Вона грала драматичні, навіть трагічні ролі, причому і чоловічі теж, приміром, Гамлета. Вона не лякалася віку, і у 70 з успіхом грала 13-літню Джульєтту. Про неї і за життя ходили легенди, в яких відбилася її непересічність не тільки як актриси, а й як людини. У 1905 році вона пошкодила ногу, та, долаючи страшний біль, продовжувала грати. Не залишила сцену і у 1915 році, коли їй ампутували хвору ногу. Одна з легенд розповідає: на сцені стара безнога артистка в ролі Жанни д’Арк на питання про вік з викликом відповідає: «Мені 18 років!» І зал вибухає оваціями. Така була її сила, її харизма.
Про цю легендарну актрису написав п’єсу канадський професор і драматург Джон Маррелл, назвавши її просто «Мемуари». У сценічній редакції їй дали більш загадкову назву «Сміх лангусти». А Дніпропетровський академічний український музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка взяв її до постановки, бо має у своєму складі заслужену артистку України Валентину Сушко – людину не тільки талановиту, а й неспокійної вдачі, яка не боїться найскладніших творчих завдань, навіть шукає їх.
У п’єсі лише дві діючі особи: Cара Бернар та її секретар Жорж Піту. Вони знаходяться на приморській віллі в останнє її літо. Вже рік вона не виходить на сцену, але не може просто так доживати свій вік і тому намагається завершити свої мемуари, аби не тільки відновити правду з-попід товщі вигадок та міфів про себе, а й самій усвідомити сенс власної долі. Пекуче сонце і морський вітерець ніби підганяють Сару у її задумах (художник Ірина Кохан).
Можливо, через близькість моря з’явилися у заголовку лангусти – великі морські раки. Та не тільки. У виставі звучать такі слова: «Кажуть, їх передсмертний крик схожий на сміх... Глумливий сміх». І стає зрозумілою асоціація з передсмертною сповіддю великої актриси і великої жінки.
Грати велику актрису дуже важко, тому постановник – заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков і актори Валентина Сушко та Сергій Дрожаков шукали ту міру умовності, яка дозволила б правдиво і водночас відсторонено розповісти про життя Сари Бернар. Це їм вдається. Тим більше, що сам драматург пропонує логічний і цікавий хід: Сара не може писати мемуари, вона не письменниця і така робота їй не до душі. І тоді вона пропонує Піту розіграти, а потім записати деякі епізоди її життя. Отже перед нами не документальна розповідь, а тому Валентина Сушко може собі дозволити грати 77-річну скалічену Сару як гарну, горду жінку у чудовій світлій сукні, часом кокетливу, часом гнівливу, часом величну і прекрасну – таку, якою Бернар була по суті своїй. Це сповідь не про професію, а про збережену людську гідність. Недаремно Сара Бернар завжди обожнювала боротьбу, мужньо виходила на поєдинки – з обставинами, з людьми і гордо йшла зі сцени, вкритої квітами.
Дивитись цю виставу надзвичайно цікаво: не тільки Сара — В. Сушко, але й Піту — С. Дрожаков захоплюються грою і перевтілюються у персонажів, які відіграли певну роль у житті актриси. І поступово перед нами постає трагічна і тріумфальна доля великої особистості, її улюблені ролі, що принесли їй безсмертя, її переживання і прагнення. Сарі й тепер нелегко, навіть просто фізично. Вона боїться не встигнути і пристрасно сперечається навіть із сонцем. І з усього цього природно випливає оптимістичний фінал вистави: прекрасна, сяюча Сара Бернар звертається до залу: «Треба жити, а не чекати смерті!» Так, вона не здалася навіть смерті і залишилася жити і після неї.
Автор: Тетяна Абрамова
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
Главное: Актриса умерла 26 марта 1923 года в Париже в возрасте 78 лет от уремии после отказа почек. Она похоронена на кладбище Пер-Лашез.
тут уж как говорится...Б-г не Ерошка))) видит немножко))) Ответить | С цитатой