25 років на посаді сільського голови

Все починається з невеликої будівлі сільради, куди приємно заходити відвідувачам й гарно працюється персоналу. Але про себе сільрадівці потурбувалися востаннє, лиш коли відремонтували усі соціальні об’єкти на території ради.

— Маємо таку красиву назву — Жемчужне, то треба цій назві й відповідати, — говорить сільський голова Галина Бубир. — Стараємося. Що своїми силами робимо, що грантові проекти допомагають.

На території ради ще два села, Кіндратівка та Василівка. А коли Галина Іванівна стала тут головувати, було шість сіл. Потім через Юр’ївщину почали прокладати аміакопровод й він пішов по городах та хатах Затишного, Воскресенки, Стовбиного. Людям довелося переселятись. Переселенці й досі згадують ті благословенні місця — далеко навкруги не було кращих лук, такого різнотрав’я у балках. А скільки ставків було! Ковила стіною стояла, здалеку здавалося наче сніг випав.

Зрозуміло, все колись міняється, як і цей у минулому козацький степ, де селилися запорізькі козаки. Одному з нащадків запорожців, письменнику Олексі Стороженку, автору найбільш відомого історико-етнографічного твору «Марко Проклятий», дісталося у спадок старовинне село. Воно так й називалося у давнину — Строженкове. Та й коріння іншого його твору «Дорош» теж проростає звідси.

Сільський бібліотекар Любов Кириченко розповідає:

— У той час через село Жемчужне протікала річка Мала Тернівка. Вона заходила рукавом у лиман. Тут й оселився осавул Запорозького козацтва Дорош. Так виникло козацьке поселення — Дорошевський лиман.

Воно можна було б й не заглиблюватися так в історичні подробиці цього краю, аби не трепетне ставлення до цього й сільського голови. У селі Воскресенка, якого вже немає, переповідає місцеву легенду Галина Бубир, жила собі бариня Софія Ковалевська, дочка генерала Синельникова. Софія мала землю, гарний будинок й все, що треба, для панської садиби. Побудувала панночка на власні кошти церкву. А купатись вона ходила на ставок, посеред якого стояла чаша-купальня. До неї бариня добиралася по місточку. Після революції Ковалевські виїхали за кордон, церкву розібрали, у маєтку розмістилася початкова школа. А чаша-купальня на довгі роки застрягла у болотяному мулі колишнього ставка.

У 1995 році, коли вся область будувала й відроджувала район, аби в ньому були газ, дороги, дитсадки та школи, «дісталося» й Жемчужному. Широкі стрічки асфальтованих доріг простяглися вздовж вулиць, у центрі села розбили парк, у ньому висадили ялинки, верби, берізки.

Тут й згадала сільський голова про старовинну чашу-купальню. По-перше, раритет все ж таки. А, по-друге, чому б не використати панську чашу як великий вазон, розмістивши в ній квіти? Поїхали зі знаючими людьми до тієї чаші. Вона аніскілечки не постраждала від часу. А була, як визначили спеціалісти, зроблена зі скла та розчину, замішаного на глині та яйцях. Витягли краном той предмет давнини, встановили у парку.

— А воно ж хочеться чогось ще більшого, — згадує Галина Іванівна, — порожня чаша стоїть, надворі вже осінь — квітів не посадиш. До того ж незабаром мали підбивати підсумки конференції— що зроблено та як воно виглядає. Спасибі нашим кураторам з області. Привезли й подарували нам скульптурну пару кованих журавлів, так ми їх у чаші й встановили.

Тепер ця композиція є справжньою окрасою села. У самому ж парку недавно з’явився сучасний гральний майданчик для дітлахів, а у планах голови побудувати тут капличку та колодязь.

Їй люди довіряють і головою обирають не раз, і не два

Біля приміщення сільської ради у Галини Іванівни завжди напоготові велосипед. Є й легковий автомобіль, але витрачатися на бензин нема з чого. З фінансами у сільраді важко, бо на її території жодного підприємства, яке б допомагало розвиватися територіальній громаді.

Їздить велосипедом з великим задоволенням. Когось по дорозі зустріне, зупиниться, у будь-яку хату мимохіть загляне. Хто де лежачий чи безпомічний одинокий, сільському голові добре відомо. Жоден не лишається без її уваги. До одного з гарячими пиріжками прийде, іншому принесе якийсь подаруночок на день народження.

Я спеціально пройшлася селом, аби поспілкуватися з випадковими перехожими й спитати в них, якої вони думки про свого сільського голову.

— Добрий день! — спиняю бабусю, що йшла до магазину. — У сільраді буваєте?

— Не так щоб часто, але іноді доводиться. От недавно була, заповіт складала, мені ж 82 роки. Привітні жінки у сільраді, а Галина Іванівна особливо, — сказала Катерина Іванівна Шпичка. — Та я вам скажу отак: якби люди їй не довіряли, то хіба б обирали стільки разів підряд.

— А я —не місцева, — Катерина Романівна Тернова сама приєдналася до розмови. — Коли перебиралася сюди, то хвилювалася: як воно усе буде? Мене по-людськи зустріли. Допомогли. А подивіться, яка в нас тут чистота скрізь.

Продавець магазину Наталка Міщенко спілкується з сільським головою мало не щодня.

— Вона вимагає, щоб не було в нас перебоїв з хлібом, предметами першої необхідності. Он гумове взуття давненько вже завезли до осінньої негоди, — говорить жінка.

На полицях ще теплий хліб — білий й чорний, батони й круглі паляниці. Оселедці, ковбаси, банани й апельсини — усе є у продажу, аби тільки ваші гроші.

А у дитячому садочку, теплому й затишному, заглянути сюди запропонувала господарка села, малята готувалися до свята осені. До речі, вони — головні артисти на будь-якому сільському святі.

— У нас сьогодні усі дітки у зборі, — вихователька Оксана Скопа заводить нас до зали, де відбувалися заняття. Запитує в малечі, показуючи на мою супутницю: — Діти, хто це?

— Сільський голова, — протяжно, несміливим хором вимовляють діти.

У цій дитячій оселі Галина Іванівна частий гість, бо й сама тут 12 років пропрацювала завідуючою. При ній колгоспний дитсадок був кращим у районі, сюди приїздили за досвідом.

Розписуватись у Жемчужне приїздять навіть з Дніпропетровська

Авторитет, можна сказати, завойований, і у 1988 році Галину Бубир «сватають» на голову сільської ради. Балотувалося три кандидатури. Обирають її.

— Були ми тоді ще Павлоградського району, — згадує Галина Іванівна. — Де райцентр, а де ми. Що колгосп був найвідсталіший у районі, що села — ні доріг, ні світла. Потім Юр’ївшина відійшла від Павлоградського району. Й стало ще гірше. Катерина Олексіївна Кривко тоді зробила усе можливе, аби обласна влада звернула увагу на катастрофічне становище молодого району. Після тієї конференції район почав відроджуватись.

Проте проблеми були й будуть. Насамперед з фінансами. Та громада Жемчужного знає — як не вистачає бюджетних коштів, їх можна заробити. Пишуться проекти, посилають їх на конкурси й виграють грошові гранти. Вже реалізували чотири проекти. По двох з них, ПРООНівських, відремонтовано клуб у Жемчужному та ФАП у Кіндратівці. Участь у Всеукраїнському конкурсі міні-проектів дала можливість відкрити ФАП у Жемчужному, забезпечити надійним теплом дитсадок, застосувавши тут енергозберігаючі технології. На наступний рік підготовлено проект зовнішнього освітлення.

У 2011 році ініціативна та енергійна Галина Бубир отримала звання «Кращий сільський голова» Юр’ївського району. І це цілком заслужено, вважають мешканці Жемчужного, Кіндратівки та Василівки. Її робота в усіх на виду. Узяти хоча б проблему вивезення твердих побутових відходів. Сьогодні вони вивозяться на спеціальний полігон у Юр’ївку за графіком й більше не побачиш біля парканів бридких куп непотребу. Вжито необхідних заходів проти підтоплення Василівки.

Несподівано було почути, що Жемчужне користується популярністю у тих, хто бере шлюб. Марш Мендельсона в обрядовій кімнаті сільради, виявляється, лунає не лише для своїх молодят, а й для приїжджих з Павлограда та навіть Дніпропетровська. Як і для однієї немолодої пари, що добиралася сюди електричкою, аби подати заяву, потім на машині прибула на саму церемонію.Тут їмне просто поставили штамп у паспорті, а все зробили для того, аби подія стала справді урочистою. Галина Іванівна у таких випадках промовляє не завчений текст, а знаходить потрібні слова у своїй щирій душі.

Запам’яталися слова батька, сказані ним, коли її тільки-но обрали головою сільради:

— Шануй людей, доню, коли йдеш угору. Зустрінеш їх, коли спускатимешся вниз.

Галині Бубир не доведеться відводити очі. Ніколи не забувається та, батькова, настанова.