Друга світова війна. Частини 1-2. Початок війни. Окупація міста

Друга світова війна. Частина 1. Початок війни

Незважаючи на підписання пакту Ріббентропа - Молотова про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписання договору про дружбу і кордони з фашистською Німеччиною 28 вересня того ж року, Радянський Союз продовжував нарощувати свою воєнну міць, готуючись до війни. Промисловим центрам півдня країни приділялося в цьому значне місце.

Дніпропетровська область на той період була однією з найбільш стратегічно важливих областей України у виробництві металу, необхідного для військового виробництва. У 1940 р. металургія Дніпропетровщини давала 3182 тис. тонн чавуну, 3007 тис. тонн сталі, 2210 тис, тонн прокату, що складало: по чавуну - 20%, по сталі - 16,5%, по прокату - 18,2% від загального обсягу виробництва СРСР.

Дніпропетровська область була територією, де компактно мешкали етнічні німці, що переселилися сюди ще у XVIII - на початку XIX ст., і значна кількість поляків. 15 вересня 1934 р., тобто через рік після приходу Гітлера до влади, ЦК КП(б)У прийняв постанову “Про роботу Молочанського райкому партії Дніпропетровської області”.

Дніпропетровському обкому партії пропонувалося вжити рішучих заходів щодо очищення Молочанського району (у 1939 році він відійшов до відновленої Запорізької області), в якому компактно мешкали етнічні німці, від “класово-сторонніх елементів”, до яких були віднесені й особи, що підозрювалися в симпатії до Німеччини. А 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову “Про висилку з Української РСР і господарський устрій у Карагандинській області Казахської РСР 15 тисяч польських і німецьких господарств”.

Багато німців і поляків необгрунтоване звинувачено в співпраці з німецькою або польською розвідками, засуджено до страти або відправлено в ГУЛАГ. Підставою для арешту часто була тільки приналежність до тієї або іншої нації. Так, керівник НКВС м. Дніпродзержинська, де компактно проживало багато поляків, поставив собі за мету знищити всіх представників цього народу. Він так “старанно” працював у цьому напрямку, що у 1941 р. був сам відправлений етапом на 8 років у табори.

22 червня 1941 р. німецькі війська вторглися на територію Радянського Союзу. Війна, до якої готувалися почалась зненацька і була названа “віроломною”.
Офіційна військова доктрина Радянського Союзу була оборонною, але припускала вже в початковий період конфлікту перенесення бойових дій на територію ворога. Тому не передбачалося ні евакуювати промислові підприємства, ні будувати оборонні споруди навколо Дніпропетровська. З початком військових дій місто повинне було забезпечувати фронт усім необхідним.
Перед Радянським Союзом постала необхідність у найкоротші строки перебудувати всі галузі господарства на військовий лад, тобто не просто нарощувати озброєння, а цілком мілітаризувати всю економіку. Поставлене завдання відображалося в гаслі: “Все для фронту - все для перемоги”.

Керівним документом щодо перебудови економіки на військовий лад стала директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., спрямована на підготовку прифронтових областей до опору ворогу. Директивою було зазначено “організувати всебічну допомогу діючій армії, забезпечити організоване проведення мобілізації запасу, забезпечити постачання армії всім необхідним, швидке просування транспортів із військами і військовими вантажами...”.
З перших днів війни почався масовий добровільний вступ у ряди Червоної армії і народного ополчення. На 10 липня у військові комісаріати надійшло 10175 заяв. У перші тижні війни на території області сформовано 5 дивізій, об'єднаних у корпус, який нараховував 50 тис. бійців.

Для допомоги військам Червоної армії сформовано загони народного ополчення. Знищувати німецьких парашутистів і диверсійні групи мали 40 сформованих в області винищувальних батальйонів, які, при наближенні ворога до міста, піднялися на його захист разом із частинами Червоної армії.

Незважаючи на опір радянських військ, фашистам удалося просунутися далеко вглиб нашої території. З огляду на становище, що склалося, з ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У 18 і 19 липня надійшли директиви, що визначали Дніпропетровську область у числі інших, яким загрожувала фашистська окупація.
Директиви також передбачали створення як на окупованих, так і на прифронтових територіях підпільних партійних організацій, партизанських загонів і диверсійних груп. У короткий час обком створив підпільні організації і партизанські загони, встановив явки для зв'язкових і т.п.

Всіх українських німців, які ще залишилися в місті, звинувачено в допомозі фашистам і на підставі спеціальної постанови депортовано в східні райони СРСР.

Для запобігання захопленню ворогом промислового устаткування, Державний комітет оборони (ДКО) у липні запропонував евакуювати промислові підприємства правобережжя Дніпропетровської області. При обкомі компартії була створена оперативна група з евакуації. 6 серпня 1941 р. почалося відправлення в східні райони СРСР устаткування дніпропетровських заводів. У першу чергу відправлено ешелони з верстатами заводів ім. Г. І. Петровського та ім. В. І. Леніна.

Підприємства, що зберегли виробничі потужності, збільшили випуск виробів військового призначення або були перепрофільовані для роботи в умовах воєнного часу. Завод ім. Леніна почав випускати труби на виготовлення боєприпасів, завод ім. Петровського збільшив виробництво прокату тощо.

Першому бомбардуванню з повітря Дніпропетровськ було піддано 9 липня 1941 р. Наслідком нальоту стало виведення з ладу на 10 годин мосту. З цього дня заходи щодо евакуації і все життя міста проходили під нальотами ворожої авіації. 16 липня для захисту міста від повітряних нападів, полк ППО (протиповітряної оборони), який не мав необхідного озброєння, одержав у своє підпорядкування 36 зенітних установок.

Наявність зенітних дивізіонів позбавило можливості німецьку авіацію безкарно руйнувати мости і промислові об'єкти. Одночасно в Дніпропетровськ були направлені три винищувачі, але вони не мали техніків для обслуговування, пального і боєприпасів. На той момент поява в небі навіть беззбройних літаків вселяла громадянам міста деяку впевненість і надію.

Навальне наближення лінії фронту до Дніпропетровська змушувало зупиняти фабрики і заводи, вивозити або знищувати устаткування, щоб запобігти захопленню їх ворогом. Відправка промислових підприємств на схід цілком закінчилася до середини серпня, тобто перед самим захопленням міста німецькими військами. У глибинні райони країни, крім вищевказаних підприємств, перебазувалися завод ім. К. Лібкнехта, Дніпропетровський завод гірничого устаткування, коксохімічний завод та інші підприємства міста й області. Усього було евакуйовано залізничним транспортом 99 тис. вагонів з устаткуванням і людьми.

Для запобігання втратам на складах вантажів, які не було чим вивозити, секретар Дніпропетровського міськкому компартії М. Г. Манзюк і голова міськради М. О. Щолоков звернулися до обкому КП(б)У з пропозицією знизити ціни на продукти і промислові вироби. Пропозиція була прийнята і здійснена. Частина продуктів була також передана військовим.

14 серпня 1941 р. основна частина апарату обкому КП(б)У і облвиконкому була відправлена в м. Павлоград, де згодом був створений штаб дніпропетровської обласної підпільної організації на чолі з М. І. Сташковим. Через декілька днів фашистські війська ввійшли на околиці міста, і 19 серпня відбувся перший артилерійський обстріл Дніпропетровська.

Для оборони з заходу і південного заходу силами дніпропетровців місто було оточене окопами, траншеями, дротовими загородженнями, протитанковими ровами та іншими оборонними спорудами.

Дніпропетровський напрямок захищала головним чином Резервна (згодом 6) армія під командуванням генерал-лейтенанта Н. Є. Чібісова. Фронтом командував генерал армії І. В. Тюленєв. Ударними силами групи військ “Південь” під командуванням фельдмаршала Рундштедта 13 серпня гітлерівці захопили П'ятихатки, 15-го оволоділи Кривим Рогом, а 17-го вони вже були в Нікополі, Марганці, Апостолово.

На дніпропетровському плацдармі радянські війська вели бої з танковими і моторизованими з'єднаннями 1-ої танкової групи ворога під командуванням генерала Клейста. Німецьке командування вирішило силами двох механізованих корпусів прорвати радянську оборону на дніпропетровському напрямку і вийти до міста.

Силами частин Резервної армії, яка ще не закінчила свого формування і не мала необхідного озброєння, командування Південного фронту намагалося запобігти захопленню Дніпропетровська. Для цього також була використана 8-а танкова дивізія полковника Ю. Г. Пушкіна, яка була введена до складу Резервної армії. Передбачалося, що головний удар противник мав намір зробити на правому фланзі армії в районі П'ятихаток, маючи за мету відрізати наші війська від переправ через Дніпро.

Чекаючи удару німців з боку Дніпродзержинська, полковник Ю. Г. Пушкін вирішив розташувати свої сили уздовж прямування танкового клину противника, щоб уникнути лобового зіткнення. Для цього 19 серпня на очах у німців була зроблена імітація відходу в напрямку Сухачівки по дорозі, де передбачалася атака фашистських військ. Розроблений план по знищенню танків у “вогневому лантуху” цілком виправдав себе, і за один день було знищено 46 танків ворога.

Підтягнувши резерви 22 серпня, гітлерівці за допомогою артилерії і під прикриттям авіації, що панувала в повітрі, відновили наступ. Під тиском переважаючих сил ворога, у зв'язку з загрозою захоплення мостів через Дніпро в ніч із 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія відійшла на лівий берег річки.

Більш 2000 студентів дніпропетровських вузів, що стали курсантами артилерійського училища, взяли участь у захисті свого міста. 20 серпня курсанти-артилеристи вступили в бій із гітлерівцями й обороняли місто до останнього дня. Багато хто з них загинув: так із 700 студентів транспортного інституту для 400 це був останній бій.

Під ударами німецьких військ з'єднання Резервної армії ціною великих втрат забезпечили відступ основних сил 9-ої та 18-ої армій за річку Дніпро до м. Нікополя. Радянське командування сподівалося, що природна перепона - Дніпро допоможе зупинити натиск німецьких військ. 13 серпня прибув у тільки що захоплене місто Умань начальник генерального штабу вермахту Ф. Гальдер. Він особисто проінструктував фельдмаршала фон Клейста про стрімкий танковий стрибок через Дніпро на плечах відступаючої Радянської армії.

Ворог захопив Сухачівку і Діївку, висадився на лівий берег Дніпра, створив плацдарм у районі с. Ломівка, загрожуючи Нижньодніпровську.

Літак, на якому знаходився екіпаж із 81-го авіаційного полку в складі: І. Т. Вдовенка, М. В. Гомоненка, В. П. Карпова і Мирзи Пулатова, 28 серпня при спробі знищити переправу, був підбитий. Льотчики направили палаючу машину на міст і ціною свого життя виконали поставлене завдання, і на деякий час зупинили просування німецьких військ.

Ворог нарощував міць своїх ударних груп, що дозволило йому збільшити плацдарм на лівому березі Дніпра і позбавити радянські війська природного оборонного рубежу, що, в кінці кінців, і вирішило долю міста. 25 серпня 1941 р. війська Червоної армії залишили правобережну частину Дніпропетровська.

Останні оборонні бої на захист Дніпропетровська і Дніпродзержинська вели 273-я стрілецька дивізія полковника М. К. Калініна, 230-а стрілецька дивізія полковника Г. А. Кутальова, 255-а стрілецька дивізія полковника І. Т. Замєрцева, 275-а стрілецька дивізія генерал-майора М. І. Дратвіна, 26-а кавалерійська дивізія полковника О. О. Носкова, 28-а кавалерійська дивізія полковника Л. Н. Саковича, 8-а танкова дивізія полковника Ю. Г. Пушкіна, 11-а стрілецька бригада, курсанти Дніпропетровського артилерійського училища, авіаційні з'єднання генерал-майора Т. Т. Хрюкіна, Пінська військова флотилія, Полтавське тракторне училище, винищувальні батальйони.

У повідомленні Радянського інформбюро від 1 вересня 1941 р. вказувалося, що за даними розвідки і свідчень полонених, у боях під Дніпропетровськом фашисти втратили близько 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових знарядь, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і кулеметів.

Друга світова війна. Частина 2. Окупація міста

З приходом фашистських військ був установлений окупаційний режим. Відповідно до расової доктрини німців, яка була викладена в книзі Гітлера “Майн Кампф” (“Моя боротьба”), усі слов'яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити “німецькій расі”. Гітлер і більшість його соратників по партії вважали Україну об'єктом розширення “життєвого простору” для німців, а українців майбутніми рабами німецьких колоністів.

Виразником іншої думки був нацистський ідеолог, фахівець з історії Східної Європи, Альфред Розенберг. Він пропонував підбурити українців проти Кремля, пообіцявши їм власну державу під опікою Німеччини, тобто використовувати відому політику “розділяй і владарюй” стосовно загарбаних територій.

Перші успіхи на східному фронті призвели до посилення більш жорсткої політики стосовно українського населення. Провідником такої політики був рейхскомісар України гауляйтер Еріх Кох - адміністратор, відомий своєю жорстокістю і нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян.

Ігноруючи поради міністра Східних територій Розенберга і його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України можна шляхом збереження колгоспів у дещо зміненій формі і під іншою назвою - общинні господарства. Він збільшив робочий день до 14-16 годин і скоротив до мінімуму прибутки населення.

За мету було поставлено перетворити Україну в аграрний придаток Німеччини. Для цього населення міст поставлено в умови, що призводили до відтоку міських жителів у сільську місцевість.

Більшість єврейського населення України не було своєчасно поінформовано про смертельну небезпеку, яка їм загрожувала, і не встигло вчасно евакуюватися. Німецькі окупанти в Дніпропетровську й області, як і по всій Україні, створили єврейські гетто. Територія Дніпропетровського коксохімічного заводу, де було влаштоване гетто на 4-5 тис. чоловік, стала останнім місцем мешкання для багатьох городян єврейської національності.

Планомірне знищення євреїв цілком відповідало передвоєнним планам фашизму: “остаточне вирішення єврейського питання”. Так, за вказівкою начальника поліції “СД” м. Дніпропетровська майора Вільгельма фон Мульде, польового коменданта полковника фон Альберті і міського коменданта майора кавалерії фон Гедельмана понад 11 тис. мирних жителів міста єврейської національності були зібрані біля центрального універмагу на пр. К. Маркса. В них відібрали речі, що вони принесли з собою, розбили на колони по 800-1000 чоловік і під конвоєм відправили на територію лісорозсадника навпроти транспортного інституту, де всі вони 13-14 жовтня 1941 р. були розстріляні, а то і заживо кинуті в яр. Несамовиті крики та стогони людей було чути на відстані декількох кілометрів, їх не в змозі був заглушити шум тракторів, що працювали спеціально для цього, і літаків, що кружляли над місцем розстрілу.

Крім цього, недалеко від селища Верхній, поблизу міста, протягом усього періоду окупації Дніпропетровської області, у протитанковому рові майже щодня розстрілювали радянських громадян. Для того, щоб приховати сліди своїх злочинів, німецькі окупанти спалювали трупи розстріляних. На підставі висновків судово-медичної експертизи, опитування очевидців і проведених розкопок комісія, створена після звільнення міста, встановила, що поблизу селища Верхній гітлерівці знищили від 18 до 20 тис. мирних радянських громадян.

Комісія також установила, що в районі Тихвінського монастиря, де під час німецької окупації Дніпропетровська знаходився табір радянських військовополонених, виявлені поховання близько 30 тис. солдатів і офіцерів, які вмерли від голоду, хвороб і знущань. На могилах, у кожній з яких були закопані трупи десятків військових Червоної армії, німці встановили хрести з написами: “Умер неизвестный русский человек, 13 лет, 9 сентября 1941 г.”, “Умер незнакомый русский солдат” та ін.

Становище місцевого населення погіршувалося кампанією вивозу людей на роботу до Німеччини. Відповідно до “Директиви про мобілізацію робочої сили для імперії” відправлення повинно було бути добровільне. У директиві вказувалося, що “Росіянин (для них ми всі були росіяни) невибагливий, тому його легко прогодувати без значного порушення нашого продовольчого балансу”.

Піддавшись масованій пропаганді, деяка частина українців виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 р. поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церков і кінотеатрів.

У Німеччині східних робітників (“остарбайтерів”) селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств - бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать рядки з листів наших земляків: “...ви пишете, щоб я не плакала, як я не можу не плакати. Як заплачу і то полекше, як би ви знали як отут жити важко ... у степу копаєм картоплю та на колінах, та як полазила цілий тиждень так коліна попухли, та поки управлюся ввечері, так вже і десять часів, а підведуся в п'ять часів. Ще вдома сплять, а я слізьми умиюсь” (Федорова Ольга, 1943 р., тут і далі орфографія і пунктуація авторів листів по можливості збережені).

Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років. Лебединська Федора у своєму листі в 1943 р. писала: “Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому що це моя батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віреться ...”.

Деяким “везло” більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Пришедко Марія в тому ж 1943 р. писала рідним, що вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися. Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання.

Жорстка політика стосовно мирного населення України викликала занепокоєність навіть у деяких високопоставлених керівників Німеччини. На початку 1943 р. близький соратник Розенберга Отто Браутигам ремствував на посилення ворожого ставлення до німецької влади.

Однак уявлення про те, що на окупованій німцями Україні тільки спалювали і вбивали, було б не зовсім правильним. Призначення міністром Східних територій А. Розенберга сприяло створенню українських маріонеткових органів влади.

У Дніпропетровській області, як і по всій окупованій Україні, поряд із німецькими структурами управління - комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи.

У місті й області багато посад у допоміжних органах влади одержали представники похідної групи ОУН “Південь”, а точніше групи “провід Південноукраїнських земель” (ПвУЗ), Представник ОУН Б. Олійниченко одержав посаду голови обласної управи. Діячі цієї організації також очолили допоміжні органи в районних центрах.

Лідери ОУН (фракції Степана Бандери) ставили собі за мету створення незалежної української держави, займалися агітаційною роботою, використовуючи легальну організацію “Просвіта”, газету “Дзвін”, яка видавалася в Кривому Розі під редакцією письменника Михайла Пронченка, та інші видання. У перші місяці окупації вони намагалися проводити свої ідеї через газети й інші друкарські видання, але їхня ідеологія не відповідала інтересам навіть схильної до українського націоналізму частини населення Східної України.

До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна міська управа, що мала виконавчі функції при штадт-комісарові м. Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою П. Т. Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником німецької влади і вважав оунівців романтиками.

Постановою №1 діловодство в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет “Самодопомога”, який був філіалом Всеукраїнського комітету “Допомога”, До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника).

Відновили свою роботу 65 магазинів і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік.

Були враховані також духовні потреби городян. Для цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені.

Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е. Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних.

Все ж узяв гору ліберальний підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або вплинув Розенберг, але Кох у лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для обов'язкових відвідувань 4-річні початкові школи для українців і росіян, 7-річні і середні школи для німців - “фольксдойче” (етнічні німці).

До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна школи для “фольксдойче”, а вже до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і індустріальний технікуми. Передбачалося створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою і вищою освітою для українців і росіян не передбачалося.

Поряд із школами в місті діяли 19 дитячих садків і ясел, які відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини.

З дозволу німецької влади за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І. Ф. Розгін, уродженець м. Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету.

Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати “остарбайтерів” у трудові табори Німеччини. Іншим було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався.

У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі “для забезпечення планової наукової праці в університеті і для залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету” був створений ряд науково-дослідницьких інститутів. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю.

Керівник відділу освіти міської управи П. А. Козар, учень Яворницького, очолював кафедру історії України університету під час окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему “Лоцмани Дніпровських порогів”. Внаслідок руйнації “Дніпрольстану” відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним в університеті, а потім Інституті вивчення місцевого краю працювали І. І. Танатар, І. І. Зелінський та інші.

В Інституті інженерів транспорту працювали професори І. Л. Антоконенко Є. О. Клєх, Ф. Ф. Малькевич, В. Л. Крижанівський, М. Р. Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату.

Газета “Нове слово”, що видавалася в Берліні, повідомляла про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р.

Для надання населенню міста “достовірної” інформації видавалася “Дніпропетровська газета”. Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т. Г. Шевченка, Лесю Українку, Д. І. Яворницького, а також: статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер.

У грудні 1942 р. Клостерман видав наказ про конфіскацію для рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр.

Будинок музею ім. О.Поля (зараз ім. Д.І.Яворницького) разом із частиною колекцій було віддано під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П. А. Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у “звільненій від більшовиків Україні” художники мали змогу писати “від себе”, а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В. В. Коренева, Т. М. Максименко, М. С. Погребняка та інших. Проводилися спортивні змагання. На стадіоні “Сталь” (зараз “Металург”) відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми.

Щодня відчиняв свої двері для глядачів Український музично-драматичний театр ім. Т. Г. Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як “Травнева ніч”, “Запорожець за Дунаєм”, “Наталка Полтавка”, “Мазепа”, “Катерина”, “Вій”, “Сорочинський ярмарок”, “Шалені гроші”, “Безвинно винуваті”, “За двома зайцями” тощо.

У трупу театру, який очолював директор П. П. Голобородько, головний режисер російської драматичної групи В. О. Маккавєйський, режисер української оперної групи І. П. Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанпев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І. Л. Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П. А. Козар, професор В. С. Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков.

Вся ця театральна пишнота продовжувалася один сезон. Спочатку Е. Кох заборонив спільно проводити спектаклі для місцевих жителів і німців, артистів зобов'язали вчити німецьку мову, а потім велику частину трупи вивезли до Києва. У вересні 1943 р. в Дніпропетровську залишилася невеличка купка акторів на чолі з режисерами Ірвіном і Балмашевим.

Фашисти також намагалися відродити промисловість Дніпропетровська. На заводі ім. Петровського почалося відновлення домни №1, мартенівських печей, бєсемерівського цеху і стану “550”; завод повинен був стати повноцінною частиною німецького концерну. Але вдалося пустити тільки мармеладну фабрику. У той час на території міста працювали заводи “Дніпро” (колишній ім. Молотова), Дніпромет, ДЗМО, паровозоремонтний, коксохімічний, цегельний, сільськогосподарських виробів, трубопрокатний (колишній ім. Леніна), оцтовий, газомінеральних вод, горілчаний та інші.

Проте заводами в більшості своїй вони називалися чисто символічно. Замість повноцінної продукції, необхідної для ведення війни, випускалися сани, жаровні, граблі, борони і т. ін. На території колишніх промислових гігантів тепер розміщувалися лише кустарні майстерні.

Для тих, хто не був залучений на промислових підприємствах, передбачалися так звані “суспільні роботи”, ухилення від яких каралося штрафами, позбавленням майна, відправкою у табір або стратою. Мобілізовані на “суспільні роботи” направлялися на будівництво дороги Кривий Ріг - Дніпропетровськ, оборонних споруд. Для зручності утримання безкоштовної робочої сили створювалися трудові табори. Притягнуті на такі роботи євреї, коли вони не були вже потрібні, знищувалися.

При наближенні лінії фронту до міста 21 вересня 1943 р. окупаційною владою Дніпропетровська був виданий наказ про обов'язкове залишення своїх будинків буквально всім населенням. При цьому наказувалося, що все населення міста повинно було йти пішки в Західну Україну, “...там знайдете Ви собі новий будинок, нову роботу, новий хліб. Не чекайте початку воєнних дій, по можливості порвіть з усім. Шлях недалекий, і по теперішній погоді може бути здійснений пішки”.

Рух населення через місто передбачався по маршруту, що проходив по вулицях Польовій, Кооперативній, Філософській, Шмідта і Робочій. Інші вулиці, особливо напрямком на Запорізьку дорогу, по якій була організована втеча німецької армії, не могли бути використані. 25 жовтня 1943 р. перед частинами Червоної армії і спеціалістами, що прибули для відновлення народного господарства, постало зруйноване німецькими загарбниками “мертве місто”.

За даними перепису населення, за станом на 5 листопада 1943 р. було зареєстровано по місту Дніпропетровську й Амур-Нижньодніпровську 77 тисяч чоловік. Сюди увійшли прибулі з глибокого тилу радянські громадяни, а також населення, яке вигнали німецькі окупанти, і тепер воно повернулося на старе місце проживання. За приблизними підрахунками під час окупації Дніпропетровська було насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини, розстріляно і закатовано чимало тисяч мирних громадян.

За матерiалами:
І. С. Стороженко
Дніпропетровськ. Віхи історії. – Дніпропетровськ: Грані, 2001