Віталію Удоду з П’ятихатського району електровоз замінили електролобзик та електрорубанок

Як доля людська — полотно залізничне

— Якщо чесно, то я мріяв стати, як рідний дядько, військовим льотчиком, — розповідає Віталій Миколайович Удод. — Біографія в нього, як у Маресьєва. То мені ой як хотілося бути схожим на нього. Та, на жаль, не пройшов медичної комісії. Але то, мабуть, так треба було моїй долі.

Чи не опустилися руки в нього, тоді такого юного і залюбленого в небо? Аніскільки! Бо хлопець уже вирішив, що піде в П’ятихатське локомотивне депо учнем слюсаря. Так і сталося. Аж тут і військовий призов. Його, бравого юнака, чекала дивізія в місті Остер Чернігівської області, яку в народі називали школою мужності та гладіаторів.

На все життя запам’ятав службу на Кубі! Дорога до неї вела з Києва на Ленінград, а вже з Північної Пальміри — кораблем на Острів свободи. П’ятнадцять діб тривало те плавання, овіяне романтикою мандрів та свіжістю океанського повітря. Служив у двох десятках кілометрів від столиці Гавани.

Всього через два дні по поверненні додому відправляють вчорашнього військовослужбовця на курси помічника машиніста. А це ж була його мрія! Сім місяців курсів у дорожньо-технічній школі пролетіли мов мить. І ось саме 1-го лютого, якраз у день народження, поїхав у рейс уже діючим помічником машиніста!

За п’ять років потому вивчився вже на курсах машиністів у тій же школі, у першій експериментальній групі, після чого отримав двоє прав управління. З 1980 року працював машиністом електровоза, згодом перейшов на маневровий. Від першого дня існування колійно-машинної станції Віталій Миколайович їздив зі спеціальною машиною, що випрямляла і рихтувала залізничне полотно.

За його плечима тисячі кілометрів залізничних доріг. Куди тільки не приводила колія його долі! Севастополь і Сімферополь, Джанкой і Керч, Пологи й Лозова… Це вже не кажучи про ближні великі міста, які з дитинства рідні його серцю та милі очам. Скільки спогадів зберігається в його пам’яті про ті часи, коли десятиліттями сидів у кабіні машиніста електровоза і уважно вдивлявся у звивини залізничного полотна!

— За нашими спинами машиніста й помічника — людські життя, — говорить Віталій Миколайович. — І неважливо, скільки пасажирів — один чи 150, — ми відповідаємо за безпеку кожного.

Радість батька — сім’ї дітей

Як справжній чоловік, Віталій Миколайович народив сина, побудував дім і посадив дерево. Власне, все це для нього стало, так би мовити, програмою мінімум, адже з будинком допоміг і доньці з зятем, який називає його батею, а також обом сім’ям своїх дітей посприяв з автомобілем, допомагав впорядковувати їхні обійстя. Нині всі вони живуть поряд, радують своїми дружними родинами, трьома онуками.

І що характерно: і сам батько, і його син та зять звикли в своєму обійсті трудитися без допомоги зі сторони. Колись, ще будучи хлопцем, Віталій Миколайович захопився радіо, так ця любов з ним і йде по життю. Потім потроху займався ремонтами автомобілів, побудував гараж.

Отак життя іде-минає. А в душі — усе такий же юнак, якому вітер співає пісню дороги, що простяглася десь ген-ген за горизонт. Але ж його електровоз — на запасному путі! Тому списувати себе на пенсію він не збирається.

Стільчики з героями мультфільмів, вентилятор-млин та інше

Років з п’ятнадцять виношував ідею зробити дерев’яне ліжко з різьбленням, і ось тепер задумане втілив в життя. Але цей витвір просто ліжком назвати важко, це справжнє ложе, що має дві вирізані спинки з абсолютно різними малюнками. Та, власне, все, що вирізає з дерева Віталій Удод, оригінальне, має свою неповторність.

Два роки тому починав робити стільчики. На таку красу навіть сідати шкода — вирізані фігурно, ще й покриті лаком у три шари. То й люблять ними користуватися діти та онуки.

Загляньмо у творчу майстерню умільця — цікаво ж бо!

— Де очима вкрав, у когось щось побачив, а що й сам придумав, як от цей столик, — посміхається у вуса. — От схотів, щоб у мене було саме таке.

Віталій Миколайович бере в руки дошку, електролобзик, електрорубанок — і ну, чаклувати! Конфрезером фігури робить, на станку обпилює готовий виріб. В його майстерні прямо-таки віє віхола із стружки — запашна і тепла. Вона набивається за комір, осідає в бровах, а він тільки посміхається якимось своїм думкам, творчому настрою і життю. Бо все-таки жити — це прекрасно. А творити — ще краще.

— Якщо людина чимось дуже цікавиться, то для неї немає перепон, — переконаний майстер. — Адже давно відомо: хто хоче працювати, той шукає можливості, а хто не хоче — причини. Ось дивіться: з мене художник неважний. Але захотілось мені спробувати зробити стільчики з різьбленими ніжками, то я попросив у зятя залишків дощок з чорнової підлоги і ну за роботу…

Отак у Віталія Миколайовича завжди: і очі не бояться, і руки роблять. Уже просто щось робити з дерева йому замало: став він випалювати та розфарбовувати свої витвори спеціальними фарбами. Накупив дитячих розмальовок, перебив малюнки через копірку і — маєте Тома і Джеррі, Вовка і Зайця з любимих мультиків і ще всіляких дитячих улюбленців. А вже фарбами їх до ладу оформити, то тут для нього і взагалі жодних труднощів.

Так в обійстях його дітей, друзів і знайомих за короткий час з’явилося чимало всіляких штукенцій з дерева — вільхи, яблуні, абрикоса, акації. В його хатині, крім ліжка з різьбленими бильцями, в одній кімнаті комфортно розмістились журнальний столик, ослін і два стільчики, різноманітні підсвічники, кухонні дошки і навіть вентилятор у формі млина. Воістину, людська фантазія не знає меж. Особливо якщо йдеться про людину творчу.

У Віталія Миколайовича ще одне захоплення — йому дуже подобається фотографувати квіти. Каже, що мимо справжньої краси, яку створила природа у квітці, йому пройти не сила.