Олександр Бондаренко з Дніпропетровщини зібрав унікальну колекцію

З дитинства майбутній учитель, житель села Ковпаківка Магдалинівського району, Олександр Бондаренко збирає різні старожитності. Нині у колекції нашого земляка — уже кілька тисяч експонатів. Усі вони розмістились в етнографічному музеї рідного села, яким опікується наш земляк.

Сусідчин заповіт

Спочатку Олександр Бондаренко тримав експонати вдома й залюбки демонстрував їх знайомим та гостям Ковпаківки. А коли старенька бабуся­сусідка, за якою доглядали його батьки, заповіла після смерті своє обійстя хлопцю, той створив тут музей-садибу. До неї ввійшли: сільська хатина, сарайчик, глиняник. Згодом краєзнавець реставрував будівлі й розмістив у них, крім бабусиних речей, усю свою велику колекцію зібраних експонатів, які щороку поповнюються. Тож у музеї Бондаренка нині — не тільки рушники, глечики, веретена та інше господарське старовинне приладдя, але й різні за розмірами давні українські весільні (розписні) та побутові скрині. Кажуть, у старі часи кожна дівчина та жіночка мали такі скрині, аби ховати у них прикраси та одяг! Тож, торкнешся цієї скрині, й ніби відчуваєш себе у минулому — здається, десь у цій хатині ховається пані Солоха й от-от у віконечко постукає пан писар. Та й як цьому не повірити, коли віконечко музею-садиби виходить прямісінько у приорільські плавні, що ще зберегли первозданний вигляд.

Верба кохання

У Ковпаківці за час існування музею з'явився й туристичний маршрут, яким водять заїжджих туристів та місцевих дітлахів. Загалом село та навколишні місцини — дуже мальовничі. Поруч знаходяться кілька унікальних краєвидів: хвойний і дубовий ліси та трьохсотлітня верба, яка з давніх-давен росте за Ковпаківкою, біля річки Оріль. Знавці з повним правом називають її Царицею. Стоїть вона на широкій галявині, оточена з одного боку дубовим гаєм, з іншого — орільськими плавнями, а далі — хвойним лісом.

Жодні інші дерева біля цієї красуні не ростуть, немов соромляться її зросту. В обхваті верба сягає п'яти з половиною метрів, стовбур повитий спіраллю, він добряче покручений — немов душа верби страждає. Але секрет — не лише у товщині та скрученості стовбура. Дерево має цікаву легенду.

«У давні часи хлопець з дівчиною покохали один одного, але пан не дозволяв їм побратися. Тож вони вирішили втікати разом. Та поблизу плавнів їх наздогнали панські посіпаки й підпалили очерет. Хлопцю вдалося врятуватись, а дівчина загинула у полум'ї — лишила по собі лише намисто. Коханий посадив на честь дівчини вербу біля Орелі й на її віти поклав намисто. Вона виросла великою, красивою, розлогою, але щовесни душа дівчини приходить до верби та сумує за своєю молодою долею, за коханим і викручує з туги вербочку — тому дерево має покручений стовбур».

Кажуть, якщо закохані прийдуть під цю вербу, то вона захистить їхню любов.

Мрія про парк

Загалом, історія Ковпаківки — дуже давня, ще за козацьких часів, а, може, й раніше, тут влаштовували великі ярмарки, на яких навіть відбувалися змагання на конях. Тож і нині жителі селища мріють про відродження цих традицій, бо ж тоді й села місцеві ожили б, і повернулись сюди люди.

А Олександр Бондаренко мріє ще й про те, що в Орільський національний природничий парк, який планують створити, ввійде й територія Ковпаківки та інших сіл Магдалинівщини. Заповідними місцинами тут мають стати: існуючі нині заказники: «Приорільський», «Озеро Довге», «Урочище Приорільське», «Річка Багатенька», «Гора Калитва», «Урочище Лелія», де з високої Турової гори відкривається краєвид на долину із дубовими гаями, луками, звивистою стрічкою річки та численними озерцями. За оптимістичним сценарієм, парк матиме площу орієнтовно 85 тисяч гектарів. Місцеві жителі дуже сподіваються, що Орільський національний природничий парк дасть змогу зберегти унікальний ландшафт краю для майбутніх поколінь.