Євген Ковальчук згадав, як запускав ракети з Плесецька і з Байконура

У день 76-річчя батька і дідуся організували той зорепад сини-ракетники Андрій та Олег, донька Олена, внуки та правнук, а також численні друзі-ракетники. Цей іменний зорепад знову нагадав Євгену Дмитровичу про тринадцять років служби на космодромі Плесецьк і стільки ж на Байконурі, де він був заступником начальника космодрому і з колегами займався як космічними проектами, так і запуском супутників та міжконтинентальних бойових ракет.

Випробовував «Сатану»

…Після служби в армії і навчання в артилерійському військовому училищі Євген Ковальчук два роки прослужив у новостворених ракетних військах. У 1962 році продовжив навчання у засекреченому на той час Ростовському військовому інституті ракетних військ. У 1967 році у званні капітана був направлений для проходження служби на космодром Плесецьк в Архангельській області. До речі, на той час на космодромах запуски бойових ракет здійснювалися значно частіше, ніж космічні старти. Отже, наш земляк став свідком і учасником створення ракетних військ стратегічного призначення.

— Молодість моя припала на неспокійні роки, — ділиться співрозмовник. — Загроза війни з боку США була не міфічна. Тож створення наших ракетних військ стратегічного призначення — виправданий крок. Так можна було дати відсіч.

Про це Євген Дмитрович може розповідати і розповідати.

— У тому, що ми не стали ядерним пилом, заслуга вчених і військових, які за короткий термін створили радянську атомну бомбу. Але для доставки ядерного заряду були необхідні нові засоби. Ми не мали розгалуженої системи авіабаз. Тож для цього вирішили використовувати ракети. Перші бойові ракети середньої дальності випробовувались на полігоні Капустін Яр у Волгоградській області. У 1955 році було прийнято рішення про створення космодрому Байконур, а вже через два роки з нього була запущена перша в світі міжконтинентальна ракета.

— Перші ракети, — пригадує Євген Ковальчук, — мали дуже низьку боєготовність. Їх підготовка до запуску тривала добу. Тож для будівництва сучасніших ракет було створено ДКБ «Південне». Нині мало хто пам’ятає, що в Дніпропетровську був автомобільний завод. Саме на його базі і створили ДП ВО «Південний машинобудівний завод». Тут і була збудована ракета нового зразка Р-16, яка підготовлювалася до запуску за 20 хвилин.

У 1960 році її доставили на Байконур для проведення випробувань. При підготовці до першого пуску стався вибух, який забрав життя понад сімдесяти осіб. Проте ця трагедія не вплинула на подальший хід подій. Після успішних випробувань створили шість ракетних армій, одна з яких базувалася в Україні.

Вже через десять років бездоганної служби у ракетних військах Євген Ковальчук став заступником командира дивізії. За цей час він закінчив Військову академію імені Дзержинського. У 1980 році, будучи полковником, отримав призначення командиром з’єднання глобальних ракет на космодромі Байконур. Такі призначення робилися на найвищому державному рівні.

Через два роки Євгену Ковальчуку запропонували зайняти посаду начальника другого випробувального управління космодрому Байконур. Там існувало вісім таких управлінь. Перше займалося запуском космонавтів і цивільних супутників, а ось друге — безпосередньо випробовуванням ракет, виготовлених у Дніпропетровську. У 1984 році Євгена Дмитровича призначили заступником начальника космодрому Байконур. У середині 1980-х років там розпочалося випробування нової модифікації Р-36М2.

Для проведення льотних випробувань створили державну комісію на чолі з генерал-полковником Юрієм Яшиним. Технічним керівником випробовувань був академік Володимир Уткін, а заступником голови держкомісії призначили Євгена Ковальчука. Ця трійця і керувала випробовуванням ракети «Сатана».

— Міжконтинентальна балістична ракета Р-36М2 (зa західною класифікацією — SS-18 «Сатана») створена в Дніпропетровському ДКБ «Південне» під керівництвом генерального конструктора Володимира Уткіна, — ділиться спогадами Євген Ковальчук. — Ця ракета є однією з найкрупніших і високоефективних балістичних систем у світі. Фактично, «Сатана» — найпотужніша зброя, яка була будь-коли створена людством.

Майбутній президент незалежної України Леонід Кучма був тоді директором «Південмашу» і входив до держкомісії. Фактично він тоді був підлеглим Євгена Ковальчука.

Був знайомий майже з усіма космонавтами

Байконур — особливо пам’ятна сторінка в житті Євгена Дмитровича Ковальчука. Важливе місце в ній посідає знайомство з багатьма космонавтами, яких тут пускали у яснозоряні висоти.

— Велика взаємоповага пов’язувала ракетників і космонавтів. Ми схилялись перед їхньою відвагою, освіченістю, працелюбністю, оптимізмом. А вони знали, що від скрупульозних, бездоганних дій усіх служб космодрому залежить — не багато не мало — їх життя, — говорить Євген Ковальчук. — Знайомий був майже з усіма космонавтами. Знав Поповича, Берегового, французьких, корейських та інших зарубіжних космонавтів, яких запускали з Байконуру. Лишилося чимало фотознімків з Джанібековим, Ковальонком, Кизимом. Спільна робота зв’язала мене з Германом Титовим, космонавтом-2, а в останні роки — генерал-полковником авіації, заступником командуючого космічними військами країни. Ми обидва працювали в державних комісіях з випробування нових «виробів»-ракет. Титов очолював комісію з випробування ракети «Зеніт» дніпропетровського «Південмашу», я був заступником голови на перевірці «Сатани», як охрестили її на Заході за відмінні бойові якості. Разом ми їздили в місто на Дніпрі, спілкувалися з генеральним конструктором КБ Володимиром Уткіним, який замінив покійного Михайла Янгеля.

Згадую і Світлану Савицьку. Парашутистка, льотчиця, рекордсмен країни і світу, вона двічі побувала в космосі, удостоїна двох Золотих Зірок. Савицька імпонує мені своєю непохитністю у відстоюванні правди. Депутат російської Держдуми, вона разом з іншими космонавтами-депутатами горою стала за збереження станції «Мир», чий ресурс далеко не вичерпався і яка все ж зазнала сумної долі, будучи потопленою у Тихому океані.

Про забобони, прикмети та екстремальні ситуації

— Євгене Дмитровичу, були якісь екстремальні ситуації при запуску космонавтів?

— У 1988 році я був свідком, як екіпаж Володимира Титова (однофамілець Германа) зайняв місце в кораблі, і раптом за лічені секунди до пуску виникла пожежа першого ступеня ракети. Загибель людей здавалася неминучою. Але начальник випробувального управління, генерал Олексій Шумілін, до речі Герой Соціалістичної Праці, буквально за мить до катастрофи, перебуваючи в бункері, встиг натиснути кнопку системи аварійного порятунку. Техніка не підвела. Корабель відстрелило від ракети, він пролетів степом десь за три кілометри. Люди залишилися живі.

— А існували на космодромі якісь прикмети, чи були в ходу талісмани?

— Про талісмани я не чув, А ось пуски по понеділках, після загибелі Митрофана Івановича Недєліна, були заборонені. Назавжди, цілком офіційно. До пуску пити що-небудь спиртне заборонялось. Слідкували за цим жорстко. Корольов не терпів присутності на стартовому майданчику жінок. Більше нічого відразу так і не пригадаєш.

Цю розповідь про Євгена Ковальчука я розпочав з березневого генеральського зорепаду. А їх було чимало. Один з таких був, коли йому у жовтні 1986 року присвоїли звання генерал-майора. Тоді на його ім’я надійшла привітальна телеграма за підписами Уткіна, Кучми, Новікова, Уса, Чудова, Соколова, Афоніна. Тоді ж отримав ще з сотню таких поздоровлень. Це був його перший генеральський зорепад!

— Євгене Дмитровичу, у 2002 році ви з Байконуру відразу приїхали до Кривого Рогу. Розкажіть, чому саме до цього міста.

— Як уже розповідав, я родом з України. Тож і обрав Кривий Ріг, щоб бути ближче до рідних країв, де ще є близькі родичі. Тут і прижився.

У 2003 році Євгена Ковальчука обрали головою Саксаганської районної ради ветеранів, яку він і донині очолює. На рахунку цієї громадської організації багато добрих справ, цікавих починань. Але розповідь про діяльність цієї районної ветеранської організації — це вже інша сторінка з життя Євгена Дмитровича.

Нині у Дніпропетровську розробляється концепція створення Музею ракетно-космічної техніки. Впевнений, що там знайдеться місце і для розповіді про криворіжця Євгена Ковальчука, який випробовував і запускав на Байконурі ракети, створені дніпропетровцями.

До речі

Не Тюротам, а Байконур

Назва космодрому була «позичена». Космічна ера відкрилася і тривала поблизу станції Тюротам у Кизилкумській пустелі Казахстану. Селище ж Байконур насправді знаходилося звідти на півтисячі кілометрів. Вже пізніше cвоїм указом президент Нурсултан Назарбаєв узаконив «позичене» тюротамцями ім’я.