Олег Андрішко

Народився 11 квітня 1990 року. Вчитель української мови та літератури НВК №130. Мешкаю у с.Вітрівка Криничанського району.
Дипломант обласних конкурсів юних літераторів “Собори наших душ” (2004-2006), “Молода муза” (2010), Переможець обласного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості (2007), міського конкурсу “Дніпропетровськ – любов моя” (2007), поетичного конкурсу “Чарівний мій Дніпропетровськ” (2012), призер обласного конкурсу “Молода муза” (2011, 2012), лауреат Міжнародної українсько-німецької літературної премії ім. Олеся Гончара за повість “Послання до Ірода” (2011). Учасник Семінару творчої молоді в м. Ірпінь (2011). Твори друкувалися в журналах “Січеслав”, “Бористен”, “Крила”.
Нині - здобувач ДНУ ім. Олеся Гончара. Професійно займаюся шахами. Вивчаю історію рок-музики.

***

...і випурхує з серця вірш –
вже ніколи його не спіймати,
наснаговуй мене частіш,
аби міг я планету тримати,

аби міг я себе знайти,
залиши невимовні очі,
що освітять усі світи
навіть якнайтемнішої ночі,

і себе усю теж залиши,
аби зміг, мов планету тримати –
все випурхують світлі вірші,
що ніколи вже їх не спіймати...

Сон рябої кобили

Є сни про біль і про бій,
Є сни про щастя й про сало –
Снився кобилі рябій
Край, що його не бувало.

Снився старій перелаз,
Райдуга над перелазом,
А ген за нею – Парнас
І сонцекрилі Пегаси,

Снився їй світ без гужа –
Степу і волі достоту! –
Снилась планета чужа
З пашею без осоту;

Там не лунає шансон,
Там не напружують жили.
Жаль, що все це – тільки сон
Вічно рябої кобили.

Небо

У вересневому небі –
троє вересневих воронів
їх вересневе каркання
пахне так само – вересом
а ми дивимося
роззявивши вересневі роти
на тих вересневих воронів
чиї голоси пахнуть вересом
і думаємо
як же вони такі малі
злетіли в осіннє небо
а вони
кружляючи вереснево
дивляться в роззявлені роти
зосінених людей-мурах
що порпаються внизу
й думають
як же вони такі великі
а не змогли злетіти
у вересневе небо?

Урок анатомії

– Доброго дня, класе!
– Доброго дня, учителю!
– Наш урок анатомії буде сьогодні незвичним,
Бо методики люблять новаторство,
І ми йтимемо в ногу з часом.
Отже, я вам приніс одну карту -
Там зображено Січеслав,
А ви, класе, пригадуйте,
Що ви вчили на анатомії
Вчора, тижень тому і рік.
Підходьте, Лазарю Глобо,
Покажіть нам, де тут легені?
– Певно ось, в центрі,
Де парк, моїм іменем названий?
Дерева ж – легені міста,
Дерева – його життя.
– Сідайте, Лазарю, відмінно.
А де тут хребет, пане Сокульський?
– Я так думаю, це Дніпро,
Бо він – мов розкритий “Кобзар”,
Це на ньому усе тримається.
– Добре. Пане Яворницький,
Покажіть нам, будь ласка, мозок.
– Це зелена бібліотека на Карла Маркса,
А пам’ять у мозку – Історичний музей.
Хто вступає в цей світ прекрасного,
Не забуде звук шабель.
– Чудово. Пане Паторжинський!
Вимикайте свій плеєр – одно слухаєте себе –
Йдіть сюди. Де тут серце?
– Ну, не знаю... Можливо, центральні площі –
Там пульсує завжди життя.
– Непогано. А ви, Євгене Кучеревський,
Сходьте до нас із бульвару.
Де тут кровоносна система?
– Вона скрізь. Від вен та аорт проспектів
До капілярів вуличок, що
Губляться в гігантському організмі.
– Сідайте. Й наостанок ви, пане Гончар:
Покажіть м’язи нашого міста.
– Запросто. Вони – в кожному жителі.
Разом – ми сила,
Що зберігає духовні собори
Січеслава.
– Прекрасно. Отже, ми сьогодні
Провели гарний, змістовний урок.
Сподіваюся, піде на користь.
Ось і дзвінок. Домашнє завдання –
Любити рідне місто,
Незважаючи ні на що.
До побачення, класе!

Летючі риби

З'явилися, немов з полотен Босха,
Летючі риби, і пливли вгорі –
І дітвора дивитись бігла боса,
І було чудно босій дітворі.

Летіли так велично, мов Ікари, –
Зелені, білі, сині, золоті –
І дітям посміхалися з-за хмари
Осонцені летючі риби ті.

Збиралися розумні і цікаві,
Такі змалілі люди-вітряки,
Кричали: риби ці не мають права
Літати, бо не журавлі-таки,

Не ластівки, не солов'ї, а – риби!
Та за таке сусіди засміють!
Тож виправить негайно треба хиби,
Щоб риб і сліду!.. Наче жах, забуть...

Не перше вже століття пролітали
У сивім небі риби. І завжди
Внизу дивились люди і кричали,
Що треба риб направить до води.

Дорослі вже не вірили у казку,
В зелених, білих, синіх диво-риб,
У небуденне, світле і прекрасне,
Що на планету дивиться згори.

Тому ті риби із полотен Босха
Повільно підіймались до зорі
На радість подивованій і босій,
Але такій цікавій дітворі.