Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 23 листопада 2024
22:25

ПРО МІСТО

Коваль Олексій Семенович

«О.С. Коваль – самобутній талант, який вийшов з народу
і увібрав на лоні української природи, з народного життя
найпрекрасніші звуки, які не кожному дано було відчути.
Через нього кожний відчув їх. Ці звуки він втілив у музику.
Його древній, священний народний інструмент — кобза–бандура —
говорив до народу його сльозами і його радістю».
В.Т. Сидоренко, композитор

Підгороднє з давніх-давен славиться своїми кобзарями, одним із яких був О.С. Коваль, відомий на Придніпров’ї бандурист, майстер кобзарського мистецтва, народний умілець, краєзнавець.

Олексій Семенович Коваль народився 23 березня 1909 р. у с. Підгородньому в багатодітній сім’ї незаможних хліборобів. Ще підлітком батракував у німецькій колонії, згодом працював у колгоспі. Незважаючи на труднощі, навчався у школі, закінчив шість класів. Юнаком брав участь у художній самодіяльності в Підгороднянському клубі, грав у оркестрі на домрі. Його наставниками були на той час кобзарі-односельці: Іван Лященко, Іван Бут і Феодосій Часник, мешканець м. Катеринослава.

Щоб потрапити до свого вчителя Ф. Часника, Олексій цілий рік в погоду та негоду пішки проходив 15 км до міста Катеринослава. Молодий кобзар став першим послідовником свого вчителя. Дуже скоро пішла добра слава про кобзаря Коваля. У 18 років Олексій сам змайстрував бандуру за кресленнями Гната Хоткевича. У 1930 р. був призваний до лав робітничо-селянської Червоної Армії. Після демобілізації, у 1933 р. працював на металургійному заводі ім. К. Лібкнехта. Від заводу його, як письменного, направили піонервожатим до школи. В цій школі він викладав і столярну справу, яку добре знав від батька. Без відриву від роботи закінчив курси кіномеханіки і став працювати за фахом у рідному селі. У 1935 р. Олексій Коваль одружився із вчителькою О.О. Гуліною. Мали двох дітей: Аллу та Лесю.

У 1939 р. Олексій Коваль зустрівся з академіком Д.І. Яворницьким – «Кобзарським батьком». Ця зустріч зіграла важливу роль у житті О. Коваля. Прослухавши кобзарські пісні під бандуру у виконанні Олексія, Дмитро Іванович сказав йому: «Спасибі, синку, що потішив душу. Не занепадайте духом — такі пісні і спів такий не можуть бути непотрібними. Сміливіше йдіть до людей, виступайте перед широким загалом, не замикайтесь у своєму Підгородньому». Потім дістав книгу і подарував Ковалю зі словами: «Візьміть, Ви тут побачите різні варіанти кобз…. Може ще утнете таку кобзу, що прославиться як скрипка Страдіварі. Головне вірте в себе, в свій талант і у свої можливості. Підстави для того — незаперечні». Розмова з Д.І Яворницьким дійсно надала О. Ковалю снаги щоб удосконалюватися в улюбленій справі — як у кобзарстві, так і в майструванні бандур. У бандурах, зроблених його руками, постійно з’являлись нові елементи, чи в звучанні, чи в декоративному оздобленні. З таким натхненням робив бандури, наче бачив, що перед ним Дмитро Іванович, живий, захоплений, такий простий і душевний, як дійсно найрідніший батько.

У 1941 р. із перших днів Великої Вітчизняної війни Олексій Семенович був мобілізований на фронт. Взявши гвинтівку в руки, він не зрадив кобзі, забрав її з собою на фронт. Служив у саперній роті, щодня доводилося дивитися у вічі смерті, але з кобзою не розлучався. У нелегких умовах в перервах між боями Коваль знаходив потрібне дерево, видовбував його, прикріплював струни, і знову лунала незмінна пісня підгороднянського кобзаря, кликала на битву з ворогом.

У перервах між боями, на привалах і у вільний час виступав перед однополчанами. А іноді перед атакою кобзар співав пісні на вірші Шевченка, народні думи про козацьку звитягу, плач невольниць-дівчат, вивезених до Німеччини. Якось доповіли про воїна-бандуриста генералу, і він особисто завітав у бліндаж, де був Олекса Коваль, і попросив: «Утни веселої, щоб від серця відлягло». Кобзар заграв і заспівав українські пісні. Генерал був захоплений і звелів пошити для Коваля козацький одяг для імпровізованих концертів.

У своїх спогадах Олексій Семенович розповідав: «Під час війни, коли лежав у шпиталі після поранення обох ніг під Севастополем, як тільки звівся на ноги, зробив кобзу, а потім грав і співав пораненим товаришам». Після оздоровлення знову був на передовому фронті. Захищав Одесу, Сталінград, Кавказ. Брав участь у взятті Кенігсбергу, штурмі Берліну, розписався на Рейхстазі. Олекса Коваль був нагороджений 9 медалями, серед них: «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграду», «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліну».

У 1946 р. О.С. Коваль повернувся з війни додому, в Підгородньому продовжив працювати кіномеханіком у клубі. Очолював ансамбль бандуристів, який виступав на обласних і районних оглядах, олімпіадах і одержував нагороди. Майже 40 років, аж до пенсії, О.С. Коваль працював кіномеханіком у селищному кінотеатрі ім. Шевченка.

Завдяки його невтомній і самовідданій праці, а також інших кінопрацівників, кінотеатр став улюбленим місцем відпочинку селян. Олекса Семенович завжди турбувався про культурний відпочинок трудящих. Перед сеансом можна було послухати виступи художньої самодіяльності та самого Коваля з бандурою, зустрітися з передовиками сільського господарства, зі знатними людьми району, послухати цікаві бесіди на суспільно-політичні теми. Про його досвід роботи друкували в газетах, плакатах. Наприклад, на одному плакаті було віддруковано: «Рівняйтесь на передових» з портретом кіномеханіка Коваля. У 1966 р. за участь у художній самодіяльності агіткультбригади та праці в кіномережі, Олекса Семенович був нагороджений орденом «Знак пошани».

О.С. Коваль — організатор і перший директор історико-краєзнавчого музею на громадських засадах. Він вирішував питання про відродження музею, із захопленням працював над створенням експозиції музею разом зі своїм односельцем, теж бандуристом О.А. Солодким — проводив ремонт приміщення, ходив по селу збирати експонати. Дуже цікаво він проводив екскурсії. Під час роботи в музеї О. Коваль завжди згадував Д.І Яворницького, його ставлення до роботи у краєзнавчому музеї. Особливо він перейняв цікавість до старовини, історії рідного краю. Знаючи історію кожного експоната, він давав змістовні пояснення. І всі ці речі немов оживали перед очима відвідувачів. І все це робив не абияк, а з глибокою любов’ю до всіх скарбів матеріальної культури наших предків. Олекса Семенович казав: «Цим я живу. Мені легше і веселіше робиться на душі, коли щось добре зроблю для громади».

Слід відзначити, що музейна справа О.С. Коваля не минула марно. В музеї продовжував роботу свого вчителя і наставника Анатолій Цвітков, згодом музей очолювала донька О.С. Коваля. Зараз це — комунальний заклад Народний історико-краєзнавчий музей ім. О.С. Коваля. Директор музею — Вікторія Іванівна Чередниченко, депутат міської ради.

За свій вік Олекса Семенович зробив понад 30 бандур із різного дерева: груші, осокору, верби. Найбільше він любив робити з червоної верби, казав що, це дерево мілке, гнучке, не псується від вологи та сонця. Крім виготовлення бандур Олекса Семенович займався різьбярством. О. Коваль згадував: «Вирізувати з дерева побутові предмети я почав, ставши пенсіонером, бо раніше на це часу не вистачало». Особливий інтерес у нього викликали побутові речі, що були у вжитку у старовину: ложки, миски, коромисло, клепачки, чашки, ваганки для пирогів, козацькі люльки тощо. Ці речі, зроблені «золотими руками» Олекси Семеновича, набували декоративно-художнього характеру, виявляли високу майстерність в різьбленні та розписі.

О.С. Коваль постійно проглядав календарі, знаходив знаменні дати та задумував ювілейні дарунки. Іноді на виготовлення подарунку він витрачав по півроку. Так до 100-річчя від дня народження В.І Леніна майстер зробив барельєф вождя у вигляді своєрідної скриньки, бо в середину вкладено мініатюрний кінофільм про Ілліча.

Цікавий подарунок він виготовив до 250-річчя від дня народження видатного просвітителя, філософа та поета Г.С. Сковороди. Олекса Семенович зробив дерев’яну сковороду з груші, сказав: «сковорода – Сковороді». Новий витвір був прикрашений по бортику декоративним орнаментом, а на дні портрет Сковороди з палицею в руках і торбою за плечима та вірш Рильського. Цю сковорідку майстер не давав жодному музею, відповідав: «цю річ я робив не для продажу, а для музею Г.С. Сковороди. Туди і віддам». 12 листопада 1972 р. він особисто відвіз на батьківщину філософа і поета до села Сковородинівки та подарував Національному літературно-меморіальному музею Г.С. Сковороди.

Бандури та побутові речі, які виготовляв Коваль, зберігаються в різних музеях України: Національному музеї народної архітектури та побуту України в Києві, музеї Лесі Українки, Українському музеї архітектури та побуту в с. Пирогове, історико-краєзнавчому музеї м. Орджонікідзе, історико-краєзнавчому музеї м. Підгороднє, Дніпропетровському національному Історичному музеї ім. Д.І. Яворницького.

З бандури почалася дружба Олекси Семеновича з Дніпропетровським історичним музеєм ім. Д.І. Яворницького. Ця дружба живила пам'ять майстра про незабутнього Дмитра Івановича Яворницького. До 115-річчя академіка Д.І. Яворницького О. Коваль подарував до меморіального дому-музею Д.І. Явоницького свою бандуру з монограмою: «В меморіальний будинок Д.І. Яворницького від кобзаря Олекси Коваля. с. Підгородне 12 лютого 1972 року».

За своє життя О. Коваль подарував музею 22 одиниці українських побутових речей: ложки дерев’яні різьблені, козацька люлька різьблена; миски, сільничка, коромисла, музичні інструменти — бандури, контрабас, також і два вулики. Один вулик, унікальний за своїм художнім образом, був присвячений відомому пасічникові бджоляреві Петру Івановичу Прокоповичу. Вулик оздоблений українським орнаментом; на стінах його теж прикраси: з правого боку — різьблений куманець, із лівого — козак Мамай. На передній стінці портрет відомого українського бджоляра П.І. Прокоповича з різьбленим написом: «Перший у світі розбірний вулик винайшов у 1814 році вдатний український діяч у галузі бджільництва П.І. Прокопович ( 1775–1852)». Пригадую цей час, коли Олекса Коваль подарував музею цей вулик. Ми разом зі старшим науковим співробітником Галиною Федосівною Шамрай поїхали в Підгороднє до садиби О.С. Коваля. Олексій Семенович привітно зустрів нас, показав свою невеличку пасіку, вулики. Потім ще неодноразово Олексій Семенович бував у меморіальному домі будинку Д.І. Яворницького під час заходів, на яких співав на бандурі свої душевні українські пісні.

Звертають увагу сюжетні сцени на одній дерев’яній мисці: різьблене зображення хлібороба з волами, дерево з птахом, хлопця з книгою та різьблений напис з вірша Т.Г. Шевченка: «Давно те діялось…. Кругом листочки обведу та й списую Сковороду». Особливо привертає увагу тарілка з різьбленим написом: «Хліб — радість, життя» та декоративне коромисло з різьбленим написом: «Хліб — батько, вода — мати. Бережи воду, дар природи!». За це коромисло в 1977 році на першому всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості трудящих Коваль був нагороджений дипломом І ступеня.

Особливо проникливо звучав голос О.С. Коваля на поліекранному видовищі, яке уперше в Радянському Союзі було збудоване в Дніпропетровському історичному музеї (1977 р.). Для озвучення різноманітних подій на цьому поліекрані Олекса Семенович співав під акомпанемент своєї бандури задушевні пісні по запрошенню адміністрації історичного музею. На той час із різних міст СРСР тисячі відвідувачів мали змогу познайомитися в музеї з поліекрану з сучасною Дніпропетровщиною та прослухати пісні О.С. Коваля.

Ще цікаво відзначити, що О.С. Коваль був відомим на селі книголюбом, його власна чудова бібліотека налічувала 1000 книг. Чимало з них мають автографи О. Гончара, П. Усенка, Єжи Єнджеєвича, С. Воскрекасенка, М. Нечая, В. Чемериса. Його бібліотека почалася з першої книги «Кобзаря» Т.Г. Шевченка, яку у 1914 році йому подарував батько на день народження. З ним він був все своє життя. Все, що виходило в світі про Шевченка, Олекса Семенович намагався розшукати зберегти та виготовити речі, пов’язані з поетом. Також О.С. Коваль був ініціатором і організатором створення пам’ятника Тарасові Шевченку у м. Підгороднє у 1964 р. (робота скульптора В. Петренка).

Життя і творчість Олекси Семеновича Коваля вражають своєю красою і змістовністю. Кобзар за своє життя зробив що міг, щоб пісня жила, але в задушливій атмосфері 1960–1970 років душа вже нестерпно боліла. Серце Олекси Семеновича не витримало болю і він пішов з життя 25 березня 1979 р. Похований у м. Підгородньому, на його могилі земляки встановили пам’ятник місцевого скульптора В.М. Петренка. Нині його іменем названа вулиця у м. Підгороднє. У 2009 р. на його будинку встановили пам’ятну дошку, на туристичній карті Дніпропетровщини прокладений маршрут до садиби. В цьому ж році Народному історико-краєзнавчому музею присвоєно ім’я О.С Коваля. Вшановуючи пам'ять про свого відомого земляка, в музеї оформлений розділ про нього. На стенді представлені особисті фотографії, документи, речі, бандура, українська сорочка, в якій він співав пісні, робочий верстат та інструменти майстра.

Людмила Лебедєва
copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті