліцтво. Тому поетові, у якого на руках були старенька мати і десятирічний синок, доводиться перебиватися випадковими заробітками.

Під час короткого редагування Михайлом Пронченком «Дзвону» (жовтень — листопад 1941 року) тут друкуються й патріотичні вірші самого поета, писані на засланні. Зібрані разом, вони незабаром виходять окремою книжечкою під назвою «Кобза» (1941). Це була друга й остання його прижиттєва поетична збірка. Всього дві дюжини поезій у цій збірці, але вони засвідчили: Пронченко при всьому його ліризмі, успадкованому від В. Сосюри, уособлював новий дух, дух часу — величний, сильний, героїчний. Звідси й поетова віра у вільне майбутнє краю:

І в своїй хаті соколино
Брати братаються — дивись,
Моя хороша Україно,
Що будеш вільна, як колись!
(«Україні»).

Михайло Пронченко виступає в цей час і як драматург. З-під його пера виходять історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». На жаль, вони втрачені. Зберігся лише невеликий уривок з драми «Тарас Трясило». А опубліковано його у літературному додатку до газети «Дзвін» з промовистою назвою «Меч». Нам відоме лише одне число криворізького «Меча».

Такий був короткий і яскравий, мов спалах, період до німецького терору проти українців. Після прибуття до Кривого Рогу цивільного німецького управління посилилися наклепи, провокації, спрямовані проти місцевих діячів українського відродження. Жертвою цих обмов став і Михайло Пронченко. Його звільняють з посади редактора «Дзвону». Недруги розпочинають злісну кампанію навколо його імені. У газеті «Дзвін», яку став редагувати Б. Євтухов, з’являється непідписана стаття «Пронченко без маски». У чому тільки не звинувачували його — і в нескромності як редактора, і в манії величності, і в гонорарних надуживаннях, і в його статтях і віршах підрадянської доби. Він їде шукати правди в Дніпропетровськ, намагається якось виправдатися, привозить до Кривого Рога «Дніпропетровську газету» зі статтею «Кому потрібен такий «Дзвін»?» і розповсюджує її в Кривому Розі.

Та це не допомогає. А лише викликає лють нацистів. Відтак разом з криворізькими оунівцями зазнає арешту на початку 1942 року. Тоді у Кривому Розі заарештовано низку діячів ОУН — Сергія Шерстюка, Івана Потапенка, Ганну Максимець, разом з якими Михайла Пронченка страчено у лютому (за іншими даними, у квітні) 1942 року в Кривому Розі.

В ув’язненні, мабуть, уже на порозі смерті, поет і написав останнього свого вірша, де є й такі рядки:
Не треба нам нічого від життя,
Ні почестей, ні грошей, ані слави,
Лише Держави треба вороття —
Святої Української Держави!

Попри заборону нацистами після страти М. Пронченка його поетичної збірки «Кобза» її примірники встигли отримати молоді письменники Яр Славутич, Дмитро Нитченко-Чуб. Останній вивіз збірку на еміграцію до Австралії і надав копію упорядникам «Кобзи» 1995 року видання.

А в Україні ім’я і творчість поета-самостійника було під забороною і в радянський час. 1995 року в дніпропетровському видавництві «Дніпро» в упорядкуванні Миколи Чабана і сина поета Анатолія Пронченка видано збірку Михайла Пронченка «Кобза».
Таким чином, ще п’ятнадцять років тому твори поета стали доступними читачеві на Придніпров’ї. Вони друкувалися в журналах «Кур’єр Кривбасу», «Свічадо», «Борисфен» та ін. Поезії включаються до антологій, вони декламуються в школах і на літературних вечорах. Багато робив для повернення імені батька його покійний вже син Анатолій, який жив в Ужгороді. Куточок поета відкрито на його батьківщині — в одній з середніх шкіл Апостолового. Шанують ім’я поета й на Криворіжжі. Онучка Алла Пронченко, яка нині живе в Англії, збирається відкрити в Інтернеті сайт, йому присвячений.

Десять років тому, 17 лютого 2004 року в газеті «Зоря» була надрукована стаття М. Чабана «І в вічній мерзлоті складали душі ми…», в якій ставилося питання про посмертну реабілітацію. У відповідь з обласної прокуратури дістали чергову відписку. За два роки дніпропетровець Юрій Фоменко зробив ще одну спробу порушити цю справу в листі до народного депутата України, заступника голови Комітету Верховної Ради у закордонних справах Сергія Бичкова. У відповідь на своє звернення останній отримав листа за підписом прокурора Дніпропетровської області В. В. Шуби. Той, посилаючись на те, що відомості про місце зберігання архівної кримінальної справи відносно Пронченка відсутні, написав 27 лютого 2006 року, що «вирішити питання про його реабілітацію неможливо». Так і залишається формально нереабілітованим поет-страдник.