Музей історії ріднокраю створив у столярній майстерні Віктор Дідик

Усе почалося з «Переяславської ради»

Схожа історія у чоловіка і з старовинними монетами, керамікою, предметами побуту. Цікаво, що пов’язати себе з археологією Віктор мріяв, ще навчаючись у початковій школі. А коли був у шостому чи сьомому класі, мама запропонувала прочитати «Переяславську раду» Натана Рибака. Книга не тільки справила на хлопця незабутнє враження, а й стала для нього своєрідною відправною точкою в розвитку його як особистості.

Віктор зачитувався історичними творами Івана Ле, Михайла Старицького і вже не міг зупинитися в своєму бажанні дізнатися якомога більше про історичне минуле свого народу. Але потрібної інформації тоді, у радянські часи, бракувало.

У 90-х, коли Україна стала утверджуватися як незалежна держава, в нашого героя з’явилась можливість тамувати інформаційний голод щодо історії козаччини: він скуповував історичні праці Грушевського та Яворницького в магазинах, передплачував відповідну літературу та отримував її поштою.

У цей же час навчався в залізничному технікумі, відслужив строкову службу, працював на заводі потужного радіобудування, закінчив ще один технікум, в якому отримав спеціальність «обробка металу». Потім оволодів ще однією спеціальністю — столяра і останні 15 років має власну столярну майстерню.

— Та великий прорив в мене пов’язаний з Інтернетом, — зізнається Віктор Федорович. — Адже у всесвітній мережі є книги, яких я б ніколи не купив, а ще там розміщено історичні форуми з картами, а також є можливість поспілкуватися з однодумцями.

Саме через Інтернет Віктор познайомився з істориками, людьми, яким небайдужа минувшина нашої країни. Однією з таких знакових для нього персон став Анатолій Пивовар, кандидат економічних наук з Києва, котрий практично увесь свій вільний час проводить в архівах, а потім ділиться зі своїм верхньодніпровським товаришем цікавою інформацією. Саме йому Віктор Дідик завдячує отриманими документальними даними про історичне минуле Верхньодніпровського району. Киянин вислав йому свою книжку «Задніпрські місця», яку написано на основі архівних матеріалів.

Дослідник минулого батьківщини

— Я дійшов до висновку, що є люди, які горять історією, і є ті, для яких вона — просто робота, за яку вони отримують плату. Такі виходять з кабінету і забувають про все, — з деякою гіркотою зазначає співрозмовник. — Звичайно, мені ближчі перші.

Та і як може бути по-іншому в того, хто відчуває внутрішню потребу займатися вивченням історії рідного краю? Здається, що для Віктора Дідика ця потреба переросла в стиль життя, стала його в хорошому сенсі цього слова «пунктиком». Адже цей чоловік з допомогою архівних джерел зміг встановити, що, наприклад, місто Верхньодніпровськ засновано не 1779 року, як це прийнято вважати, а на 20 років раніше, і його фундатор не Григорій Потьомкін, котрому цариця Катерина подарувала слободу, а військовий старшина Війська Запорізького Низового Макар Нагай, зимівник якого згадується ще в 1756 році.

Не всі сприймають такі дані, комусь зручніше користуватися усталеними офіційними даними, але, навіть незважаючи на це, Віктор Федорович продовжує свою роботу, аби дати можливість землякам мати цікаву інформацію щодо історії їхньої малої батьківщини. Тому завжди знаходить час ще й для просвітницької роботи. Для цього їздить по селах Верхньодніпровщини, зустрічається з місцевими учнями, яким розповідає те з історії козаччини та їхнього району, чого вони самі ніде не прочитають.

Скажете, дивак, якому, мабуть, нічим зайнятися? Це зовсім не так. У Віктора, як у кожного справжнього чоловіка, є робота, сім’я. Столярна майстерня — то справа клопітна. Нині у Віктора Федоровича практично в єдиного у Верхньодніпровську замкнений цикл виробництва столярних виробів. І сьогодні, коли звичайній людині дешевше замовити металопластиковий виріб, треба докласти немало сил, щоб майстерня працювала. Та він уже не мислить себе без тієї справи, яка приносить дивіденди моральні, і глибше занурюється в рідну історію.

Погодьмося, що не все ж у нашому житті вимірюється грішми. Хоча, от хоч вірте, хоч ні, а першою колекцією Віктора Дідика стали саме гроші — монети. Перші з’явились у нього після того, як батько, котрий працював у НДР, привіз жменю німецького «заліза», а пізніше і батькова сестра привезла ще жменю польських грошей. Так з того заморського скарбу все і почалось. Нині ж верхньодніпровський любитель старовини має у своїй колекції ольвійські дельфіни, яким більше двох тисяч років, римські денарії, монети, ґудзики та інше начиння доби козаччини.

— Козаки ж були не тільки воїнами, а найперше чоловіками, котрі самі себе обслуговували, — розповідає Віктор Федорович і показує на поличку у вітрині, яку виготовив в поставив у власній майстерні. — Тому, як бачите, у мене зібрано чимало свердел, замків, ключів, кресал, хрестиків, шматків кераміки.

— Звідки ви їх берете? — цікавлюсь.

— Знайомі пірнають у Дніпро по раків, то й приносять. Щось назбирав по верхньодніпровських селах, дещо — по п’ятихатських. Буває, що старовинне скло, кераміку навіть розкопувати не доводиться — все лежить на розораних полях. Але, певен, усе зібрати неможливо, тому я більше тяжію до доби козаччини, яка мені близька по духу.

Козацькому роду не буде переводу

А чотири роки тому Дідик уперше поїхав до Холодного Яру вшанувати пам’ять полеглих козаків і там побачив сучасних. З того моменту прийшло розуміння: оце — ті козаки, серед яких повинен бути і він. Адже вони не тільки розмовляють українською мовою, а й відроджують національні традиції та відстоюють незалежність України. Тому, повернувшись додому, створив у Верхньодніпровську сотню козацької паланки і нині гордий тим, що всі в ній — патріотично налаштовані.

Два його сини — старший Роман і менший Назар — будуть батькові добрими помічниками у відродженні козаччини. 10-літній Назар обожнює походи, йому до душі кулеші, зварені на природі за старовинними рецептами, а ще ночівля в наметі, розмови біля вогнища, коли у вогні багаття ввижаються давні козаки із списами, а під ними коні з гривами, що так і розвіваються на вітрі…

Віктор Дідик знає чимало цікавих історій про козаччину, може захопити ними практично кожного, бо розповідає неквапно, розлого. Його оповіді про минуле можна слухати і слухати, а на зібрані у власному музеї предмети старовини дивитися – не надивитися.

Віктор Дідик з тих, хто не ховає, те що знаходить, від людського ока, а щедро ділиться з іншими.