Марина Шевцова

Народилася 6 квітня 1996 р. Навчається у Криворізькій гімназії №127.
Є автором оповідань, новел, нарисів, есе, статей до шкільної газети «Світанок», віршів.
Закінчила музичну школу, пише пісні.

За річкою старий будинок

За рекою старый дом.
Птицы в доме том живут.
Лишь стемнеет все вокруг –
Птицы смолкнут и заснут.
Часто эту песню мать
Мне поет про старый дом –
Чтобы я ложился спать,
И заснул спокойным сном.

Иоганн Себастьян Бах

На землю чинно спустилися сутінки. Саме спустилися – сутінки ніколи не з'являються раптово, як сонячний світанок – вони чинно спускаються на землю. Мати відклала вбік кошик із в'язанням, розправила зморшки своєї домашньої, але акуратної й чистої сукні й подивилася на маленького Йоганна, який грався з клубком ниток біля її ніг.

– Час іти спати, – сказала вона.

Йоганн поклав клубок у кошик.

– Ти мене вкладеш?

– Так.

– І казку розкажеш?

– Так.

– Яку?

– А яку ти хочеш?

– Розкажи таку, про яку я ще не чув.

– Добре. Ходімо.

Стара драбина скрипіла кожною сходинкою. Кожен щабель видавав свій звук: скрип-кряк-кря-скряп... Маленький Йоганн знав цю мелодію напам'ять. Навіть не дивлячись на те, що для всіх це була просто стара драбина, для нього вона була справжнісінькою музичною скринькою, на зразок тієї, що він бачив на ярмарку у Франкфурті.

«Напевно, під кожною сходинкою сидить маленький лісовий ельф і видає ці музичні звуки, коли хтось наступає на неї. Ці ельфи люблять посміятися над людьми».

Звуки старої драбини були для маленького Баха справжньою чарівною мелодією, яку співають лісові ельфи, коли налаштовані посміятися над дрібними людьцями.

«Коли я виросту, то зіграю цю мелодію на клавесині. Нехай її почують люди!»

Ось і кінець драбини. Попереду похмурий коридор, у якому літають маленькі нічні тіні. Щоб вони зникли, потрібно піднести до них запалену свічку, і тоді вони швиденько ховаються по кутах подалі від світла.

– Чому така велика темрява боїться малюсінького вогника свічки? – запитав одного разу Йоганн у батька.

– Тому що цей малюсінький вогник свічки може розігнати велику темряву. – відповів старший Бах, широко розставивши руки.

Мати відчинила двері дитячої та пропустила Йоганна вперед; поставила свічку на столик, допомогла йому одягнути нічну сорочку і вкрила теплою ковдрою.

– Про що буде нова казка? – з цікавістю запитав Йоганн.

– Бачиш, там, за річкою, стоїть старий будинок? Я розповім тобі його історію ..

Знаєш, у мене була подруга – її звали Марія Елердт. Ми були знайомі з дитинства, та й наші батьки дружили сім'ями. Марія була доброю, милою і чуйною дівчиною, і коли вона досягла вісімнадцятиріччя, фрау Елердт вирішила видати її заміж за багатого чоловіка – самі вони були досить бідні і мріяли, що б їх єдина дочка жила в достатку. За справжнього аристократа Марію, звичайно, так і не видали – сім'я Елердт була не того польоту, однак, завдяки її красі й спокійному характеру, Марію взяв до себе Генрі Талер – син банкіра-початківця Генріха Талера. З них вийшла гарна пара – Генрі порошинки здував зі своєю молодої дружини, а Марія скрізь ходила за ним хвостиком. Ось тільки тривала ця ідилія недовго – Талери, вони і є Талери ... [taler – старовинна німецька монета]. Все своє життя дід Генріх ганявся за багатством, я навіть дивуюся, як він міг погодитися на шлюб свого сина й Марії. Вже на смертному одрі він змусив присягнути Генрі, що той продовжить справу свого батька і передасть своєму синові те, що старий Талер не зміг передати своєму спадкоємцю. Ось тільки була одна проблема – Марія ніяк не могла народити цього спадкоємця.

Після смерті батька й переходу капіталу до сина Генрі дуже змінився. Він озлобився проти всього світу : батько помер, його фірма почала приносити лише збитки, мати постійно скаржилася на життя, дружина не може народити дитину, і навіть будинок розвалювався на очах і вимагав термінового ремонту. Генрі став жадібним і грубим, сенсом життя були для нього гроші й швидке збагачення. Марія теж змінилася – вона вже не була тією ніжною й чуйною дівчиною, якою я знала її раніше – важка атмосфера в будинку перетворили її в бездушну мумію, яка вороже дивилася на весь світ. Вона часто сварилася зі свекрухою, ось тільки чоловіка любила віддано, як і в перший день, і доглядала за ним до кінця ...

Генрі Талер з подвоєним запалом взявся за роботу. У нього не було ні краплі совісті, на відміну від батька. Тут він пішов у матір – домагався своєї мети, переходячи через усі допустимі межі, не гидуючи нічим. Генрі почав працювати нечесно; досить часто він прокручував різні грошові махінації, деколи навіть підставляв своїх компаньйонів. Одного разу Талер отримав великі гроші, при цьому дочиста розорив родину свого близького друга, відібрали у них все майно. Я пам'ятаю, як цей друг потім прийшов до його будинку й кричав: «Хай щастя більше ніколи не переступить твій поріг! Його переступить тільки смерть, і вона прийде за тобою! ». Талер тоді дуже злякався...

Він зібрав усі свої гроші й збудував за річкою новий триповерховий будинок, що став найбільшим у місті. Для Генрі цей новий будинок став символом нового життя – він виконав клятву, дану колись батькові, ставши багатою й шанованою людиною; заробивши статок, він кинув усі свої старі справи, зажив спокійним, чесним життям. До того ж, у новому будинку Марія нарешті народила першу дитину – сина. Усе, здавалося б, було добре.

Однак, прокляття почало збуватися. Гроші, зароблені неправедним шляхом, ніколи не приносять щастя. Спочатку з драбини впала стара фрау Талер і, зламавши шию, загинула на місці. Потім у будинку сталася пожежа, вигорів увесь третій поверх, на якому в цей час спали дві маленькі дівчинки-близнючки, дочки Генрі і Марії. Врятувати їх не вдалося. Син же, Анрі, пішов поганою доріжкою – пристрастився до вина, азартних ігор і тисячами пускав батьківське майно на вітер. Грошей ставало все менше. Генрі Талер не міг зупинити наближення бідності, та й спокійно дивитися на це у нього вже не було сил. Він довго і важко хворів перш, ніж зустрів свій кінець у бідності й убогості. Анрі, набравшися боргів, поїхав до Франції. Незабаром прийшла звістка, що його вбили на дуелі. З усієї родини залишилася лише Марія. Вона не дозволила кредиторам відібрати у неї будинок, навіть не дивлячись на те, що провела в ньому не кращі години свого життя. Після смерті сина вона часто приходила до мене за підтримкою і я їй завжди допомагала. Марія єдина з родини Талерів померла спокійною смертю.

– А старий будинок? – запитав Йоганн.

– А старий будинок досі стоїть за річкою.

– І на ньому досі прокляття?

– Я думаю, що вже немає.

– А що в ньому?

– Зараз там живуть птахи...

Правда життя

Робити було нічого. Я вимкнула скажений ящик, з якого лилися потоки дратівливих звуків і визирнула у вікно. Мрячив легкий дощик, погода була сірою й похмурою. Мені захотілося вічно милуватися цією миттю, вбирати в себе блиск мокрого асфальту, квітчасті парасольки, що пливуть піді мною. Я сіла на підвіконня і притулилася щокою до вікна. Воно було холодним, укритим дощовими доріжками, що збігали вниз.

Була обідня пора. Стіл був уже накритий, і я чекала маму з роботи за 10-15 хвилин. Вулицею поспішали люди, намагалися мерщій сховатися від негоди у своїх затишних квартирах. Я задивилася на цю метушливу юрбу й замислилася про життя.

Ось біжать вони кудись, усе біжать ... Чи не простіше зупинитися? Який прекрасний світ навколо! Скільки фарб, стільки щастя в подарункових пакунках розкидані по вулицях. Просто потрібно побачити, потрібно знайти ці пакунки! Розгорнеш один із них – і вистрибне маленький коник. Здавалося б, це нереально в асфальтованому місті, чи не так? А от дитина легко знайшла б такий пакунок: помітила на газоні коника і побігла б за ним вистрибом по вулиці. А дорослий? Потиснув би плечима. "Коник та й коник. Яка дивина?" Дитина ніколи не пропустить пакунок, у який загорнута веселка. Вона першою її помітить і крикне дорослим: "Дивіться, усмішка сонця!"

Ось тільки одне мене цікавить: а хто я? Я вже доросла, чи ще дитина? Дитина не обов'язково з вигляду, але дитина в душі? Чи можу бачити ці сюрпризи на вулиці, чи тільки розмірковувати про них, сидячи на підвіконні в затишній квартирі. Можливо, за першої ж можливості у мені зникне цей малюк і стану, як більшість дорослих, – загнаною своєю роботою, втомленою, сердитою реалісткою, що не вірить у диво.

Я знову подивилася на вулицю. Дощ уже вщухав, вітер гнав велику сіру хмару далі на захід. На небі з'явилася веселка. Серед сірого, вмитого дощем міста, вона була, як чийсь мазок яскравих акварельних фарб. Мені раптом захотілося намалювати щось аквареллю. Не важливо що, але щоб воно було таким же барвистим, як веселка в сірий день. Я не хочу бути, як ці дорослі. Цікавіше бути дитиною. Ось зараз піду й намалюю свій яскравий, веселий світ. Там не буде місця сірості та смутку. Там буде свято кожного дня.

Відірвавши змерзлу щоку від холодного вікна, я почала злазити з підвіконня. Необережно повернена нога зачепила вазон з пишною геранню. Він полетів на підлогу й розколовся на три частини. На пухнастий білий килим посипалася земля, впала голівка бутона...

Спершу захотілося вилаятися, проте я зупинилася й заспокоїлася: і що ж тепер робити? Як виправдатися перед мамою? Придумала: скажу, що на підвіконня стрибнув кіт і зачепив вазон. Кіт уже покараний. Землю зараз приберу.

Задовольнившись цим нехитрим планом, я пішла втілювати його в життя.

Акварелі були забуті.