Чи з’явиться у Дніпропетровську пам’ятник Сірку?

— Вже стільки років краєзнавці безрезультатно піднімають питання про те, щоб в обласному центрі з’явився пам’ятник людині, ім’я якої стало символом не тільки запорозького козацтва, а й волелюбного духу українського народу, — ледве стримував емоції Володимир Іванович. – З появою у владі патріотів ожила надія на історичну справедливість. Наш край — колиска козацтва, і він заслуговує на вшанування національних героїв!

Як найдорожчу реліквію бережуть у сім’ї Володимира Саламахи спогади про Івана Сірка ще від його прапрадіда — Михайла Саламахи, який на Січі отримав прізвисько Неліпа і був джурою славного отамана. Тож розповіді Володимира Івановича безцінні для істориків і журналістів.

— Загальне визнання й безмежну вдячність сучасників ще за життя Іван Сірко заслужив героїчною боротьбою проти турецько-татарських орд, що загрожували геноцидом українському народові, — нагадує він. — Великий талант полководця, особиста хоробрість, мужність і відвага поєднувалися в ньому з безмежною відданістю народній справі. Майже 27 років він боронив Україну від ворожих нападів, провів загалом близько ста великих і малих дуже вміло організованих військових походів. Тому й через століття служить для нащадків прикладом мужності та служіння землі рідній. Це була незвичайна постать і надзвичайна людина, бо, окрім незрівнянного таланту воїна і організатора, Сірко вмів передбачати майбутнє, лікувати, наводити на ворогів сон, перемагати не тільки їх, а й нечисту силу. Мої ексклюзивні розповіді про це газета «Наше місто» друкувала декілька років тому. Слави і популярності героїчного козацького ватажка боялися російські царі, його історичну значимість принижували радянські партійці. Глумилися над пам’яттю Сірка роками… Давно пора відновити історичну справедливість!

Над пам’яттю героя глумилися роками

Прах отамана зазнав чотири перепоховання. Спочатку — на козацькому цвинтарі біля Січі. Та коли у 1709 році за наказом Петра I Чортомлицьку Січ (Стару) знищили, а російські солдати полковника Яковлєва хотіли поглумитись над прахом Сірка, козаки зуміли відбити у них труну з його останками. І, будучи двадцять років у вигнанні, зберігали її у своїй похідній церкві, а праву руку ватажка у спеціальному футлярі з собою у походи брали і завжди вертались із перемогою. До речі, у 1812 році вона й Москву врятувала. Онук вже джури отамана Михайло Неліпа свого часу був на Січі командиром пластунів, так званих бойових розвідників, і в одному з боїв під час російсько-турецької війни на Перевальному врятував від полону пораненого в голову молодого полковника Кутузова. Пізніше, коли над Москвою нависла небезпека, Кутузов пригадав розповідь козака про пророцтва Сірка та його магічну руку. У футлярі її доставили до Білокам’яної, щоб навколо неї хресний хід з рукою провести. Через день після цього різко змінилася погода, на зміну дощу зі снігом прийшли сильні морози, французів почало замітати разом із дорогами. Наполеон став відступати.

…Друге поховання Сірка було в 30-х роках у Капулівці, після того як імператриця Анна Іванівна дозволила козакам з вигнання повернутися назад. Вони побудували Січ поряд з Капулівкою, в селі Покровському, а для поховання отамана викупили у капулянина діда Мазая шматок землі. Так прах отамана знову опинився на колишньому місці. Біля могили Сірка й оселився його вірний джура Михайло Неліпа. Тут же поставили новий надгробний камінь, що зберігся і понині.

…У 1775 році, коли росіяни таки остаточно знищили Січ, над могилою отамана знову нависла загроза вандалізму, оскільки вступив монарший наказ спалити останки кошового, попіл зарядити в пушку і вистрілити. Жителі Капулівки врятували труну хитрістю: підпоїли карателів і, поки ті спали, підмінили прах Сірка на останки іншого небіжчика. Отамана ж переклали в нову труну і закопали в клуні. А порожню труну повезли у плавні, щоб слід замести…

А справжня могила, біля якої в дитинстві часто бувала і автор цієї статті, простояла до 1967 року, поки води Каховського водосховища, розмиваючи береги, не підійшли до неї впритул. Прах Сірка переклали у простеньку соснову труну й перепоховали перед в’їздом у Капулівку, в Бабиній могилі, правда, без черепа, який до всього ще й надколовся, коли під час розкопок труну поспіхом зачепили бульдозером. Череп кошового відправили до Москви, щоб професор Герасимов зробив скульптурний портрет Сірка, а замість нього в нову труну поклали голову якогось скіфа, якого знайшли під час копання могили.

Повернули череп в Україну лише в 1990 році, і він ще десять років пролежав у сейфі одного з партійців Нікопольської райради. Тож лише 21 серпня 2000 року згідно з християнським звичаєм голова козацького ватажка нарешті возз’єдналася з тілом. Я на власні очі бачила, з якою гордістю супроводжував нову дубову труну з прахом славного отамана Володимир Саламаха.

Шарль де Голль ішов до могили кошового пішки

За радянської влади місцеві партійці упродовж десятиліть із цілковитою байдужістю й недбалістю ставилася до могили Івана Сірка. Напевно, виявилися б марними клопотання науковців та патріотів й щодо переносу славетної могили, яку нещадно підмивало Каховське море. Ситуацію, по суті, врятував випадок. У 1966 році з офіційним одинадцятиденним візитом до СРСР приїхав президент Французької Республіки Шарль де Голль. Під час перебування у Києві він несподівано звернувся до Петра Шелеста і Володимира Щербицького з проханням побувати на могилі Івана Сірка, національного героя України і Франції. Ті завмерли від несподіванки, викликали істориків з Академії наук. Дуже здивувались, коли дізналися, що могила кошового отамана Запорозької Січі дійсно збереглася.

А Шарль де Голль розповів українським високопосадовцям, як у 1644 році посол Франції граф де Брежі за наказом фактичного правителя Франції кардинала Мазаріні найняв на французьку службу 2500 козаків. Полк під командуванням Івана Сірка брав участь в облозі іспанців у Дюнкерку. Неприступною з моря і з суші фортецею, яка була ключем від Ла-Маншу, багато років володіли іспанці. Всупереч усім законам військової науки вночі за наказом Сірка козаки підпливли до Дюнкерка з боку моря і увірвалися до центральних фортів фортеці. Вражений Мазаріні направив у Дюнкерк одного з найкращих художників і скульпторів того часу Калло. І він створив два погруддя Сірка. Один знаходиться в Луврі у Парижі, а інший стоїть на центральній площі в Дюнкерку.

Після цієї розповіді до Капулівки терміново відрядили транспортний літак із необхідними спеціалістами. За добу вони звели парк з деревами та декоративними кущами… З’явилася й гранітна дошка з написом: «Тут похований кошовий отаман Війська Запорозького Іван Сірко».

Приїхавши у Капулівку, Шарль де Голль зупинив машину за кілометр від могили кошового і ніс до неї квіти пішки разом із дружиною велично і урочисто. А через рік Дніпропетровський облвиконком прийняв постанову про перенесення останків отамана Івана Сірка до Бабиної (Сторожової) могили поблизу колишньої Січі.

Відлили погруддя кошового на основі реконструкції учениці Михайла Герасимова Галини Лебединської і гіпсової скульптори Валентина Шконди нікопольські майстри Микола Брей з помічником Іваном Мелешком.

Екзамен для Дніпропетровська

Автор пам’ятників Олександру Полю і Тарасу Шевченку народний художник України Володимир Небоженко переконаний, в обласному центрі має бути повноцінний постамент Івану Сірку як підтвердження того, що Дніпропетровщина – колиска козацької слави.

— Іван Сірко – не лише ціла епоха і легенда Запорозької Січі, — говорить Володимир Павлович. – Це славна історія нашої держави, приклад служіння своєму народу й для сучасних військових. Кошовим отаманом Сірко обирався 15 разів, із них вісім поспіль. Другого такого випадку Січ не знала…І ми маємо не лише пишатися тим, що Дніпропетровщина – колиска козацької слави — п’яти Запорозьких Січей, а й довести це справою. А в області немає жодного пам’ятника нашому національному герою, лише погруддя на могилі в Капулівці. Думаю, що зараз для цього настав унікальний момент. Сьогодні активно обговорюється реконструкція привокзальної площі. І архітектурно пов’язати її саме з цією темою було б цілком справедливо. Мій учитель, заслужений художник України, автор пам’ятника Петровському завжди мріяв про те, щоб від дніпропетровського вокзалу відчувався козацький дух нашого краю. Але тоталітарна система вносила корективи і в життя, і в творчі плани митців. Зараз історія нам такий шанс дає недаремно.