Стороженко Олексій Петрович

Олекса Петрович Стороженко — український письменник, етнограф, художник і поет, був яскравою та самобутньою людиною, залишив помітний слід у вітчизняній культурі. Природа щедро наділила його душевними дарами. Сучасники високо цінували його природні естетичні уподобання та здібності талановитого музиканта, виконавця творів на віолончелі і скульптора, хоча спеціальної освіти він і не мав. За низку робіт Академія мистецтв нагородила його медаллю, а за проект пам’ятника Нестору-літописцю присудила звання художника, за іншими даними — диплом академіка. Та не вони принесли йому славу і визнання. Нащадки пам’ятали і цінували його перш за все як талановитого оповідача, прекрасного знавця української народної мови. В основі його творів лежать історичні перекази і легенди з історії Запорожжя, пересипані неабияким гумором.

24 листопада (12 — за ст. ст.) 1805 року в с. Лисогірці, зараз Ічнянського району Чернігівської області в старовинній козацько-старшинській родині, яка дала Україні декількох сотників і полковників і з якою породичався грузинський князь М.Є. Мусхелов, народився хлопчик Олекса. Рід володів значними маєтностями на Полтавщині і Катеринославщині. Дитинство минуло в містечку Великі Будищі Зінківського повіту Полтавської губернії. Там йому із братом Миколою дістався у спадок маєток від діда по матері князя Миколи Мусхалова (Мусхелова). В 1821-1823 рр. навчався в Харківському шляхетному пансіоні для дворянських дітей. Подальший життєвий шлях був звичним для вихідців із привілейованого стану. Батьки вбачали Олексу військовим і віддали його в одне із військових училищ у Петербурзі. 18-річним юнаком він вступив на службу і послідовно проходив усі перші військові чини.

Службі в армії віддано 26 років (1824–1850). Переходи і стоянки полку по селах і містечках України відірвали від рідних місць. Згодом письменник згадував: «Тільки і бачив рідний край, поки ріс, й там, як отдали на службу, так і пішов, не по своїй волі блукати по світу, як те перекотиполе, як вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля, або не притопче лихо». Були в тих стоянках і позитивні моменти — можливість спілкуватися із простим народом, вивчати багатющу усну народну творчість, знайомитись із цікавими людьми, свідками минулих подій.

У 1825 році в містечку Немирові на Поділлі, зараз Вінницької області, молодий офіцер познайомився із 98-річним священиком, який у дитинстві був проводирем свого прадіда, свідка Уманської різні 1768 р. Дід багато розповідав про походи М. Кривоноса, Павлюка, князя Четвертинського. У травні 1827 р. Олексій Петрович побував на Катеринославщині, в с. Михайлівці (зараз Солонянського району Дніпропетровщини) і познайомився там із 96-річним запорожцем. Разом вони здійснили поїздку Дніпром по місцях Запорозьких Січей. Почуте і побачене лягло на сторінки «Споминок про Микиту Леонтійовича Коржа». Спогади про минуле Придніпров’я записали і видали архієпископ Ка-теринославський і Херсонській Гавриїл та ректор Катеринославської духовної семінарії архімандрит І. Вечерков під назвою «Устное повествование бывшаго запорожца, жителя Екатеринославской губернии и уезда, селения Михайловки, Никиты Леонтьевича Коржа».

Необхідно зупинитися на двох аспектах цієї історії, які практично взаємно виключають один одний. Так, П.О. Куліш стверджує, що: «Рассказы запорожца Коржа были записаны архиепископом Гавриилом по указанию Стороженка…». Катеринославський історик, професор Кам’янсько-Подільського українського державного університету доводить, що Олексій Петрович навіть не був знайомим зі старим січовиком.

Олексій Петрович був нерозривно пов’язаний із Придніпров’ям, володів тут старовинним мальовничим селом. За свою більш, ніж 200-літню історію воно змінило декілька назв, у яких відображались соціальний стан, прізвища власників та розкішна українська природа — Княже, Мусхелівка, Стороженкове, Жемчужне (тепер Юр’ївського району Дніпропетровської області). За даними IV державної ревізії 1782 р. у слободі в 23 мазанках проживало 25 сімей у кількості 101 чоловіка. В іншому архівному документі за 1784 р. населення доросло до 134 чоловік. У часи володіння селом О.П. Стороженком за даними X ревізії в 1859 р. в цьому було 43 вдови та 278 чоловіків.

Продовжувалася неспокійна військова служба. В 1829 р. Олексій Петрович бере участь у російсько-турецькій війні, відзначається при штурмі турецької фортеці Журжі на лівому березі Дунаю, отримує за хоробрість почесну нагороду — орден св. Георгія. Підлікувавшись після контузії, офіцер у 1831 р. виступає за полком в похід на Польщу для придушення повстання шляхти. Подальша служба минає на півдні України, в розкиданих на території Херсонської та Катеринославської губерній військових поселеннях. В 1842 р. Олексій Петрович займає в чині капітана посаду старшого ад’ютанта штабу 3-го резервного кавалерійського корпусу. В його обов’язок входило закуповувати коней для кавалерійських частин, отже він мав можливість відвідувати кінські заводи, на які так багате було Придніпров’я. Тоді ж на нього лягли турботи про успадкований маєток на Катеринославщині — Княже та Мусхелівку (останній мав ще і назву Жемчужин). Багаті враження від людей, природи і минулого Придніпров’я Стороженко-письменник відобразив у історико-етнографічних творах «Марко Проклятий», «Дорош», «Прокіп Іванович», «Мірошник», зі сторінок яких постають Оріль, Самара, Дніпро, Старі Кайдаки, Новомосковськ, Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, Павлоград, Вербки, Юр’ївка, Перещепине, Гупалівка та багато інших поселень краю.

У 1850 р. О.П. Стороженко залишає військову службу і переходить на цивільну, обіймаючи посади чиновника особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Д.Г. Бібікові та Міністерстві внутрішніх справ у Петербурзі. Це був час розвитку дарувань Олекси Стороженка, сучасника Т.Г. Шевченка, П.О. Куліша, Л.І. Глібова, Марка Вовчка, С.В. Руданського. Він був співробітником журналу «Основа», друкувався у престижних «Отечественных записках», «Библиотеке для чтения», газетах «Северная пчела» та інших.

Літературна спадщина його за обсягом невелика — 14 творів російською та 26 українською мовами. Деякі оповідання присвячені видатним українцям, вченим, письменникам, поетам і близьким людям: «Вуси» — П.О. Кулішу, «Сужена» — М.І. Костомарову, «Чортова корчма» — А.А. Глушковському, «Кіндрат Бутенко-Швидкий» — П.П. Гулаку-Артемовському, «Дорош» — сусіду по маєтку в с. Кіндратівці — М.К. Бродському, «Мiрошник» — М.М. Шидловському, «Прокіп Іванович» — Ганні Іванівні Стороженко, дружині брата Миколи, яка в критичний для родини момент врятувала честь і маєток у с. Стороженковому від публічного продажу за борги.

Перехід по службі до генерал-губернатора М.М. Муравйова в 1863 р. у Вільну (зараз Вільнюс) фактично означав припинення літературної діяльності. Вийшовши у відставку, О. Стороженко був повітовим предводителем дворянства і головою з’їзду мирових суддів, активно займався садівництвом у своїй садибі на хуторі Горішина в околицях м. Преста і сумував за Україною, якої йому не судилося більше побачити. Вороття на любу серцю батьківщину не було. Нудьгуючи на чужині, Олексій Петрович часто згадував Придніпров’я, своє Жемчужне-Стороженкове, М.Л. Коржа і його оселю в Михайлівці (зараз Сурсько-Михайлівка). На папір лягали щемливі рядки: «Гарне було місце, дуже мені подобався цей затишок, і тепер згадуючи його під хмурим північним небом, проясніли мої думи і заграло українське серце».

18 листопада (6 – за ст. ст.) 1874 р. О.П. Стороженко помер і був похований у Бресті.
Постать О.П. Стороженка давно привертала увагу краєзнавців та істориків. Наскільки вдалося встановити, Ф. Смілянцев надрукував першу на Придніпров’ї детальну біографію письменника з нагоди 25-річчя від дня смерті: в 1899 р. в № 44 катеринославської газети «Днепровская молва».

Вивченню історії села Сурсько-Михайлівки, перебуванню там О.П. Стороженка та його контактам із М.Л. Коржем віддав 45 років життя голова сільської Ради, зараз пенсіонер, Іван Корнійович Скубицький. Результатом його багаторічної подвижницької пошукової діяльності стало пробудження цікавості до цих неординарних особистостей, залучення учнів місцевої школи на чолі із вчителем історії І.М. Біжко до краєзнавчої роботи. А відомий дніпропетровський вчений, доктор історичних наук І.С. Стороженко вивчає сторінки життя свого однофамільця.