Ідею пам’ятника Матері-Вдові в Києві підказала Галина Заболотна

Розминулися, батьку, з тобою…

Доля цієї жінки певною мірою типова для цілого покоління. Народилася в Любимівці, але батька не знала — той загинув кривавого 1943 року. Чотирьох дітей-напівсиріт довелося виховувати солдатській вдові, її мамі Одарці Дмитрівні Ласкіній.

Її батько росіянин Василь Якович Ласкін (1897—1943) брав участь ще у фінській війні. А потім і у Вітчизняній. Галинка народилася у вересні 1943-го. А батька вбили вже в листопаді.

— Перед визволенням нашого села від фашистів радянські війська форсували Дніпро в районі Військового і Вовніг, — згадує дочка. — Усього за тридцять кілометрів від рідного села — братська могила в степу, в якій похований батько. П’ятдесят років рідні не знали, де лежать його останки. І тільки з районної газети «Вперед», де якось надрукували списки загиблих на війні, дізналися, що батько помер від ран. А мамі похоронка прийшла, коли вона мала тридцять вісім років і четверо діток на руках: 1933-го народився Сашко, 1937-го Люся, 1940-го Коля і 1943-го я.

Я з’явилася на білий світ у погребі на картоплі! Мама народила мене, піднімається зо мною на руках, ляду відкриває, а там німці на ляді регочуться! Можете уявити собі. І ото ми так з батьком не зустрілися.

Її напівсирітське дитинство було не з медом.

— Діти при обох батьках, — згадує Галина, — мали і увагу, і нове платтячко, і що-небудь добреньке в рот укинуть… А ми жили безбатченками. Мати, як щось є, і сама його не скуштує, а дасть дитині.

Якось у голодному 1947-му вони з сестричкою з’їли опару, яку мама приготувала для хліба на чотирьох дітей. Прийшовши з роботи, матінка побачила порожню каструлю і тільки в долоні сплеснула: «Ой, лишенько!»

Після закінчення десятирічки Галина виїхала до Кривого Рогу. Там вже жив і працював її брат. Стала електрозварювальницею на Криворізькому металургійному заводі ім. Леніна. Три роки жила в Кривбасі. А потім переїхала до Дніпропетровська. Тут тридцять сім років працювала на тепловозоремонтному заводі. Ходила в передовиках. Портрет її прикрашав Дошку пошани заводу. Міністр шляхів сполучення СРСР Микола Конарєв подарував їй за сумлінну працю годинника. Працювала без браку, мала особисте клеймо і її не перевіряв відділ техконтролю. Виховала двох доньок — Оксана працює на заводі перекладачем. А Віта — чоловічий перукар, теж любить свою роботу.

Владно покликала рідна сторона, і у 1990-х роках вони вирішили побудуватися в Любимівці. На голому місці гуртом збудували будинок, в якому ми й ведемо розмову. Звідтоді й живе знов у рідному селі — мальовничій Любимівці — Галина Василівна. Привабили, зокрема, чиста екологічна зона, можливість мати кізочок і напувати онуків цілющим козиним молоком.

Про сиву ластівку, сиве сонечко

Восени 2008 року написала листа відомому поету Борису Іллічу Олійнику.

— Йому 28 жовтня був день народження, — розповідає Галина Заболотна. — Написати хотілося давно. Мама моя померла 16 січня 1979 року. І у церкву потрібне було свідоцтво про смерть. Я й пішла до нашої сільради в Башмачці за свідоцтвом. А тут саме обідня перерва. Сиджу й слухаю по радіо вірші Бориса Олійника, навіяні смертю його матері, спогадами про своє дитинство без батька. І увесь цей цикл «Сиве сонце моє» прочитано тоді по радіо, поки я там сиділа. Проникливе поетичне слово так зачепило моє серце. Я послала дітей купити журнал «Вітчизна» з цим новим на ту пору твором Бориса Олійника. Журнал з поезіями Олійника став для мене настільною книжкою. Як тільки скучу за мамою, плачу, так і читаю рядки Олійника. Дуже раджу прочитати тим, хто не знає цього циклу. Там і відомий вірш про маму — сиву ластівку, сиве сонечко, який як пісню співає Ніна Матвієнко.

Написала я Поетові — голові Українського фонду культури, як схожі долі наших матерів, що ви мені мов брат, Борисе Іллічу, я хочу щоб ви кинули клич на Україну побудувати пам’ятник матерям-вдовам. Вони ж просвіту не бачили за роботою, але знаходилася для нас ласка і щось смачненьке — печений гарбуз чи буряк.

Так зародилася ідея побудови пам’ятника. Лист надрукували 13 листопада 2008 «Сільські вісті». У тому номері вмістили портрети солдатських вдів. Тільки-но я отримала газету і глянула, зразу зрозуміла: це мені відповідь на моє звернення. Я ж так давно любила цих бабусеньок у білих хустинках. Вони мені всі маму нагадують. Напекла я пиріжків, сусідам роздала на помин душі.

Майже чотири роки йшла кампанію на підтримку ідеї відкриття Всеукраїнського народного пам’ятника Матері-Вдові. Чотири роки були для жінки тривожні і радісні. Двічі на радіо виступала. Ходила агітувати в дитсадок. Жінки-вдови дали гроші на пам’ятник.

Схвальні відгуки, надруковані в газеті, згодом увійдуть до книги «Всенародний пам’ятник Матері-Вдові», виданої Українським фондом культури у 2013-му. Надіслали книгу і їй зі словами:

«Високошановній Галині Василівні — з глибокою вдячністю за святу ідею, яку ми всенародно втілили в життя.

Від імені Координаційної Ради з будівництва пам’тника Матері-Вдові в столиці України — Андрій Мельничук.

Київ. 31 грудня 2013 року».

З онучкою Дашею і онуком Мишком запросили і її на урочисте відкриття пам’тника. А відкрили його в парку Перемоги в Дніпровському районі столиці за адресою: бульвар Перова, 1. Їхати — до станції метро «Дарниця». Їхнє фото з відкриття пам’тника вміщено в книзі-меморіалі.

У шитті —щасливі і сумні дороги

Ми гортаємо разом книгу, і Галина Василівна розповідає:

— Оця людина зі своєї пенсії разів вісімнадцять надсилала гроші на пам’тник. А оце моя вишивка «Пам’ятнику Матері-Вдові бути!», яка потрапила й на закладини монумента.

Кілька років тому довгими зимовими вечорами почала вишивати. Вірніше повернулася до захоплення юності. Виготовила десяток ляльок, експериментує з деревом. Побачити в корчазі щось незвичайне — особливий хист. Коли побуваєш у цій господі, переконаєшся: вся родина струменить талантами. На почесному місці рушник, вишитий хрестиком її мамою, солдатською вдовою. Сама Галина Василівна вишиває не лише рушники, а й сорочки, наволочки. Вишила кілька портретів Шевченка. Один з них подарувала односельцеві Анатолію Храпку. Хоче вишити ще один портрет Кобзаря для планованого музею Матері-Вдови в Києві. На окремих вишивках — композиції «Христос Воскрес!» А ще жінка мріє вишити ікону з Ісусом Христом. Планує онучці вишити весільний рушник. Зараз у роботі незакінчена картина «Закохані». А ще просили родичі сорочку-вишиванку…Тож замовлень чимало.

Нам показують хустку, яку в’язала одна з доньок. Дочка Оксана вишила скатертину, яка прикрашає стіл. Онук Михайло — учень театрально-художнього коледжу — малює. Онучка Даша, студентка держуніверситету, вишиває сорочку. А ще будинок прикрашають картини зятя. Найменша онучка Ліза бісером плете. Вся родина — таланти!

У господарстві дві кози. Треба заготовляти сіно для них. У це включається вся родина. Молочко питимуть всі… Тож, крім городу, ще й літній сінокіс. Звичайні сільські турботи.

Про відкриття пам’ятника телевізійні канали повідомили коротко. Та все одно, коли жінка повернулася до села, дізналася: хто хотів, той побачив новини про цю небуденну подію.

Над деревами цвіт — наче їхні сивини…

Галина Василівна давно колекціонує поетичні рядки, які лягли на душу. Сама поезій не пише, а написане іншими тонко сприймає її поетична натура. З юності у неї дома цілі альбоми з наклеєними газетними вирізками улюблених поезій. Серед них й рядки нашого колеги покійного зорянського поета Олександра Тараненка, якого теж виховувала мати-солдатська вдова. Лягли на душу жінці його поезії «Прощання з батьком», «Розмова з онучкою» та інші. З пам’яті читає його поезію «Акації»:

У акацій гілки — мов покручені руки

наших ніжних, завжди дорогих матерів…

Свою любов до поетичного слова передала доньці Оксані, яка скінчила українське відділення ДНУ. А найменша 8-річна онучка Ліза, яка перейшла до третього класу, натхненно читає нам з пам’яті поезії Ліни Костенко, Олександра Зайвого й інших поетів.

Галині Заболотні належить таке зізнання: «Люблю вірші, дітей, люблю квіти на вікнах. у городі і в палісаднику. Люблю свою кицю, козу, люблю осінь і яблука».

…На прощання виходимо на вулицю. Фотографую всю родину. Дихає свіжістю близький ставок і долинає чебрецевий настій. Хрестики на сільському цвинтарі нагадують про дорогі могили.