Олена Короткова

Народилася 23.05.1984 року. Працюю викладачем філологічних дисциплін у Криворізькому державному комерційно-економічному технікумі.
Пишу прозу і поезію.
2000 року вийшов друком перший вірш «Людям» у літературно-художньому альманасі «Собори наших душ»; у 2013 році в обласному літературному конкурсі «Культура мови» твір «Казка про культуру мови» здобув перемогу у номінації «молоді викладачі»; твір «Казка», відзначений на конкурсі «Україна моя квітуча – 2012», готується до друку у криворізькому літературному альманасі.

***

Над містом осінь і туман –
Сумний дует,
Серед поточища міщан
Ішов поет.
Серед базарного сміття,
Пивних, газет –
Неначе привид з небуття –
Ішов поет.
Байдужість втомлених зіниць,
Благенький светр,
Серед розбещених дівиць
Ішов поет.
Як тінь від пам’яті, від сну,
Як птаха лет,
Крізь лайку, регіт, трутизну
Ішов поет.
Не волоцюга, не жебрак і не аскет,
Але чужий всьому, всьому –
Пройшов поет.

***

В неї очі зрошені веснами,
Її руки тяглись верболозами
За піснями того Перелесника,
Що сміявся буйними грозами;
Вона травень зустріла в березні,
Коли небо гуло зорепадами,
І сиділа довго на березі,
І долонями іскри гладила.
А як світ обернувся вереснем,
А кохання – легкими зрадами,
Її очі злилися з осінню
І розтанули – нерозгадані.
І вона пішла поза веснами,
Тихо коси тяглись верболозами,
З сухоцвітом пахким за плечами,
Молодими ногами босими…

***

Моє небо, бліде, білувате
Не зазнало в свій час олівців,
В нім жила купка зір сліпуватих
І ватага дрібних горобців.
Твоє ж сонце – вогняна цеглина –
Грубо всілось над ними вгорі,
І тепер моє небо – вуглина
На твоєму брудному дворі.

Українська мова

Коли ти малий вивчав цілий світ
і всьому давав імена,
Збираючи рідної мови слова,
немов чарівні намистини,
Не знав ти тоді природний закон,
старий, як сама давнина:
Без мови – нема українців,
нема України.
Коли хлопчаком ти книжки полюбив
і в кожну душею вростав,
Пожовклі листки поволі гортав
і музику пив солов’їну,
Тоді ти вгадав, а, може, відчув,
що правда одна і проста:
Без мови – нема українців,
нема України.
Коли ти змужнів і солі пуд з’їв,
дорослим і впевненим став,
Коли ти побачив, як мову твою
крадуть у твоєї ж дитини,
Тоді на чоло лягли смуги тяжкі,
бо твердо вже вірив і знав:
Без мови – нема українців,
нема України.
Плекайте і множте духовні скарби,
Вивчайте, любіть щохвилини,
Бо мова, історія, пісня – стовпи,
На котрих цвістиме Вкраїна!

Казка про культуру мови

І

У далекім гарнім краї,
У квітковому розмаї,
Між сріблястих трав і вод
Український жив народ;
На землі його з правіку
Всяких благ було без ліку:
Надживих степів, лісів,
Плоду, меду і хлібів.
І була в народу мова –
Всього сущого основа,
Що криштальним чистим чудом
Струменіла поміж людом.
І хоч кожен чоловік
Мав свій корінь, звичай, вік –
Всіх вона єднала свято
У один народ завзятий.
І ця мова, хай не зрима,
Хай на дотик не вловима,
Веселковою красою
Не дала комусь покою.

ІІ

Жив у льосі злий чаклун,
Без’язикий скреготун,
Що не тямив людських слів,
Дратувався й навіснів.
І прирік собі вгодити:
Вроду мовну спопелити,
Знищити на попіл, тлум,
На знущання, ґвалт і глум.
Він пустив мерзенні чари –
І з’явились яничари,
Що як бісові гінці
Понеслись в усі кінці.
І вдирались в кожну хату,
І страхали люд пихато,
До лабет мечі вкладали
Й мовні барви викрадали.
Видирали всі слова,
В яких є любов жива,
Щира шана і вітання,
І подяка, і прохання,
І душевний тихий цвіт.
І палкий, ясний привіт…
І змарніла таки мова,
Зашкарубла, як полова,
Як та дівчина в вінку –
Розіп’ята на шляху,
Як та яблунька потята,
Як конвалія зім’ята,
Як окрадене дитя,
Що не має майбуття.
Мова слабла, загнивала,
Наче й зроду не співала.
Лиш старі ще вряди-годи
Згадували її вроду.
А молодші без наруги
Тую мову недолугу
Розтягли , щоб хизуватись,
Лити бруд і красуватись.
І осяйний край здригнувся –
Краще б вух своїх позбувся –
Від всіх грубощів і лайок,
Що лунали там без жалю.
Наче псячий гавкіт зичний,
Сквернослів'я стало звичним,
Суржик, гірше реп’яхів,
Густо між людьми засів.
Наче чорні хижі хмари,
Над народом висли чвари,
Покручі-слова гуляли –
Душі-покручі являли.
А чаклун все скреготів,
Стежив з льоху і радів.
В краї стало жити важко,
Стало боляче і тяжко
Брату брата розуміти,
Батьку сина врозумити,
І пісенний милий край
Геть не схожим був на рай.
А чаклун тим упивався,
Силу чув і розростався,
Роздувався, як пузир, –
Загнивання поводир.
З голови, що скреготала,
Три страшніші враз постали,
На трьох шиях горбкуватих,
Що нічим їх не зрубати.
Голови – така недоля –
Звались Тупість, Злість, Сваволя.
Й те жахіття головате
З льоху пнулось виповзати,
Щоб правління вмить здобути,
Й край болотом обернути.

ІІІ

Жив собі там зроду-віку
Один добрий чоловік,
Що багато знав казок,
Забавляти вмів діток,
Не піддався чарам злим
І лишився при своїм.
Він був лірник і козак –
А то здавна впертий знак –
Козаки як лиш вродились,
З мерзотόю не мирились;
І той мовний блуд і ґвалт
Йому впікся не на жарт.
«Доки ж буде мій народ
Без вини чорнити рот?!
Мову треба відновити,
Збагатити й охрестити!
Скоро й наші будуть діти
Трьохголовими ходити!»
Й дядько цей не зволікав,
Вус на палець намотав,
І, рішучою ходою,
Прихопивши вірну зброю,
До чудовиська подався
І назад не озирався.
Ну а там, з усьої сили,
Натягнувши м’язи й жили,
Гаду в бік встромив гостренне,
Справедливе і спасенне…
Слово! Що аж грім гримнув,
А яке, ніхто не чув.
І тварюка швидко здулась,
Тихо зморщилась, зігнулась,
І всі збавили свій зляк –
Бо то просто був черв’як.
Хробачок, дрібний, нікчемний,
Що народу корінь кревний
Все точив та підривав,
І під чоботом сконав.

ІV

І краса вернулась мові,
І мирились люди в слові,
Одне одного вітали,
І раділи, і ридали.
А той добрий чоловік
Зміряв довгий, гарний вік,
Між сріблястих трав і вод,
Де розцвів його народ.

Андрюша

Андрюша – півторарічний хлопчик, з тоненькою шиєю, коричневими очицями і русявою наїжаченою голівкою. Він щойно підхопився у доброму гуморі і побачив поряд вельми знайоме спляче обличчя. Андрюша ще більше радіє, сонячно всміхається, хвиськає рожевими подушечками по сонних щоках, носі, вухах. Довгі вії невдоволено злітають, потім знову падають; худі кулаки труть заспані очі, так що декілька вій ламається і лягає на великі сині півкола. Мама дивиться на Андрюшу – Андрюша дивиться на маму.

За хвилину Андрюша на кухні. Він знає, що за тими дверцятами, у темному закамарку, живе здоровенна вухата каструля. В іншій кімнаті майоріє купа всяких іграшок, але Андрюші чомусь засіла просто в серце ця стара подерта каструля з плескатою кришкою. Її можна закривати, одкривати, покласти всередину що-небудь, наприклад цілий м'яч, або Андрюшині штанці, та будь-що; можна перевернути догори дном і добряче погупати по ньому обома ручицями. Чудова річ – ця велика вухата каструля. Андрюша відчиняє дверцята, нахиляє голівку – стоїть ! Потихеньку тягне за дебеле шорстке вухо.

Не встигає Андрюша по-справжньому ввійти у смак, старанно грюкаючи кришкою по обідку, як мама хапає його і садовить на стільчик їсти кашу. Андрюша ненавидить кашу отак зразу, з самого рання. Він однозначно хоче солодкого чаю, тому настійно гуде, мотає головою, махає рученятами, закриває ними очі, вуха, рот, тільки б не бачити, не чути і не їсти цієї бридкої рисової каші. Тоді мама виймає з кишені халату і підсовує Андрюші якусь блискучу пластинку з круглими прозорими виїмками. Кожна виїмка прикрита тоненьким переливчастим кружальцем. Андрюша пробує зігнути пластинку, і вона видає скреготливий металевий звук. Мама знає Андрюшині слабкості: невідомо як, але перша ложка каші таки опинилася в його роті; треба ковтати. У виїмки можна вставляти пальці. Друга ложка…

У кімнаті з купою іграшок є чудернацька кутаста коробка. Ох уже ці кути, не встигнеш крутнутися поряд, як вони так і норовлять штурнути тебе своїми гострими ребрами, нахабно і боляче. Проте Андрюша все одно любить коробку, трохи не так, як каструлю, боязкіше і стриманіше, але точно не менше, бо вона говорить, співає, грає музику, іноді не зовсім дитячу (чи не зовсім людську), постійно міняється безліччю барв, облич, рухів. Андрюша часто завмирає, як от зараз, надійно і надовго, перед тою безліччю, підійшовши якнайближче, широко розкривши величезні очі, маленькі вуха, рум'яного рота і тріпотливе сердечко. Один колір заливає інший, насувається здорова квітчаста пляма, страшенно яскрава і трохи гаряча, стрибають якісь недоладні штучки… Таку пляму Андрюша бачив на вулиці, на велетенській дошці перед довгою, гамірною крамницею. Так що він впізнав її і радісно сміється. Одного разу вона снилася Андрюші вночі. Тоді він солодко всміхався. Раптом Андрюша чує, як над головою рвуться чиїсь крики, а заднє місце різко і сильно затерпло. В наступну хвилину він уже зметикував, що крики сипляться не з коробки, а з мами – їй, мабуть, було трохи не так радісно – але пізно: заднє місце неслабо пече. Андрюша кривиться і не може стриматися.

Взагалі-то, по великому рахунку, якщо не присікуватися до кожного окремого випадку, Андрюша добре знає, навіщо мама його садовить на дірку цього приземистого набридливого сідала – от його Андрюша не любить ще більше, ніж рисову кашу зранку. Власне, він знає, але іноді забуває. Таке часто трапляється в Андрюшиному віці. Тільки що він сидів на тому приладді нестерпно довго, та коли мама нарешті дозволила встати і натягла йому штанці з противною резинкою, що врізалася десь між ребра, Андрюша відчув, що час настав. І він знову не стримується. Дуже кортить повозити руками в калюжі, де опинився Андрюша, в передчутті великого плавання він починає повільно присідати, проте мама знову вчиняє вискливі крики, рвучко смикає за тугу резинку, здирає штанці, навіщось нестямно трясе ними перед Андрюшиним носом… У такі хвилини неймовірно важко зорієнтуватися, що ж саме потрібно робити.

У купі іграшок Андрюша знаходить машинку. Напевно, вона перевідала безліч аварій на своїм машинячим віку: відсутній руль, дверцята кабіни, дві фари і два колеса. Андрюша з запалом допомагає бідоласі розігнатися, браво імітує рев двигуна, так що сорочка спереду мокріє від щирих бризок, – машинка не їде. Андрюша згадав інший світ, вулицю, де їздять машини, значно більші за його, де під ботиками можна знайти маленькі камінці, зелені скельця, короткі білі палички і навіть взяти їх у руку чи у рота, якщо курточка дасть нагнутися і мама відвернеться; де гріє сонце, літає кульок, спить киця-няв-няв-няв… Андрюша так хвилюється, що кидає машинку, незграбно перевалюється хатою в пошуках мами і, нарешті, вчепившись у безбарвний халат, виливає своє прохання. Мама шумно відкидає штору і ставить Андрюшу на підвіконня.

Цього вечора з'являється «папа». У Андрюші ще є старший брат, але його постійно кудись відвозять. Він часто бавиться з Андрюшею, лагодить його на сідало, їсть його кашу, дає побовтати мамину пляшечку, тільки недовго. Папа цього не робить. Він зазвичай заклякає біля кутастої коробки, як от зараз, і мама за це чомусь не кривдить його заднє місце. Андрюша дружньо торкає папу, потім тягне його за рукав, ляскає по коліну, намагається щось розказати, тупоче ногами і червоніє всім обличчям. На те «папа» повільно повертається до Андрюші, також дружньо трясе йому руку і далі споглядає коробку.

Коли за вікном стає зовсім темно, Андрюші стає зовсім зле. У нього болять зуби, живіт і щось іще. Найбільше дошкуляють зуби – вони нестерпно чешуться і сверблять. Андрюша несамовито гризе соску, але вона вже не діє. Окрім цього Андрюша відчуває якесь повальне, всюдисуще мокротиння. Воно в набряклих очах, носі, роті, біля рота, в штанцях. Та сильна втома бере своє, і якщо зуби вгамуються, Андрюша засне, бо оглушливі крики з кухні все одно не чути через ту ж мокроту в вухах. Як не чути і гострого запаху маминої пляшечки по всій хаті.

Легенда про забуте

Дуже давно, коли нас з вами ще не було на світі, ні наших прадідів з прабабами, ні їхніх прадідів, далеко-далеко звідси, за незнаними морями, неозорими краями, космічними туманами, буранами, вулканами, десь на краю всесвіту, а саме у гірській рівнині, біля незайманого лісу, де жили мідно-вишневі антилопи з циганськими очима, де поволі являлися і хутко зникали струменисто-шовкові кішки, неосяжні і невагомі, де шалені динго, з язиками розчахнутих півоній, літали, потішаючись, через верхи гір, а масивні ящери і метелики ворожили атласними кольорами, у забутому сільці жили собі чоловік і дружина – Нурулуль і Мурулуль. Ви не думайте, це не імена, це такий устрій душі. Всі – люди як люди, а вони – Нуру- і Мурулуль. Чоловік був рідкісним силачем і вродливцем, молодим, розумним і добрим. І дружина була небаченою красунею, мала густющі чорні коси, темно-сині очі і велику червону лілею замість звичайного жіночого серця. Вони жили в мирі і неминущій любові, так що дехто їм заздрив, дехто боявся, інші просто обходили сторонньою стежкою. А найбільше людей дивувало, чому це Мурулуль часто сідає під персиковим деревом і довго-довго дивиться в небо, навіть коли воно зовсім бліде і порожнє – ні дощу, ні граду, ні сонця, на веселки, ні летючого змія, що раз на рік забирає людину. А скільки разів Нурулуль відставляв лопату, прибирав шкаралупи гігантських горіхів, покидав напувати зеленощі дерева, сідав поруч з дружиною, і тоді вони дивилися вгору разом, до самого смерку, поки не закриється вінчик останньої дикої квітки, поки світляки не прошепочуть їм, що час вертатися в хату. Люди казали: «Диваки. Що вони там бачать ? Може, оте перевернуте море, з якого інколи падає злива, чи неспокійне вогнище, з якого трапляється блискавка?» Але Нурулуль і Мурулуль нічого того не бачили. У них була своя таємниця, якої ніхто не знав. Вони чекали на Білого Хову, що живе на небі, і про якого вже давно всі забули, так що навіть вікові ворони не мали змоги згадати, хто це такий.

Мурулуль мало не щодня сумувала, тому що Білий Хова ніяк не приходив, а ще тому, що в неї не було дітей. Якогось ранку вона побачила, що на персиковім дереві не зосталося жодного персика, а крім них ця жінка нічого не могла їсти. І Мурулуль подалася до старезного лісу шукати персикові дерева. Того дня Нурулуль дивився в небо сам-один, а коли стало вечоріти, і сині коники принишкли у синій траві, пішов шукати свою дивовижну дружину. Довго блукав він прадавнім лісом, продираючись крізь слонові стовбури і ворсисте листя, довго кликав і наставляв вуха на всі чотири вітри, довго силив очі, роз'їдаючи ними здиблені хащі, коли раптом знайшов стару глуху бабу у пташиному дуплі. Її довжезна сива коса теліпалася ззовні, в ній борсалися, топилися і знову вигулькували мільйони дрібних жужелиць, бабок і іншої комашиної раті; з декількох срібних волосинок біля скроні спускався лісовий павучок. Баба була зовсім беззуба, її лице скидалося на кору того дерева, в якому вона вгніздилася, тільки очниці, вщерть налиті грузької синяви, були до болю знайомими. Болісне мерехтіння тих двох темно-сливових планет під потрісканим чолом на мить зупинило чоловіче серце, наче на нього вивалили цілий став льодяної води… Він взяв бабу на руки, і ковтаючи сльози поніс додому.

З тих пір люди більше не бачили яснооку Мурулуль. І ніхто не йшов розпитувати, куди вона поділася. Бачили тільки, як швидко змарнів Нурулуль, як станула його сила, зсохлося тіло, згорбилася спина і поблякли прекрасні очі, а у вікно на двір визирала якась бородавчаста, скривлена баба. Дивився чоловік на свою кохану жінку і гадки не мав, чому таке трапилось. Та й ніхто не міг того відати, крім самої Мурулуль. Вона добре знала, що не можна так сильно і довго вдивлятися в небо і так настійно чекати; що то зробив з нею той, хто найперший у світі ненавидить Білого Хову. Нурулуль тихо гладив дружину по попелястій голівці, годував розім'ятими персиками, а вона все виглядала свою дивину крізь вузеньку надраєну шибку. Так минуло кілька місяців.

Рожевим березневим ранком Нурулуль не на жарт злякався: баба, що весь час сиділа на одному місці, зненацька зістрибнула з лави і зробила кілька качиних кроків. На підлозі лишилися глибокі мокрі сліди, які на очах набралися зеленим болотом, звідки полізли п'явки, пуголовки і великі пухирчаті жаби. Вони не стрибали, а ходили двома ногами, лунко ляскаючи перетинками і давлячись якимсь дряпучим іржавим кваканням. А іншого дня Нурулуль помітив, що бабу вхопила ще одна каверза: чого б не торкалася Мурулуль, усе мерло під її тонкими чорними пальцями. Потягне глек – глек береться множинними тріщинками і розсипається на дрібнючі черепки, ухватить край скатерки – скатерка сходить на дране павутиння, торкне листок – він темніє і скручується, як заголожений черв'ячок. Тим часом зовсім зів'яв Нурулуль, зробився кволим, худим і невимовно нещасним. Він полишив доглядати дерева, крім одного, персикового, а смутний, гнітючий здогад все частіше тис його терпляче серце. Баба не спала ні вдень, ні вночі, в хаті пахло цвіллю і студило погрібом, неначе в ній поселився сам той, хто отруїв старизною колись молоду квітучу жінку. А одного разу сталося справжнє лихо. Мурулуль розплела своє зваляне сивезне косище, неначе розмотала мільярди клубків блакитно-сірої повсті, з якої враз повилазили цілі полчища мишенят з в'юнкими зміїними хвостами та без ліку шпарких тарганів, що миттєво роздавалися з усіх боків і хижо сновигали, погрожуючи тонкими щупальцями, ніби хатою каталися здорові вусаті картоплини. Нурулуль схопився за голову, не знаючи, що робити, баба ж тільки кліпала засиненими очима. Миші і таргани заполонили всю хату; опоганивши кожен закуток хрипким шарудінням, вони заходилися трощити все на своєму шляху. Від незліченних зубів і щелеп, наче позичених у скажено голодних вовків з усього світу, у стінах і підлозі зазяяли дірки. Оселя двигтіла, тріщала, смикалася і сипалася, як велетенський мурашник, в якому вчинено пекельний бенкет. Нурулуль скрикнув у смертельному розпачі, різко закрив вікно, схопив горе-бабу на руки – аж тут важко і глухо впала стеля, пустивши високу хмару густої куряви…

Що було далі?

…І спустився з неба Білий Хова, і узрів смутне руйновище серед буйного саду. І підійшов до нього, і став підіймати крихкі уламки колишнього затишку, і не знаходив нічого живого – лише потерть, цурпалки і тлін. І не скоро побачив він дивне, чуттєве творіння, що єдине чомусь уціліло в обіймах того тяжкого занепаду: прибита пилом і брудом, на землі розпласталася свіжа, росяна, велика червона лілея. І схилився Білий Хова над квіткою, і взяв її до перлистих долонь – і постала з неї прекрасна весела жінка, з пишними косами, темно-синіми очима та рум'яним персиком у руках. І розкрив Білий Хова той персик, і дав з його кісточки силача, вродливого і розумного…

…І пригорнув чоловік жінку за плечі, і пішли вони за білим-білим Ховою на сьоме небо, – де немає ні суму, ні ненависті, ні відчаю, ні страху, ні болю, ні втрат – у щасливе вічне життя. Адже головне – вірити.