Дніпропетровськ у 1920-30-ті рр.

На центральном проспекте

ДК Железнодорожников

пр. Карла Маркса

Пересечение ул. Московской и просп. Карла Маркса

пр. Карла Маркса

пр. Карла Маркса

Угол просп. Карла Маркса и ул. Короленко

Реконструкция трамвайной колеи в пос. Фрунзе (ныне просп. Петровского)

Монастырский остров

Театр им. М. Горького (Зимний театр)

Період в історії Катеринослава (Дніпропетровська) тривав від закінчення громадянської до початку Великої Вітчизняної війни. Смуга мирного розвитку тривала таким чином всього два десятиріччя. Однак то був час, насичений, як ніякий інший, великою кількістю подій, які в радянській історіографії та народній свідомості віддзеркалювались досить часто через призму протилежних оцінок. За часи існування СРСР швидкі й болісні соціально-економічні перетворення доби непу та соціалістичного наступу «по всьому фронту», що випливали з комуністичної доктрини, зображувались переважно в рожево-компліментарних тонах.

В останні ж десять років лунали здебільшого негативні оцінки сталінської епохи, насамперед, в контексті практичної реалізації тогочасної партійно-державної політики щодо форсованого здійснення індустріалізації країни, колективізації аграрного сектора, розгортання масових репресій тощо. Нині настав час для спокійних і зважених історичних оцінок, які базувалися б на фактах та науковій (а не політичній чи ідеологічній) логіці. Не заперечуючи цілком очевидних досягнень міжвоєнного періоду в модернізації народного господарства, у розвитку освіти, науки і культури, здобутих у ході соціалістичного будівництва, слід одночасно замислитися над ціною соціально-економічних і культурних перетворень, а також над їх справжнім результатом, оскільки він суттєво відрізнявся від надв’язуваних радянською пропагандою ідеологічних стереотипів.

Безсумнівно, ідея соціалізму як течія суспільної думки була тоді надзвичайно популярною і привабливою, вона, що називається, оволоділа масами, відображаючи їх одвічні прагнення до свободи, соціальної справедливості, солідарності, нормального заможного життя. Разом з тим, радянське суспільство 20-30-х років стало своєрідним заручником прямолінійного і формального розуміння марксистської теорії соціалізму з її неприйняттям ринкових відносин, спрощеною схемою соціальної структури, ідеалізацією держави диктатури пролетаріату, урізаною демократією. Спроби ж Леніна запропонувати певну альтернативу такому варіанту у вигляді непу з урахуванням специфіки конкретно-історичних умов, що склалися у повоєнній Росії, виявились недовготривалими й не принесли бажаного ефекту у повному обсязі, бо швидко були відкинуті геть як «поступка капіталізму». В той же час вибір чи не найжорсткішої моделі трансформації та розвитку суспільства був обумовлений не тільки теоретичними поглядами, але й реальною практикою більшовизму з його орієнтацією на надзвичайні заходи, примусові, репресивні методи управління країною, свідоме обмеження гарантій громадянських свобод, рівня споживання матеріальних благ для більшості населення («побутовий аскетизм»).

Неабияке значення в становленні тоталітарного режиму влади мали, звичайно, й особистісні риси характеру самого Сталіна, а також існуючі у суспільстві стійкі зрівнялівно-колективістські та державно-патерналістські настрої. Між тим, у центрі історії завжди й за будь-яких обставин все ж має бути людина з її потребами, інтересами, повсякденним життям, тобто «людський фактор» у найвищому розумінні цього словосполучення.

Катеринослав на початку 1920-х років, як і вся країна, опинився в стані жорстокої суспільно-політичної кризи, спричиненої провалом політики «воєнного комунізму» й катастрофічними наслідками світової та громадянської воєн. Військові дії, що точились майже безперервно протягом семи років (1914-1921рр.), завдали величезної шкоди господарському комплексу міста. Завмерло життя практично на всіх металургійних підприємствах. Не діяли домни Брянського, Шодуар «А» і «С» заводів (тепер - ім. Петровського, ім. Леніна та ДЗМУ). Навантаження найкрупніших млинів упало до 15-16% у зв'язку з неврожаєм 1921 року. Із 12 лісозаводів у 1921 р. працювало лише 5, та й то в режимі не вище 25% своєї потужності. Дрібна кустарна промисловість, яка завжди мала здатність швидко пристосовуватися до реальної ситуації, теж згорнула свою виробничу діяльність через вкрай низьку купівельну спроможність населення. Стрімко наростала інфляція. Робітники змушені були масово покидати свої робочі місця та домівки й перебиратися на село у пошуках засобів існування. По суті, припинилося підвезення до міста вугілля, руди та іншої сировини. Перевезення по Єкатерининській залізниці у 1921 р. зменшились майже в 35 разів. У місті було зруйновано 320 будівель, а більша частина житлового фонду потребувала капітального ремонту. Різко скоротилось населення Катеринослава: в 1917 р. тут проживало 268 тис. чол., в 1920 р. -189 тис. Багато загинуло на фронтах, померло від хвороб, мігрувало в села, рятуючись від голоду.

Ось у що вилилась для катеринославців трагедія воєнного лихоліття, громадянського протистояння - «великої смути». Розруха, нужда, зубожіння, напівголодне життя стали для них звичним явищем. Люди були виснажені, змучені. Не вистачало елементарних речей - шматка хліба, одягу, взуття, медикаментів...

Закінчення війни не принесло мешканцями міста довгоочікуваного поліпшення їх матеріального становища. Важка криза проявлялася у всіх сферах: економіці, політиці, соціальному секторі. Неспокійно було у навколишніх селах. Широкі маси селянства були справедливо невдоволені продрозкладкою, реквізиціями, примусовою працею. Навесні 1921 р. у губернії було оголошено військовий стан, тривала війна з повстанським рухом Н.Махна, силовими методами організовувалася радянська влада на селі.

Ускладнилась політична обстановка і в самому Катеринославі. Робітники, особливо висококваліфіковані, хворобливо сприймали воєнно-комуністичну зрівнялівку, а тому, за великим рахунком, не підтримували більшовицьке керівництво. Натомість помітний вплив на певні прошарки населення міста справляли інші політичні партії, передусім меншовики та есери, які принципово не сприймали монополії РКП(б) на владу, виступаючи за негайне проведення перевиборів Рад і вигнання з них комуністів, надання свободи слова, зібрань, спілок усім партіям, забезпечення свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися землею і розпоряджатися продукцією свого господарства, тобто ліквідації продрозкладки. Приводом для репресій проти опозиційних сил стали події, пов'язані з антирадянським повстанням у Кронштадті в березні 1921 р., коли моряки та червоноармійці цієї фортеці за сприяння місцевих робітників заявили фактично про підтримку есеро-меншовицького проекту врегулювання кризової ситуації й переоблаштування країни, висунувши гасло «За Ради без комуністів». У відповідь тільки в Катеринославі було заарештовано понад сотню найвпливовіших меншовиків, яких спеціальним потягом під посиленою охороною відправили у столицю - Харків.

Наприкінці травня у місті, як ніколи раніше, погіршилось постачання продовольства. На підприємствах прокотилась хвиля страйків. Власті посилили репресії, але події все-таки вийшли з-під їх контролю. Застрайкували робітники мостового цеху Брянського заводу, де у травні протягом 9 днів вони взагалі не отримували продуктів харчування. 26 травня почався страйк у вагонних майстернях Єкатерининської залізниці, основним лозунгом робітників був «За вільні Ради». Владі були висунуті економічні та політичні вимоги. Представник ЦК РКП(б), інформуючи центр про страйк залізничників у Катеринославі, відзначив його «погромний характер проти жидів і комун». При цьому антисемітські настрої дійсно існували в місті й ґрунтувались вони, як правило, на економічних чинниках, враховуючи, що більшість перекупників, лихварів та інших категорій бізнесових людей становили євреї. Не виключено, що під час цих подій останні спекулювали на подібних настроях населення.

За вказівкою голови губвиконкому І. Клименка в ніч на 1 червня були проведені масові арешти серед робітників-залізничників. Це і стало приводом для повстання, що отримало назву «маленький Кронштадт». Робітники постійно мітингували біля будинку управління залізниці. У представників влади із натовпу страйкуючих кидали каміння. Чекістів, які намагались розігнати мітингуючих, іноді забивали до смерті інструментами, а начальника залізничної міліції викинули з четвертого поверху будинку управління. У місті за рішенням властей було введено режим військового стану. Загони чекістів узяли під збройну охорону вокзал, телеграф, управління залізниці. В наказі, що був опублікований у міській пресі, Катерининські паровозні майстерні з 12 години 3 червня оголошувалися закритими. Робітники підлягали перереєстрації. Вночі чекісти О.Трепалова провели масові арешти (понад 200 чол.), а наступного дня війська увійшли на територію залізничних майстерень і придушили останні вогнища повстання.

Очевидці свідчать про масову розправу над робітниками. З.Арбатов у спогадах «Катеринослав 1917-1922 рр.» вказує, що із 200 заарештованих 51 робітника присудили до негайного розстрілу. Вночі 2 червня засуджені на двох вантажних автомашинах були доставлені на крутий берег Дніпра й розстріляні з кулемета. Трупи відносило течією... Офіційний же вирок трибуналу у справі страйку на Катерининській залізниці був опублікований у пресі лише на початку листопада 1921 р. (повідомлялось про семеро засуджених до страти).

Про те, що виступ робітників Катеринослава налякав владу, підтверджує, зокрема, особиста участь в їх упокоренні голови РНК УСРР Х.Раковського, командуючого збройними силами України та Криму М.Фрунзе, одного з керівників РКП(б) М.Бухаріна, видних воєначальників К.Ворошилова та М.Будьонного. Був посилений контроль за пролетарським середовищем. Всі установи і підприємства Катеринослава та Амур-Нижньодніпровського розподілили на 8 груп, за кожною з яких з «метою попередження небажаних ексцесів» були закріплені уповноважені ВЧК, котрі очолювали мережу таємних інформаторів, що за відповідну оплату «працювали» серед робітників і службовців.

Такими ж силовими методами долався опір селян приміських Діївки та Сухачівки. Найбільш показовою за своєю жорстокістю була так звана «Діївська операція», проведена чекістами в березні 1921 р. Начальник губчека О.Трепалов очолив спеціальну каральну комісію, яка в селах терміново «скликала» сходки. На них були зігнані всі громадяни віком 15-60 років і вишикувані в кілька шеренг. Мешканцям був пред'явлений ультиматум щодо видачі «бандитів, дезертирів і грабіжників», про здачу зброї і спорядження. Таким способом було схоплено в Сухачівці 19 чоловік, а в Діївці - 10. Після інсценування рішення сходки та оголошення вироку «трійки» на площі перед людьми був виставлений кулемет, виведено заарештованих, розставлено в шеренгу і тут же розстріляно. За повідомленнями самих чекістів, після «Діївської операції» вдалося дещо утихомирити населення навколишніх сіл. Цікавий штрих: командування Харківського військового округу (Катеринослав входив якраз до його складу), на відміну від чекістів та цивільної влади, опротестувало перед ЦК КП(б)У такі дії стосовно залізничників та селян, вважаючи використання збройної сили для придушення страйків «у корені неправильним».

Як би там не було, але саме опір робітників та селян, що набрав грізних розмірів по всій країні, змусив врешті-решт радянське керівництво піти на зміну своєї політики. На X з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) з подачі В.І.Леніна «воєнний комунізм» з його продрозкладкою та іншими надзвичайними заходами був замінений новою економічною політикою. Це була продумана антикризова програма, сутність якої полягала у відтворенні багатоукладної економіки та використанні організаційно-технічного досвіду її регулювання ринковими механізмами при збереженні так званих «командних висот» у руках радянської держави (важка індустрія, фінансова система, зовнішня торгівля, транспорт).

Новизна непу в тому, що він рішуче відмежовувався від екстремальних (надзвичайних) заходів і методів примусу, які широко й далеко не завжди виправдано застосовувались під час громадянської війни. Нова політика породила першу в історії комуністичного руху змішану економіку, що сполучала громадський сектор з приватним, соціалістичні устремління з капіталістичною практикою, план з ринком.

Загалом неп сприяв формуванню нової, більш гнучкої й м'якої внутрішньої політики. Безперечно, правляча партія зберігала монопольне становище у суспільстві, але виявляла певну терпимість і лояльність, допускаючи вищий, аніж коли-небудь згодом, рівень соціального, культурного та інтелектуального плюралізму. В цих галузях, як і в економічному житті, надмірне державне втручання і примус були оголошені небажаними. Принципами непу стали соціальна гармонія та співробітництво класів, а не боротьба і терор (принаймні у початковий період його утвердження та розвитку). Радянська держава непівської доби не була, звісно, ні демократичною, ні такою, що на Заході прийнято вважати ліберальною. І все ж саме ці роки тривалий час називали (й небезпідставно) «золотим віком» радянської історії.

Катеринослав зустрів нову економічну політику неоднозначно. Вітались деякі зовнішні атрибутивні зміни й насторожено сприймались послаблення у сфері підприємництва. Адже щирої віри властям не було. Тому не випадково посилюється ідеологічна обробка населення. Одна за одною летять у Кремль вірнопіддані телеграми: про пуск домни на колишньому Брянському заводі (1923 р.), про проведення 2 вересня 1923 р. Міжнародного юнацького дня, про масові протести проти ноти уряду Англії тощо. А катеринославські робкори на своїй міській конференції ухвалили обрати Леніна «почесним робітничим кореспондентом».

Неп в історії Катеринослава - це і відбудова зруйнованого війнами господарства, і парадоксальне поєднання елементів різних укладів життя. Героїчне перепліталось з трагічним, нові явища суспільного буття вступали у протиріччя із традиційними. Поступово відроджуються найбільші підприємства Катеринослава, відновлюється повний металургійний цикл по виробництву чавуну, сталі, прокату. На заводи почали повертатися робітники.

З 1 жовтня 1922 р. по 1 жовтня 1923 р. кількість робітників, зайнятих на Брянському заводі, зросла з 2,9 тис. до 7,8 тис. чоловік, на заводі ім. Леніна - з 1,4 тис. до 3,2 тис., на заводі ім. К.Лібкнехта - з 1,1 тис. до 1,9 тис. чоловік. Відновив свою роботу завод ім. Комінтерна. На кінець 1925 року в місті уже діяло 92 заводи і фабрики, 649 дрібних кустарних підприємств. До 1927 року промисловість Дніпропетровська була відбудована повністю, а за деякими показниками перевершила довоєнний рівень.

Проте відродження економіки повільно позначалось на позитивних зрушеннях у повсякденному житті робітників міста. До того ж низка факторів (аграрне перенаселення, наплив безробітних із інших населених пунктів, приріст молоді тощо) викликала зростання безробіття у Дніпропетровську, хоча, як не дивно, й чисельність зайнятих щорічно теж зростала. Так, за даними на 1 жовтня 1927 р., кількість безробітних у місті становила майже 14 тис. чоловік, а на 1 жовтня 1928 р. - вже понад 15 тисяч. У загальному числі безробітних чорноробові становили 42,6% у 1926/27 р. і 48,7% у 1927/28 р., представники розумової праці відповідно 32,1% і 25%.

Посилився контроль за прийняттям на роботу тільки через біржі праці, у зв'язку з чим різко впав процент прийнятих поза ними - з 75% у 1925/26 р. до 5,4% в 1927/28 р. Іншим заходом протидії безробіттю була організація громадських робіт, на які окрвиконком асигнував у 1926/27 р. 100 тис. крб., а в 1927/28 р. - 160 тис. крб. Зайнятим на громадських роботах у 1925/26 р. виплачували 1 крб. 9 коп. в день, в 1927/28 р. - 1,47 крб., також допомогу по безробіттю. Всього по лінії соцстраху тільки в 1927/28 р. на ці цілі було витрачено 1 млн. 404 тис. крб., збільшено норми допомоги з 17,4 до 20 крб. на місяць.

Тим часом під впливом непу поволі нормалізується ситуація з продовольчим постачанням міста. В булочних з'явилось більше хліба, в продмагазинах у вільному продажу були крупи, м'ясо, цукор. Селяни навколишніх сіл збільшили й урізноманітнили привіз на Озерний та Чечелівський базари. У 1922-24 рр. Була проведена грошова реформа: знецінені паперові радянські гроші замінені на стабільні державні казначейські білети, тверду конвертовану валюту - червонці (дорівнювався до 10 руб. золотом або 5,14 долара).

В площині непівської лібералізації економіки дрібні підприємства були здані в оренду на певний термін за умови, що орендарі повністю обновлять їх обладнання. В 1921 р. у Катеринославі з 60 підприємств металообробної промисловості 53 найдрібніші було передано в оренду. З'являється нова категорія підприємливих людей - непмани, навколо яких з перших кроків починають формувати негативну моральну атмосферу. Приміром, два кінотеатри в місті - «Модерн» (з 1926 р. - «Більшовик») і «Колізей» («Перемога») орендував якийсь Спектор. Репертуар переважав американський, газета «Звезда» постійно критикує ідейно не витриману діяльність кінематографа. Кінець кінцем у 1924 р. із Спектором розривається договір оренди і обидва кінотеатри стають «совкино».

Відновив свою діяльність відомий ще в дожовтневий період підприємець Солодуха, який мав цілу мережу магазинів по торгівлі рибою. Воскресали, хоч і не надовго, інші приватні фірми - Чічкіна, Метцгера з магазинами, що торгували м'ясопродуктами, марочними винами. Капітально відремонтуються готелі «Франція» з першокласним рестораном, «Брістоль» та ін. Але свобода підприємництва була частковою і надто обмеженою. Не стояли осторонь нових тенденцій в економіці й завкоми, які жорстко контролювали умови оплати праці, розцінки, терміни виплати зарплати. Орендатор-приватник механічного заводу «Уніон», наприклад, був викликаний на засідання завкому, де йому нагадали, «що нині не старі часи, а Радянська влада...».

Досить гострою в місті залишалась житлова проблема. В 1924 р. населення Катеринослава займало житлову площу в 1099 тис. кв. метрів. Крім цього, за 1924-1925 рр. було збудовано ще близько 64 тис.кв.м житла. Водночас почалась інтенсивна забудова робітничих селищ - ім. Фрунзе та ім. Крупської, що тільки-но увійшли в межі міста. Однак житла катастрофічне не вистачало, через що власті вдались до непопулярної акції - «ущільнення». І потягнулись із Чечелівки, Діївки на Первозванівську, Козачу, в дворянські нагірні квартали підводи і возики з майном переселенців. Активізувався процес вселення робітників у квартири так званих «буржуїв» за ордерами житлових відділів, внаслідок чого на побутовому рівні розгортались справжні класові бої. На околицях міста, біля великих заводів, особливо на менш обжитому лівобережжі, в районі майбутньої станції «Вузол», виникали цілі барачні містечка із своїми вулицями, кварталами, своєрідним побутом.

1923 р. ознаменувався для всіх катеринославців радісною подією - завершенням ремонтних робіт на електростанції, що була збудована ще до революції французькою фірмою за договором із міською управою на Петроградській вулиці, перейменованій у 20-і роки на «Зорю комунізму». Після довгої перерви в сотнях будинків знову загорілись електричні лампочки. Свідченням остаточного завершення відбудови народного господарства, а заодно і згортання непу (з його вільним ринком найманої праці) стало закриття в Дніпропетровську у 1930 році біржі праці на Комсомольській вулиці.

Нова економічна політика принесла місту й нову назву та зміцнення його статусу як крупного адміністративного центру. 20 липня 1926 року Катеринослав став Дніпропетровськом.

Зауважимо принагідно, що з перемогою революції 1917 р. необхідність зміни назви міста стала цілком очевидною. У вересні 1919 р. київська газета «Рада» повідомляла, що українським учительським товариством Катеринослава запропоновано перейменувати місто на «Січеслав». Серед літературної громадськості міста теж було багато прихильників такої назви. У липні 1921 р. у Катеринославі вийшов літературно-мистецький збірник «Вир революції». Видали його зовсім ще молоді В.Поліщук і В.Підмогильний разом із своїм професором П.Єфремовим. Вони так обґрунтували нову назву міста:

«Пора нам перестати славити розпусного ката українського народу, царицю Катерину II, назвою нашого міста. Січ Запорізька, на землі якої стоїть наше місто, була справжньою комуною, де і землі, і луки, і лови, і їжа з одного котла - все було спільним, комунальним».

Але подібні пропозиції в новій політичній ситуації виглядали просто наївними. Згадаймо, що саме в цей час на карті України, як гриби після дощу, з'являлися міста, названі іменами революційних вождів - Сталіне, два Атремівська, Зінов'євськ... Залунали прохання трудящих щодо перейменування й Катеринослава. Була ідея, опублікована в «Пролетарській правді», назвати місто «Красноднепровском». Назва «Січеслав» відразу ж була відкинута як пропозиція «шовіністів на чолі з учителем Є. Вировим».

У травні 1926 р. проходив III окружний з'їзд Рад, на якому голова окрвиконкому Гаврилов повідомив про «сотні листів», що надходили в органи влади з «рекомендаціями» про перейменування міста. Пропозиція була одна - пов'язати назву міста з ім'ям одного із організаторів та керівників революційного руху у Катеринославі в кінці XIX - на початку XX ст., а тепер «всеукраїнського старости», голови ВУЦВК Г.І.Петровського, який брав участь в роботі з'їзду. Вже 20 червня (за місяць до офіційного затвердження) газета «Звезда» вийшла із новою назвою округу - Дніпропетровський. Саме ж місто деякий час називалось «Дніпро-Петровське», а потім незручне подвійне слово було замінене на нинішнє - Дніпропетровськ.

У 20-ті роки Катеринослав-Дніпропетровськ пережив неодноразові зміни адміністративно-територіального поділу. Звичайно, будь-яка влада намагається у такий спосіб знайти найбільш ефективні важелі управління ресурсами і людьми. Не стала винятком й радянська.

У жовтні 1922 р. до Катеринославської губернії приєднали Запорізьку губернію у складі 6 повітів. А 7 березня 1923 р. з метою «здешевлення Радапарату і наближення до маси селянського населення» проведено новий адміністративно-територіальний поділ, у ході якого на території Катеринославської губернії створюється 7 округів (Катеринославський, Олександрівський, Бердянський, Запорізький, Криворізький, Мелітопольський, Павлоградський). Двічі у 1924 р. приймались рішення про перейменування районів, зміни їх меж, передачу в склад інших округів.

З червня 1925 р. була ліквідована губернська структура управління. Наше місто залишилось центром Катеринославського округу, у складі якого було 14 районів. Через рік, на момент перейменування міста, територія округу зросла до 19 районів.

У 1930 р. пройшла чергова реорганізація. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня «Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему управління» наказав «довго жити» й Дніпропетровський округ. Місто Дніпропетровськ увійшло до групи міст, безпосередньо підпорядкованих республіканському центру. 9 лютого 1932 р. на позачерговій сесії ВЦВК УСРР ухвалено рішення про створення в Україні 5 областей: Вінницької, Дніпропетровської, Одеської, Київської і Харківської.

Дніпропетровськ логічно став центром області, до складу якої увійшли 4 міста та 50 районів. У 1933, двічі в 1935 і двічі в 1936 році вносились зміни у територіальний склад області, в результаті чого вона вже мала 64 райони. В 1939 р. була утворена Запорізька область, до якої відійшло 28 районів.

Внаслідок таких численних реформ перед Великою Вітчизняною війною в Дніпропетровській області нараховувалось 7 міст обласного підпорядкування і 26 районів.

Всі ці адміністративні зміни ще більше зміцнили статус міста Дніпропетровська як провідного політичного центру Придніпров'я, Півдня України, сприяли формуванню навколо нього могутнього потенціалу керівних кадрів, що навчились управляти великою і складною територією. На наш погляд, це була одна з вагомих причин, що складуть у майбутньому основу так званої «дніпропетровської сім'ї», тобто висуванців регіону на найвищих партійно-державних посадах у країні.

Одночасно із середини 20-х років Дніпропетровськ стає одним з епіцентрів небаченого раніше індустріального піднесення. Керівники компартії круто повертали кермо державного корабля у напрямку якнайшвидшого подолання техніко-економічної відсталості країни шляхом її глибокої і всеохоплюючої модернізації, практичної реалізації сталінської політики «великого перелому», «стрибка в соціалізм». Поза всяким сумнівом, такий поворот був історично обумовлений і абсолютно неминучий, тим паче в умовах фактичної ізольованості СРСР від світового співтовариства, наростання воєнної небезпеки.

Разом з тим, навряд чи виправданим є те, що супроводжувався він поступовим, але неухильним згортанням непівських механізмів регулювання господарського життя, зокрема, забороною вільної торгівлі, переходом до інфляційного випуску паперових грошей, запровадженням карткової системи постачання міського населення, гіпертрофованою централізацією управління економікою, інтенсивним формуванням цілісної адміністративно-командної системи, поширенням беззаконня та репресій, зведених, по суті, в ранг державної політики. Власне, це було не що інше, як повернення до апробованої ще у ході громадянської війни моделі воєнно-комуністичного штурму, стимульованої тепер багато в чому відмовою від непу, вольовим форсуванням темпів індустріалізації та колективізації, утвердженням режиму особистої влади Сталіна як загальновизнаного «всенародного вождя» й «неперевершеного теоретика і практика» соціалістичного будівництва.

Щоправда, початок епохи індустріального «буму» в Дніпропетровську пов'язаний не стільки з новим будівництвом, скільки з технічною реконструкцією діючих підприємств, таких, перш за все, як заводи ім. Леніна, ім. Петровського, ім. К.Лібкнехта, ім. Артема, ім. Комінтерна, «Червоний профінтерн» та ін. Справжнім промисловим велетнем і кузнею кадрів металургії став завод ім. Петровського. В 1928/29 господарському році тут виробили 520 тис. т чавуну, в той час як у 1913 р. - 410 тисяч. Собівартість продукції при цьому знизилась на 7,2%, більш ефективно використовувались сировина і паливо, що дало комбінату економію до 3 млн. крб., поліпшилось співвідношення у зростанні продуктивності праці та зарплати. Подібні новаторські процеси відбувалися і на інших підприємствах.

Ясна річ, давалися взнаки негативні прояви насаджуваної зверху політики «підхльостування», перегляду й затвердження явно завищених планів, адміністративний тиск при їх виконанні. Особливо напруженою стала обстановка у промисловому секторі, серед інженерних і керівних кадрів після горезвісної «шахтинської справи» 1928 р. У суспільстві створювалась атмосфера психозу, дедалі ширше розгортався процес пошуку та викриття «шкідників» на виробництві.

2 вересня 1929 р. Дніпропетровський окружком КП(б)У ініціював проведення Дня індустріалізації, під час якого робітники працювали безоплатно, щоб направити отримані кошти на створення МТС і тракторних колон, а також фонду додаткової підготовки технічних кадрів із пролетарської молоді. Робота тривала 6 годин, а решта часу була використана для проведення агітаційної роботи. Красночечелівський райком КП(б)У відзвітувався про економічний ефект Дня індустріалізації по району в сумі 82901 крб. та про те, що ...домашні господарки і старики оголосили себе мобілізованими.

У тому ж році на заводі ім. Петровського було введено в дію 2 коксові батареї, а в 1931 р. увійшла до ладу найбільша в СРСР доменна піч. З 1929 р. підприємства Дніпропетровська включилися у широко розпропагований ударницький рух, коли майже всі бригади оголошувались «ударними». В 1931 р. на 17 основних підприємствах міста ударництвом було охоплено 93% робітників. Активну участь у різних формах виробничого змагання вони брали і в наступні роки.

У результаті здійснених перетворень Дніпропетровськ стає одним з наймогутніших індустріальних центрів Півдня України. В 1932 р. місцеві металургійні заводи давали 20% чавуну і 25% сталі, що виплавлялись в республіці. На території області будувалось 6 доменних печей, 14 мартенів, 2 блюмінги. На початок 1937 р. обсяг промислової продукції міста порівняно з 1932 р. виріс більше, ніж удвічі. Значна частина підприємств була розширена і реконструйована, а на заводі ім. К.Лібкнехта з'явились перші в СРСР колесопрокатний і новотрубний цехи, які за своєю потужністю прирівнювались до цілих заводів.

У 1937 р. Дніпропетровський завод «Світлофор» брав участь у міжнародній виставці в Парижі «Мистецтво і промисловість», де був відзначений золотою медаллю і дипломом.

На 1940 р. у Дніпропетровську налічувалось 622 підприємства, що виробляли продукції на 1096929 тис. крб. Майже всі вони були технічно реконструйовані.

Незважаючи на досить високу соціальну ціну індустріалізації, загалом вона докорінно змінила в 30-і роки соціально-економічне обличчя Дніпропетровська, перетворивши його, за словами нашого видатного земляка, вченого-історика академіка Д.І. Яворницького, у «славний український Манчестер».

Катеринослав (Дніпропетровськ), його мешканці, органи влади, трудові колективи, як і вся Україна, у 20-30-ті роки залучались до розв'язання революційними методами не тільки власне міських, індустріальних проблем, а й соціалістичного переустрою села. Ще наприкінці громадянської війни і одразу після неї партійні кадри міста брали участь у здійсненні продрозкладки, складали основу продовольчих загонів. Не обминув наш край і голод 1921-1923 рр. Нагадаємо, що на Півдні України голодували 7 млн. чоловік, з них близько мільйона - на Катеринославщині. Звичайно, на всіх рівнях владної ієрархії вживалися заходи щодо боротьби з голодом, використовувалися при цьому як внутрішні ресурси, так і певні зовнішні можливості. Однак, головним чином, через ідеологічні причини далеко не всім міжнародним об'єднанням було надано режиму найбільшого сприяння у проведенні благодійних акцій допомоги голодуючим.

Наприклад, чимало штучних перепон з боку українського уряду довелося долати Американській адміністрації допомоги (АРА), місії Нансена та ін. Однозначно дозволялось отримувати продовольчі пайки хіба що від Міжробдопу - міжнародної пролетарської організації, утвореної на заклик В.Леніна під егідою Комінтерну в 1921 р. зі штаб-квартирою у Берліні. На зібрані в Німеччині кошти у 1922 р. на Катеринославщині харчувалось близько 360 тис. чоловік, переважно дітей. Судячи з усього, більш охоче влада допомагала іншим - комуністам, робітникам, мобілізованим із міста для забезпечення соціалістичної перебудови села. В 1924 р., скажімо, з Катеринослава на постійну роботу в сільську місцевість губернії було направлено понад 300 комуністів.

Слід мати на увазі, що завдяки непу вже до середини 20-х років вдалося стабілізувати ситуацію на селі, заспокоїти селян, відновити довоєнні посівні площі, обсяги виробництва. Бурхливо і у різноманітних напрямах та формах розвивалась сільськогосподарська кооперація, в якій В.Ленін та його соратники (М.Бухарін) вбачали найдоцільніший і найкоротший шлях селянства до соціалізму. Взагалі вождь революції, як видно з його останніх праць, був твердо переконаний, що на радянському ґрунті соціалізм - це і є «суспільство цивілізованих кооператорів». До пори до часу в такому руслі й сприймалася вищою партійно-державною елітою країни генеральна лінія реформування аграрного сектора економіки, що засвідчив, зокрема, XV з'їзд ВКП(б) наприкінці 1927 року.

Але вже невдовзі цей підхід кардинально змінився. Опинившись у лещатах глибокої хлібозаготівельної кризи взимку 1927/1928 р., дефіциту фінансових ресурсів для здійснення індустріалізації, сталінське керівництво рішуче взялось за інтеграцію села, причому, на перший погляд, ніби з благородним наміром створення великих колективних господарств для спільної обробки землі та належного забезпечення країни продовольством і сировиною, а насправді, як виявилось пізніше, щоб позбавити сільських трудівників приватної власності й поставити їх у повну залежність від держави. Відтепер саме у такий спосіб намічалося перетворити село у могутню опору соціалістичної економіки, а селянство - у надійного союзника робітничого класу, знайти потрібні кошти для нарощування темпів промислового будівництва.

Спочатку з цією метою була введена нова, друга з часів громадянської війни продрозкладка, чим остаточно поховали неп, а восени 1929 р. проголошено курс на масову колективізацію, котра означала суцільне одержавлення сільського господарства. Незабаром спеціальна комісія ЦК ВКП(б) розробила план «розкуркулення», що був затверджений таємною постановою ЦК, після чого в українському селі надовго запанували сваволя й хаос. Адже колективізація і розкуркулення, організація колгоспів і хлібозаготівель здійснювались здебільшого примусовими методами. А тотальне викачування хліба в цей час лише прискорило драматичні події, обернувшись страшною трагедією - другим «радянським» голодомором 1932 - 1933 рр.

В липні 1932 р. на черговій обласній нараді з питань хлібозаготівель секретар обкому КП(б)У В.Чернявський погрожував керівним кадрам за невиконання плану. В результаті конфіскації хліба 94,8% колгоспів Дніпропетровщини не видали селянам жодного грама хліба на відпрацьовані трудодні. Село було приречене, люди вмирали десятками тисяч... Смертність населення Дніпропетровщини в 1933 р. перевищила в 5-6 разів показники 1927 - 1930 рр. Та народна трагедія не зупинила реалізацію планів колективізації. В області станом на 1936 р. село було фактично одержавлене - діяли 3600 колгоспів, 100 радгоспів та 138 МТС. На обласній партконференції (22 травня 1937 р.) було відрапортовано:

«повністю завершена колективізація, відбулось організаційне і політичне зміцнення колгоспів області, створені міцні і стабільні кадри організаторів й стаханівців соціалістичного сільського господарства...»

Отже, була досягнута чергова мета «соціалістичного експерименту» - створено колгоспний лад, який став однією з головних базисних сфер радянської планово-розподільчої командної економіки, сформованої в СРСР упродовж 1920-1930-х років.

Водночас наше місто стало полігоном зіткнення старих традицій та нових, соціалістичних системних змін. Романтика революції перепліталась із драмою людських доль.

Ось лише кілька прикладів.

На початку 20-х років в Катеринославі народились молодіжні комуни - у центрі, Кайдаках, Чечелівці, Амурі. Особливо відомою була губкомівська комсомольська комуна, що розміщувалась у п'яти кімнатах колишнього будинку Андрієвського на розі Козачої й Садової вулиць (тепер - Комсомольської і Сєрова).

В одній жили хлопці, в іншій - дівчата, дві займали сімейні пари. Була й спільна зала - кімната, де обідали разом, проводили вечори у відчайдушних дискусіях. Всі злиденні харчі йшли у спільний казан. Членами цієї комуни деякий час були відомі згодом поети М.Светлов, М.Голодний, О.Ясний.

На Шевченківській вулиці з'явився Будинок пролетарського студентства. Тут же перебував орган, народжений новим часом - «Кубуч» (комісія поліпшення побуту учнівської молоді). А побут катеринославських студентів у цей час був справді спартанським. Максимальна студентська пайка не перевищувала 250 грамів чорного хліба, 30 грамів бавовняної олії і 30 грамів оселедця. На кімнату гуртожитку, де мешкало 10-12 чоловік, комплектувалася вихідна форма - одні штани, жакет та чоботи. Казармені порядки насаджувались у робітничих гуртожитках. На заводі ім. Комінтерна комендант гуртожитку категорично заборонив дружинам і сестрам відвідувати своїх чоловіків і братів, самовільно переселяв робітників із одного гуртожитку в інший. Сталінські слова («працівник на роботу повинен ходити пішки, а якщо їздити трамваєм, то не більше 15 хвилин») були сприйняті буквально. Навколо заводів виросли бараки полегшеного типу - із дошок, землі та лампачу.

Одним із показників життєвого рівня робітників є, як відомо, заробітна плата. До середини 20-х років характерною була невпорядкованість у вирішенні цього питання. В 1921-1924рр. вся зарплата (грошима і натурою) становила в середньому від 2 крб. 63 коп. до 40 крб. 46 коп., що складало від 12,3% до 51,5% рівня 1913р. Зростання зарплати почалося з 1925р., коли її середньомісячний розмір, приміром, у металістів, досяг 52 крб. 68 коп., у харчовиків - 52,56 крб., а в 1927р. - відповідно 64,68 крб. і 72,02 крб. Значну частину бюджету сім'ї робітника становили так звані «доходи» від продажу свого майна. Причому майже весь заробіток йшов на харчі, на одяг і туалет - 2%, культурно-освітні потреби - 4%.

У 20-30-ті роки поступово зникають відмінності в одязі. Одяг робітників був непоказний і дешевий. У першу чергу відчувалась відсутність матеріальних можливостей і достатнього асортименту в крамницях. Широкого розповсюдження набули гімнастерки, галіфе, комбінезони, юнгштормовки, футболки тощо. Дещо відрізнявся одяг молоді - дівчата полюбляли червоні хустини, хлопці - картаті кепки, згодом з'явились модні широченні штани.

У роки перших п'ятирічок виникли серйозні труднощі у постачанні робітників товарами широкого вжитку. На багатьох великих підприємствах Дніпропетровська існувала мережа громадських їдалень, що дозволяла забезпечувати працівників харчуванням під час обідніх перерв. Проте у більшості з них був малий асортимент страв й невисока якість їжі. У їдальнях заводу ім. Петровського була досить висока вартість обідів. Інколи робітники отримували гіркий хліб або через нестачу продуктів по одному оселедцю, що викликало справедливе невдоволення.

Характерними ознаками побутового життя міста стали шкідливі звички і аномалії у поведінці: пияцтво, злочинність, проституція. Особливо великих розмірів набрало пияцтво, що було однією з основних причин прогулів на виробництві. Так, у 1926 р. на заводі ім. Петровського прогули, пов'язані з пияцтвом, склали 16%, тобто на роботу не виходило до 800 робітників. Секретаріат Дніпропетровського обкому КП(б)У, стурбований таким перебігом справ, розглянув питання про стан трудової дисципліни на підприємствах промисловості і транспорту й рекомендував негайно переглянути мережу пивних та винних лавок, насамперед, у робітничих районах, з метою різкого скорочення їх кількості й організації навзамін їм чайних. До антиалкогольної пропаганди залучались також діти робітників, піонери та школярі. Вони влаштовували демонстрації біля воріт заводів у день одержання зарплати із лозунгами «Діти проти п'яних батьків», «Геть горілку!» та ін. Такі демонстрації, зокрема, мали місце навесні 1929 р. під час культпоходу комсомолу. В школах Дніпропетровська організовувались антиалкогольні вечори, тематичні виставки. В Амур-Нижньодніпровську, наприклад, в літньому саду театру «Металіст» був проведений вечір, на якому, крім доповідей, відбувся концерт з номерами антиалкогольного змісту. В 1931 р. у Дніпропетровську було створене Товариство оздоровлення праці та побуту.

У 1926 р. у нашому місті з'явилось радіомовлення. Ще на початку 20-х років тут організували акціонерне підприємство «Радіопередача», придбали необхідне обладнання, запросили фахівців. І ось 23 лютого 1926 р. в ефірі пролунали перші передачі міського радіо. Це були переважно озвучені уривки із літературних творів, пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. Потім виникло нове слово - «трансляція». 3-4 травня 1926 р. передавали хід засідання III з'їзду Рад Катеринославщини. Через три роки в побут увійшли відомі гучномовці «Рекорд» - великі чорні «тарілки», які, до речі, мудрий народ відразу охрестив «брехунцем».

А 12 травня 1939 р. газета „Зоря” повідомила ще про одне технічне досягнення. У Дніпропетровську почали приймати телевізійні передачі з Москви через кілька приватних телевізорів-приймачів «Б-2» з розміром екрана 3 на 4 сантиметри.

Поступово з'являються й інші ознаки цивілізаційного поступу. Восени 1938 р. в Дніпропетровську почав обслуговувати пасажирів перший автомобіль-таксі («емка»). Через півроку їх було вже 15, у тім числі багатомісний «ЗІС-101». В місті працювало 585 магазинів, майже 1300 палаток і ларків, 153 їдальні та ресторани. З 1 жовтня 1935р. були остаточно скасовані продовольчі картки.

Міцно вкоренилась нова традиція - відзначати «червоні свята» новобудовами. В 1938 р., зокрема у річницю революції, відкрито центральний універмаг, що будувався два з половиною роки.

Стрімко зростає населення міста. У 1932 р. в Дніпропетровську проживало вже 368 тис. чол., а за даними перепису 1939 р. - понад півмільйона (500 662 чол.). Дніпропетровськ увійшов у перші півтора десятка найбільших міст СРСР. Разом із зростанням населення розвивається інфраструктура міста. Мешканців перевозили 210 трамвайних вагонів. Темп вуличного руху ставав дедалі інтенсивнішим, у зв'язку з чим з 20 травня 1931 р. на проспекті Карла Маркса введено односторонній рух транспорту й визначено єдині місця для переходу вулиць.

Духовне і культурне життя міста в 20-30-ті роки визначалось багатьма факторами. Новим явищем для Катеринослава стала українізація, започаткована з 1923р. після відомого рішення XII з'їзду РКП(б). Зважаючи на високий рівень русифікації міста у дореволюційні часи, слід було очікувати неоднозначну реакцію населення на політику коренізації. Варто нагадати, що за даними перепису 1897 року, українців у структурі населення Катеринослава було всього 20,4%. Але навіть і ця кількість на той час була значно русифікована. В 1926 р. вони складали вже 38,5%. Слухняний партапарат і органи влади на місцях взялись за українізацію адміністративними методами. Проводилась атестація на предмет знання української мови, за наслідками якої могли зняти з роботи.

У 1928 р. у Дніпропетровську з 59 шкіл політписьменності навчання українською мовою здійснювалося в 17, що становило 28,8%, у предметних гуртках - наполовину. Із 22 курсів лекцій, що читались у робітничому університеті, українською мовою прочитано 50%. Крім вивчення власне української мови, організовувались також заходи щодо проробки спеціального курсу з українознавства, історії КП(б)У, історії революційного руху в Україні. Більшовики наполегливо реалізовували свою політику - донести комуністичні ідеї широким народним масам з допомогою рідної (української) мови.

Дніпропетровський обком комсомолу в 1929 році влаштовував для молоді екскурсії з метою ознайомлення з українською культурою. Були розроблені такі маршрути: Дніпропетровськ -Пороги - Дніпрельстан (5 днів); Дніпропетровськ - могила Шевченка - Київ - Чернігів (12); Дніпропетровськ - Пороги - Дніпрельстан - Каховка - Чаплі - Асканія-Нова (10) та ін.

У місті туристів запрошували оглянути Краєвий історико-археологічний музей (відділ, що знайомив з історією та побутом запорозького козацтва), пам'ятник запорожцю Глобі, колишній будинок Хрєннікова («приміщення цікаве тим, що воно є єдине в Дніпропетровську, бо збудоване в польсько-українському стилі», відзначалось у проспекті).

Цікаво, що в 1929 р. пропонувались для вивчення книги Г.Епіка, В.Еллана-Блакитного, Г.Косинки, І.Микитенка та ін. А з початком сталінської «революції зверху» перші позитивні надбання українізації були поволі згорнуті. По жодному із її напрямків справа так і не була доведена до логічного завершення, що на довгі роки законсервувало в місті неадекватне національному складу населення співвідношення мов.

Тим не менш задля історичної об'єктивності (та й справедливості) зазначимо, що саме протягом 20-30-х років завдяки здійсненню масштабної культурної програми, в тому числі під благотворним впливом політики українізації, були досягнуті, без перебільшення, разючі якісні зрушення й незаперечні успіхи в духовному житті нашого народу. Започатковані у той час зміни добре простежуються і на прикладі Дніпропетровська, який всього за два десятиліття зробив справжній прорив у цій сфері, перетворившись в один з найбільших центрів вітчизняної освіти, науки і культури.

Уже до середини 30-х років у місті повністю ліквідовано одну з найтяжчих спадщин минулого - неграмотність. Ішов інтенсивний процес формування освітянської інфраструктури, переходу до обов'язкового семирічного навчання. Кількість середніх шкіл зросла в 10 разів. На початок 1939 р. у Дніпропетровську працювало 97 загальноосвітніх шкіл і 19 середніх спеціальних навчальних закладів (технікумів).

З 1933 р. відновив діяльність Дніпропетровський університет, реорганізований у 1920 р. в Інститут народної освіти. Всього в місті функціонувало 10 вищих навчальних закладів, де навчалось 20 тис, студентів. Широко відомими в Україні та далеко за її межами стали наукові школи академіків Л.В.Писаржевського, Д.І.Яворницького, О.М.Динника, Г.В.Курдюмова, Д.О.Свіренка, В.І.Данилова, професорів П.Ф.Єфремова, А.Е.Малиновського, Л.В.Рейнгарда, В.С.Фінкельштейна, Л.Л.Іванова та інших дніпропетровських учених.

Сформувалась мережа установ культури: діяло 120 бібліотек, 6 кінотеатрів, 5 музеїв, 30 клубів і палаців культури. В 1928 р. був споруджений Палац культури металургів заводу ім. Петровського. Пізніше в Кайдаках збудували клуб заводу ім. Леніна. Великою популярністю у дніпропетровців та гостей міста користувались театри ім. Шевченка, ім.Горького, опери та балету, юного глядача.

Роки довоєнних п'ятирічок характеризуються бурхливим розвитком літератури, народної творчості, мистецтва, появою цілої плеяди блискучих майстрів слова, митців. Яскравими гранями самобутнього таланту засяяла в цей час зірка одного з найвизначніших українських літераторів XX століття - Валер'яна Підмогильного, справжнього корифея в галузі перекладу французької класики. На вершину творчості піднімались у Дніпропетровську, демонструючи оригінальний стиль світосприйняття, поети М.Светлов, М.Голодний, Д.Кедрін, письменник М.Минько та ін. В 1928 р. почалась кампанія під гучною назвою «ударники в літературу», в ході якої створювались гуртки (типу «Бессемера»), викривався театральний репертуар (за «старо-побутові п'єси, що тхнуть «малоросійщиною» з неодмінною ковбасою та чаркою горілки), видавались журнали на кшалт «Комсомолець-літератор» тощо.

Широкого розмаху набула художня самодіяльність. Регулярно проводились олімпіади та огляди-конкурси самодіяльного мистецтва. Незмінний успіх у глядачів мала балетно-акробатична група хіміко-технологічного інституту.

Розвивались фізкультура і спорт. Преса тих часів часто писала про вагомі спортивні здобутки дніпропетровців - важкоатлета А.Литвиненка, шахістів І.Болеславського, А.Міньковського та ін.

Оновлюється архітектура міста, впорядковується парк культури та відпочинку їм. Шевченка, в якому перед війною був споруджений «Зелений театр» на 1000 місць. А міський сад, закладений у свій час Глобою, став парком ім. Хатаєвича, де навесні 1936 року урочисто відкрили першу в Україні дитячу залізницю.

Безумовно, епоха 20-30-х років - це не тільки неп чи «соціалістична модернізація» у вигляді хрестоматійної тріади: індустріалізація країни, колективізація сільського господарства і культурна революція, хоч саме ці реформаторські процеси й визначали магістральний вектор розвитку тодішнього суспільства. Схоже, масштаби перетворень були набагато ширшими, а їх задум - глибшим і далекогляднішим. Адже не секрет, що радянська держава, здійснивши «стрибок у соціалізм», прагнула будь-що закріпити за собою лідерство, місію своєрідного «першопроходця» у світі, сформувати у громадян моральні підвалини «особливого способу життя», а відтак, обмежувала (свідомо чи ні) внутрішній світ людини лише тими цінностями, котрі не суперечили основоположним постулатам комуністичної доктрини. При цьому докладались неабиякі зусилля щодо перебудови світоглядних орієнтацій людей, вилучення із духовного життя національних традицій, звичаїв, обрядів, релігії, усталених морально-етичних норм. Для досягнення ж поставленої мети застосовувались усі можливі методи - пропаганда, виховання, а нерідко й насилля.

Воістину жахливим явищем соціальної практики міжвоєнної доби стали масові політичні репресії, зловісну силу яких сповна пізнали на собі й дніпропетровці. Напевно, у кожної політичне не заангажованої, чесно мислячої людини ця проблема викликає неоднозначні, суперечливі почуття та роздуми. З одного боку, нібито й не вони відображали провідні тенденції суспільного поступу радянської країни, її перетворення в одну з наймогутніших держав світу. Цілком зрозуміло також, що далеко не одними каральними заходами правлячій партії впродовж семи з лишком десятиліть вдавалося забезпечувати політичну і соціальну стабільність, належний морально-психологічний клімат у суспільстві, підтримувати його досить високу життєздатність. Діяли, безперечно, інші, більш вагомі чинники та важелі.

Проте вже ні для кого не секрет, що репресивна парадигма займала все-таки чільне місце в діяльності компартійної влади, була невід'ємною складовою радянської політичної системи, обертаючись у кінцевому підсумку в мільйони скривджених душ і знівечених доль наших співвітчизників. Звичайно, на різних етапах репресії виявлялися по-різному, змінювались їх характер, спрямованість, правова база, з'являлись нові акценти, форми та «об'єкти впливу», різним був і їх розмах. Але те, що вони були й принесли чимало горя та страждань нашому народу -факт, котрий не підлягає ні сумніву, ні тим паче виправданню.

Одними з перших на Дніпропетровщині під прес державної каральної машини потрапили так звані «буржуазні» спеціалісти. В кінці 20-х років губернське ДПУ викорінило «шкідників» на залізниці, в тресті Дніпровських електросількомбінатів. Наші земляки проходили за резонансними справами - «Спілки визволення України» (професор В.Пархоменко, вчителька Л.Біднова, лікар Є.Павловський та ін.), «Українського національного центру» (викладач Г.Коссак), «Української військової організації» (зав. кафедрою Ф.Кондрацький). Силами ДПУ в 1930 р. було придушене повстання селян проти колективізації в Павлоградському районі.

Протягом 1935 р. Дніпропетровське УНКВС заарештувало 182 «троцькістів». Після вбивства С.Кірова репресії визначили трагічну долю ректорів університету М.Комаровського і М.Куїса, професорів Н.Ягнетинської, М.Юр'єва, П.Глузмана. За справою «боротьбистів» був репресований літератор В.Підмогильний. Стрімко зростає кількість справ про «контрреволюційні злочини»: в 1935 р. - 235 справ, в 1936 р. - 526. Тільки за останній квартал 1936р. органи НКВС ізолювали 562 чоловік.

Та найбільшого розмаху репресії в Дніпропетровську, як і по всій Україні, досягли в 1937 році. Тону цьому трагічному року задав лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б). У квітні 1937 р. був ліквідований так званий «паритетний центр», у який нібито входили працівник обкому партії Р.Філіпов, секретар міському Є.Левітін, професори М.Александров, О.Фельдман та ін. Розгром «правих» (бухарінців) завершився арештом голови облвиконкому І.Гаврилова, ректора університету І.Єфімова та ін. Тільки за перше півріччя 1937 р. обласне управління НКВС репресувало 703 чол.

9 липня 1937 р. в Києві був заарештований колишній перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М.Хатаєвич. Слідом за ним у тюрмах опинилась більшість керівників області та міста: П.Ветров, М.Лейбензон, І.Федяєв, А.Косач та ін. «Ворогами народу» виявились вісім із десяти членів президії облвиконкому.

У другій половині 1937 р. акцент у репресіях робився на «націоналістичний» ухил. Під цю категорію потрапили й були репресовані завідуючий облвно С.Крупко, професор Г.Євреїнов, письменник М.Минько та ін. НКВС почав добиратися й до Д.І.Яворницького.

Не припинялись удари по «церковниках і сектантах». У серпні 1937 р. органи розкрили «фашистську організацію церковників» на чолі з А.Янковським. Відповідно до наказів НКВС у місті проводились масові арешти представників національних меншин: іранців, німців, румунів, латишів, греків та ін. У другому півріччі 1937 р. в Дніпропетровській області було репресовано 16421 чол.

У січні 1938 р. - новий тур арештів. Не уникли їх секретар обкому КП(б)У М.Марголін, голова облвиконкому М.Нікітченко та ін.

Загалом пік репресій на Дніпропетровщині припав на друге півріччя 1937-першу половину 1938 р., коли в області з населенням 3 млн. 424 тис чол. заарештували 29521 чол., тобто кожного 115-го мешканця.

Масові репресії завдали величезної шкоди місту й області. Основний удар було завдано по інтелігенції - мозку нації. Народ був знесилений терористичною політикою фізично і морально.

Період 1939 - середина 1941 рр. для Дніпропетровська ознаменувався суперечливим поєднанням творчих задумів і тривожним очікуванням біди. В кінці 1939 р. був опублікований генеральний план реконструкції Дніпропетровська. Починались роботи по будівництву набережної. Одначе місто все більше починало нагадувати прифронтове. Хоч війна була ще далеко, але дніпропетровці уже пролили кров у безславній фінській війні, на Далекому Сході.

Влітку 1940 року почали вводити часткове затемнення міста. На площі Горького за кілька годин бригада трамвайщиків фронтовими темпами підвела одноколійку до воріт Будинку спілок, який перетворився в резервний госпіталь. Більше стало в місті стрілецьких тирів: там змагались майбутні «ворошиловські стрілки». Майже щодня проводились навчання ГСО («Готовий до санітарної оборони»). Іншими стали заводи міста. Мілітаризація країни торкнулась дисципліни і режиму роботи: відмінялись вихідні, заборонялось самовільне залишення роботи. На підприємствах, за станками більше з'являлось жінок і дівчат: чоловіки мобілізовувались в армію. Небувалої популярності набув молодіжний аероклуб на вулиці Дзержинського (тепер - Будинок техніки і музей металургії).

Звідси щодня вантажівка вивозила молодих робітників за місто, де їх чекали літаки У-2. Із цієї когорти авіаторів виростуть майбутні Герої Радянського Союзу О.Аніскін, О.Волошин, П.Гусенко, М.Лисенко та ін. Населення міста дедалі частіше і пильніше прислуховувалось до радіоповідомлень: аншлюс Австрії, непомітно зникла Чехословаччина. Агресор усе ближче до кордонів СРСР. Але незрозумілі дії Сталіна дезорієнтували людей. Спочатку пролунала офіційна заборона критикувати політику Гітлера, а потім і відома заява ТАРС від 14 червня 1941 р.: війни з Німеччиною не буде. Та обдурити і заспокоїти народ було важко.

Дніпропетровськ, як і вся країна, стояв за крок до страшної війни...

За матерiалами:
І. С. Стороженко
Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001