Згоден
Продовжуючи перегляд сайту, ви погоджуєтеся з тим, що ознайомилися з оновленою політикою конфіденційності та погоджуєтеся на використання файлів cookie.
Сб, 23 листопада 2024
17:25

ПРО МІСТО

Пронченко Михайло Семенович

Михайло Семенович Пронченко
Михайло Семенович Пронченко
Н. Нікуліна: На літературних обріях нашого краю спалахнуло ще одне ім’я, досі затьмарене та замовчуване – Михайло Пронченко.

Це поет, публіцист, політичний діяч, який віддав своє життя заради незалежності України. Репресований у 30-х роках, він відбув заслання, повернувся у рідні краї, де невдовзі, у 1942 році його розстріляли фашисти – за ту ж вірність українській ідеї і за боротьбу проти окупаційного режиму.

Як і багато наших співвітчизників я не чула нічого про Михайла Пронченка і тільки у 1990-ті роки в окремих публікаціях у періодиці згадувалось, що був такий поет і про його страдницьку путь. Найбільше сприяла відкриттю імені поета книга «Кобза», де було вміщено вірші Михайла Пронченка, його нариси, листи (він листувався з Яворницьким, з Сосюрою, були в цій книзі і спогади про нього).

Підготували до друку цю книгу син поета Анатолій Михайлович Пронченко та літературознавець, краєзнавець, історик літератури Микола Петрович Чабан. Видало її видавничо – поліграфічне орендне підприємство «Дніпро», з допомогою багатьох спонсорів. До речі, з такою ж назвою було видано в 1941 році першу, прижиттєву книгу поета, котра теж увійшла до книги виданої в 1995 році повністю.

Родина сина Михайла Пронченка нині живе в Ужгороді. Син і онука побували в нашому краї, в Дніпропетровську, зустрічались з читачами та письменниками Дніпропетровська в Спілці письменників.

Заспівом до розповіді про Михайла Пронченка нехай буде його вірш «Я пів землі пройшов», в якому окреслюється і ставлення поета до рідного краю, і, якоюсь мірою, доля краю, і власна поетова доля, невіддільна від долі України.

Я пів землі пройшов
Я пів землі пройшов від Заходу до Сходу
І бачив я і трави, і ліси,
Та тільки в сонці як в тьмі негоди
Я кращої за нашу не стрічав краси.
Багато знав квіток я в пущах усурійських,
Цвітіння їх – барвисте, золоте,
Але волошок наших українських
Таких пахучих не стрічав ніде
Я бачив синь далекої країни,
Та кращого нема, я присягаюсь в тім
Як наше небо – небо України,
У зорях наче дівчина в намисті дорогім.
Я чув морів і рік чудесно – ніжні співи
Та кращого нема – такі мої слова,
Як наш Дніпро, кобзар Вкраїни сивий
У кругах наче кобза співно виграва
...І води пив я Буреї і Зеї,
Амур я пив, коли від спеки прів, –
Не стрів же й раз, не куштував ніде я
Води солодшої, як в нашому Дніпрі.
Не чув я пісні, де б журба горіла,
Пекучішим жалем, як в співах і словах,
Де наш народ складає душу й тіло,
Де наш народ кона і знову ожива.
І більшої любові не збагну ніколи,
І поцілунка кращого знайти вік не вдалось
Як з вуст дівочих де пахуче поле
З Дніпром – Славутою в задумі обнялось
Знесилений наругою, розпукою і горем,
Я півземлі пройшов крізь марево густе,
Краю багатшого не стрів я і за морем,
Але й біднішого не бачив я ніде.
І душу змучену не тамував, не гоїв
А йшов і йшов з одчаєм у очах...
Ніде я більше не стрічав героїв,
Але й рабів я більще не стрічав.
І не шаліла звіром завірюха,
Повіки мерзли, я ж дививсь і знав:
Ніхто не мав такої волі духа,
Та і оков таких ніхто не мав.
І хоч у серці біль жалив змією,
Не скарживсь, ні, що важко так іти
Півсвіта я пройшов, а тугою своєю,
Журбою нашою залив би дав світи!

Н. Нікуліна: Книга «Кобза» 1941 року (прижиттєва збірка) повністю увійшла до другого видання «Кобзи» 1995 року. З останнього в часі видання довідуємось, що Михайло Пронченко народився десь 1909 року (різні джерела подають різні дати його народження) в Апостоловому. Рано втратив батька, освіту здобував самотужки. Згодом доля привела на Криворіжжя. Працював. Видав першу книжку – збірку поезій, розшукати яку поки – що не вдалося. Друкувався в різних часописах.

Коли працював в редакції газети «Червоний гірник» (міська криворізька газета) в той же час там працював і письменнник Сергій Завгородній. Було це десь на початку 30-х років. У дев’яності роки Сергій Олексійович написав спогади про Михайла Пронченка, їх було надруковано, передруковувались ці спогади і після смерті Сергія Олексійовича Завгороднього, увійшли і до книги «Кобза» 1995 року видання:

«За нинішньою термінологією хобі у Михайла Пронченка було Запорізька Січ. Він щовихідного ходив у похід до козаків – отаманів. Про його підготовку до походів творились легенди. Я напросився бути присутнім при його екіпіровці і наочно переконався, що від легенди, а що насправді.

– Так ходімо, Сергію, разом, – запропонував Пронченко – в Капулівку до Івана Сірка в гості. Він же там похований.

Ще задовго до пошуку своїх «Джерел вічної молодості» скільки разів (в шкільні роки) спалахувало у мене бажання піти в мандри до Шевченкової «Розритої могили». До Гонти в Умань, але всепрониклива мати зруйнувала ті плани. Та не пішов і на цей раз з Пронченком, хоч як це було заманливо. Треба було негайно готувати в газету розвороти про роботу вибійників з передових шахт.

– Хочеш бачити мене в жупані?
Не встиг я й схаменутися, як переді мною стояв у блакитному жупані і в шапці з гайдамацькою китицею Пронченко.
– І ти в цьому одязі підеш до Івана Сірка? – дивуюся.
Пронченко розсміявся, але невесело, сумно.
– Мені ще хочеться пожити на білому світі – сказав він – й будити, будити русифікованих братів своїх, аби не забували чиї вони діти.
– А хіба що? – не зрозумів я.
– Як що? Та коли забачать в жупані, ще й з пістолетом, – і він показав саморобний запорізький пістоль – застрелять.
– Хто ж?
– Та перший-ліпший міліціонер.
Його обличчя ще більш спохмурніло:
– А ти знаєш мені іноді дуже хочеться вийти на проспект міста в повному січевому вбранні: з пістолями й шаблею і щоб мене таки вбили. Ні, ні, не обурюйся! І щоб я довго лежав на потрісканому брукові. Тоді, може, бодай так пробуджува в синівські почуття до України-матері...»

Н. Нікуліна: Тоді ж у 30-ті роки Михайло Пронченко пережив арешт, заслання. Його звинувачують у націоналізмі, звісно, українському буржуазному. Покарання письменник відбув, повернувся на Криворіжжя. Але долю його, долю його родини було вже тим засланням скалічено, понівечено.

Син поета Анатолій Михайлович Пронченко згадує: «Батька я фактично упізнав і знав його з 9-ти років. Був я ще зовсім малим, коли його було заарештовано і заслано до сибірських ГУЛАГів. Про це говориться і в його творах. Справа в тому, як його заарештували і заслали до сибірських таборів, матір примусили розлучитись з ним. Вона розвелася, виїхала до Києва, проживала в Києві. А мене змушені були з третього класу української школи перевести в російську школу, навпроти.

Та саме головне – як привели мене в третій клас, то вчителька сказала, що це син «ворога народу». З цим клеймом прожив я майже все життя, було мені багато перешкод, як в навчанні так і в особистому житті, так і на роботі.

Повернувшись із засланя, говорю – заслання, бо коли ці табори пройшов, то лишалось ще 5 років позбавлення волі.

Я проживав у матері, але як дізнався, що батько вернувся, дуже мені хотілось побачити батька. А батько й матір... там на фотографіях видно, і навіть зі спогадів його товаришів, що вони були дуже прив’язані один до одного. Батька в Кривому Розі бачили тільки з нею, моєю матір’ю. Вони настільки один одного любили, що мати пам’ятала його все життя, хоч і були розлучені... В 36-му році він прислав їй вірші...

І сьогодні я бачу той вечір
І сьогодні я бачу той вечір,
Знов вітрів тих вчувається лет,
Коли личко смугляве і плечі
Цілував тобі юний поет.
Ти казала любитимеш доти
Доки буде вода у Дніпрі,
І цвіли мов огонь позооти
Твої очі від блисків зорі.
«Лиш тебе мій коханий, єдиний...»
(Обдавала диханням мене).
Це кохання ніде не загине,
Це кохання вовік не мине
Гладив кучерів стружечки злотні –
Серце, серце, мовчи, не ридай!
Я казав, що кохаю сьогодні,
«А про завтра не варт, не питай.
Я не знаю, прекрасна, єдина,
Може завтра не буду таким...»
І сватилась ти, наче дитина,
Білим пальчиком: «он ти який!»
Та й слова в тебе наче в дитини,
Перестала давно ти кохать,
Хоч Дніпро, як в дні ті, невпинно
Гомонить і не дума всихать.
І не впав у обійми безодні
Хоч і лік уже днинам гублю.
Проминули вже тиші сьогодні,
А тебе я, як завжди люблю!

Анатолій Пронченко: Матері цей вірш був дуже до вподоби, вона підібрала мелодію на нього. І сама співала. Співали і дві сестри, які дуже любили її Михайла, співала вся наша родина. А їхні почуття настільки були міцні все життя, що як батька було розстріляно, а були вони на великій відстані один від одного, мати прокинулась з жахом вночі і сказала: «Михайла вже немає на світі...»

Радіопередача Н. Нікуліної з циклу «На полі слова» — «І омию Вкраїни лице золотою сльозою поета» — Поет Михайло Пронченко
Матеріал радіопередачі до друку підготувала Світлана Мартинова
copyright © gorod.dp.ua
Усі права захищені. Використання матеріалів сайту можливо тільки з дозволу власника.

Про проект :: Реклама на сайті