Анна Грицюк

Народилася 26.07.1988 року. Працюю вчителем у НВК №148 «Планета Щастя» м. Дніпропетровськ.
Пишу вірші (філософська, любовна, пейзажна, міська лірика) та прозу (фентезі, філософські есе). Досягнення: інтерв’ю для передачі про молодих поетів «Перлини Придніпров’я» на Обласному радіо. Отримала грамоту за третє місце у Конкурсі ліричної поезії (КЛІП). Виступи: «Гончарівські читання», вечір світлої пам’яті П.Загребельного, мистецький вечір, присвячений боротьбі зі СНІДом, та ін.
Учасник творчого клубу «Мальовничі алюзії», член організації «Просвіта». Автор рубрики філософських есе «Мережана альтанка» у дніпропетровській молодіжній газеті «У твоєму місті».

Гімн молоді

О, дивний світ!
Безкраїй, та тісний!
Весна сховала у свої долоні.
Барвистий світ…
О, молодості цвіт!
І радості зелені очі повні.
Метелик щастя б’ється у вікно
І теплим соняшником дихає свобода.
Турбот і горя розіб’ємо скло
І заспіваєм волі світлу оду!
Ми – покоління «сонячних машин»,
Ми – світло в темряві сучасної епохи.
В наших руках майбутнього бурштин.
В наших серцях – допитливий неспокій.
Ми подолаєм темряву негод,
І розпростерши над землею крила,
Досягнемо омріяних висот.
Ми – діти світла, і це наша сила!

Зламаний театр

Сьогодні ніхто не прийде.
Сьогодні ніяк не буде.
І знову нічого не вийде.
В театрі відмінять чудо.
Свій розклад зупинять маршрути,
Зупиняться вмить трамваї.
Це я не встигаю жити
І час вже на мене чекає.
Я знову сама, як ніколи.
Зламали ляльковий театр,
І знову це замкнене коло.
Сьогодні відмінять виставу.
Зів’яли пластмасові квіти,
Ти крила дракона обіймеш.
Та це не кінець всьому світу –
Ти просто сказав, що не прийдеш…

Білий цвіт

Там, де вічність плете сплетіння,
Надпис чорним із білих літер.
Де холодне, вишневе цвітіння,
В мені буде битися вітер.
Відпусти мене, зніми клітку,
І біжи, куди бачиш дорогу!
На мені тепер чорна мітка,
Не спинити душу одиноку.
Коли вишня цвіте над обривом,
То мій смуток по світу несеться.
І мов сніг, відчайдушним поривом
Білий цвіт замітає у серці.
Ти залишишся в світі чужому,
Де навколо лиш біле цвітіння
Застилає в очах твоїх втому,
Будеш вічно шукати спасіння.

Залізні янголи

Залізні янголи у срібній павутині
Заплутались, шукаючи мости…
Ті, що єднають мури сині
Сумного неба і земні світи.
Бездушне місто з диму і каміння
Огорне фіолетовий туман.
А на даху – замріяні створіння
Шукатимуть повітря океан.
Довкола перламутрові вітрини
З солодким присмаком рожевої брехні.
По світу розлились аквамарини,
А на даху – замріяні. Сумні.
Скотилась паперова куля сонця
Запалена вогнями ліхтарів.
Скляні машини крізь малі віконця
Спостерігають плин шалених днів.
Іде життя століття за століттям,
Усе змінилося і світ летить униз.
А на даху – зневірені створіння
Із крилами. Чи був це їх каприз?

Короноване світло

Ніч тихо відступає крок за кроком
І розгортається на дні небес вогонь.
Ввірвався ранок. Ніби ненароком,
На крилах вітру відлітає сон.
Пітьма в мовчанці опускає руки,
Передає корону промінцям.
І гасить зорі невимовний смуток,
Міняє дні на ночі без кінця.
Крізь скло вікна нарешті бачу ранок.
Я так чекала світла уві млі.
І згасла ніч. Згорівши до останку,
Коронувала світло на землі.
Тепло торкнеться рук моїх печально –
Це промінь сонця лине крізь вікно.
сьогодні нас чекає мить прощання,
але я посміхаюсь світлу все одно!

Німі слова

Німі слова, німі думки і день
Пливе крізь золото осінніх магістралей.
Мов на долоні недоспіваних пісень,
Мов корабель, який не знає далей.
І недошита стрічка до кінця,
Незіткана срібляста павутина,
Мов незабитий в хрест останній цвях
І недожита мною ще хвилина.
Залишся ще, зостанься хоч на мить.
Я так багато слів ще не сказала.
Життя сторінка за сторінкою горить горить…
Я книгу долі ще не дописала.
Ти не почуєш більш осінніх одкровень.
Німі слова залишаться німими.
Біжать думки, німі думки і день
Крізь золото пісень…
А ми – за ними.

Чужі сни

Життя іде. І я іще живу.
Навіть тоді, як ти поставив крапку.
А я не каюсь, не помру – переживу.
Воскресну… і почну усе спочатку.
Тепер моя душа в чужих краях,
Де світло й тінь сплелись у вічній битві.
І ось новий мені тернистий шлях
Богині долі вже готують сиві.
І я пройду його, яким би він не був,
Я попрошу у неба нові сили.
Я вірю в диво. Кожен, хто забув,
Зламав навіки свої білі крила.
У наших найнещасніших життях
Я бачу казку. Бачу чорне й біле.
Я просто заблукала в чужих снах,
Коли землю покинути хотіла.
Тепер я знаю – щастя є в мені,
Його відчути у собі повинен кожен.
Як важко б не було нам на землі,
Просто повір у диво, і ти зможеш!

Я з тобою!

У тьмі світів, у листі сірих днів,
Серед байдужості земних утопій,
Крізь плин часів, самотніх вечорів,
Веде мене дорога у неспокій.
Нехай важка ця стежка у життя,
Нехай на кожнім кроці чорний терен,
Я серед темряви тебе знайшла!
Ми разом доторкнулися до неба!
Я хочу бути ангелом твоїм.
Не йди, бо вже не буде світла…
Не буде того світла уві млі,
Де наша кров трояндами розквітла,
Де наші сльози смутком на землі
Тихим дощем і росами пролиті.
Лиш там, де доля нитки золоті
Пряде, і ріже їх щомиті.
Нехай же ніч ті сльози забере!
Та коли серце сповнене пітьмою,
Поки наша надія не помре:
Дай мені руку, чуєш, я з тобою!

Забутий корабель

Плив корабель бездонним сірим морем,
Той одинокий і забутий корабель,
Що проклятий, розбитий горем...
Шукав пристанища гірких земель.
Ким пущений назустріч смерті?
Ким не пробачений і кинутий в пітьму?
Вітрами зморений, штормами стертий,
Заплив у казку тиху і страшну.
Червоне небо спалене вогнями
Сумних драконів полум'ям святим,
Над тим, хто вигнаний богами.
Він пам'ятає – небо вже не з ним.
І він пливе, мов на долонях моря,
Чорні вітрила в даль його несуть.
Він знав, що вирок прийде скоро
І темні вісники вже вирушили в путь.
Хто він такий, цей мандрівник нещасний?
І перед ким не боячись грішив?
Цей славний лицар, гордий і прекрасний,
Когось любив і люблячи згубив.
В тумані хмар засяяв раптом замок
Й до берега той корабель пристав.
Скрізь була ніч, а на землі – там ранок!
І на коліна мандрівник упав.
Почувся голос тихий і священний,
Той, що прощає людству всі гріхи:
"Іди собі, шукай її прощення,
Й тебе колись помилують боги".

Літо в місті

Алеї лип. Нічний солодкий вітер
Грів крила під світилом ліхтарів.
Холодний світ, ну як йому не грітись?
Каркаси душ у місті в клітках снів,
Алеї лип - чиїсь пусті надії,
Алеї снів - чиїсь пусті слова,
Лиш попіл мрій густий туман розвіє
І золотом покриється трава.
І щезнуть всі відлуння обіцянок,
Немов химерний липи аромат,
І сонце оживатиме під ранок
У місті душ із льоду й теплих грат.