17 лютого Володимиру Щербицькому виповнилось би 96 років

Ім’ям Щербицького названі вулиці в Дніпродзержинську і Дніпропетровську, а в музеях відкрилися меморіальні виставки. За 26 років Володимир Щербицький пройшов шлях від керівника заводського партосередку до першого секретаря ЦК. Були в його політичній біографії злети і падіння. Так, у 63-му, потрапивши в опалу до Хрущова, Щербицький покинув пост голови Радміну УРСР і знову опинився в Дніпропетровську. Повернув земляка до Києва вже Леонід Брежнєв.

Всі Щербицькі були завзятими рибаками, Володю мама навіть ганяла частенько з рибалки, коли, сидячи з вудкою, забував про уроки. До речі, і саме прізвище Щербицький виникло, за твердженням історика Дмитра Яворницького, від цього заняття. «Щерба» означає юшка, а «щербати» — сьорбати.

Дід Щербицького дуже гордився своїм родом, і старовинний портрет Тараса Шевченка разом з ілюстрованим виданням «Кобзаря» передав старшому синові Василю. Зберігали ці реліквії в найважчі часи. Було й таке, що картину закопували в землю подалі від злих очей. Але Володимир Васильович завжди згадував: «Ми виросли під Кобзарем».

…Ті, хто його знав особисто, відзначають скромність і принциповість Володимира Васильовича. Адже до нього в Київ приїжджали «прохачі» з його малої батьківщини, сподіваючись на допомогу знаного земляка отримати без черги автомобіль, незаконно прилаштувати прибудову до гаража. Таких він без зайвих розмов просто виставляв за двері.

Коли ж сам Щербицький приїздив у гості додому, у Верхньодніпровськ, тоді місцева влада з усіх сил старалась зустріти його якомога гостинніше. Ось один тільки факт: напередодні приїзду Володимира Васильовича до мами Тетяни Іванівни кращих кухарів направляли, аби вони наготували улюблених домашніх страв високого гостя. Хоча часто, заїжджаючи до мами, про свої візити навіть не попереджав, і людей не збирали на вулицях зустрічати його з квітами і прапорцями. Навіть на відкриття власного бюста, що відбулося лише через два роки після вручення Щербицькому другої Зірки Героя Соцпраці, він не приїхав…

Сучасники пригадують його уміння елегантно одягатися, дбати про фігуру: в обід їв лише першу чи тільки другу страву, вечеряв бутербродами з чаєм. Випити умів, але не зловживав. Багато курив, проте ніколи не робив цього в службовому авто, бо знав, що його водій не переносить диму. Дуже любив голубів, тому й чимало верхньодніпровців мали вдома голуб’ятні.

Сам фронтовик, він шанував священну пам’ять про війну, тому у своєму заповіті попросив дружину Раду Гаврилівну зберегти як сімейні реліквії ордени, медалі, воєнний ремінь, польову сумку й кашкет.

На війну Щербицький потрапив по закінченні навчання у Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті. Воював з фашистами і його старший брат Георгій, чиє життя обірвалося в одному з боїв. Повернувшись з фронту, Володимир Васильович з головою поринув у роботу з відбудови рідного Верхньодніпровська, а згодом партія направляє його на Дніпродзержинський коксохімічний завод. Там на посаді секретаря парткому і починається його шлях як партійного і радянського діяча. Після Дніпродзержинська буде Дніпропетровськ, а далі — Київ.

Навіть тоді, коли Щербицький стане секретарем ЦК Компартії України, згодом Головою Ради Міністрів, він завжди знаходив можливість побувати на своїй малій батьківщині, пригорнути маму Тетяну Іванівну, яку дуже любив великою синівською любов’ю.

І хоч Володимирові Васильовичу закидали русифікацію в Україні, але саме при ньому було збільшено друк книг українською мовою. За його перебування на посаді Голови Ради Міністрів в Україні відбувся економічний підйом. У людей була стабільна робота та пристойна заробітна плата. У Києві збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни», «Музей Леніна» (нині — Український дім), монумент Жовтневої площі (тепер — Майдан Незалежності), реконструйовано Хрещатик.

Верхньодніпровськ називають маленьким Києвом: ще в 70-х роках, коли місто готувалося до 200-річчя, завдяки Володимиру Васильовичу збудовано новий Палац культури, Палац піонерів, реконструйовано проспект, почали зводитися багатоповерхівки. Щербицький також підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо», був активним уболівальником динамівців.

…Щербицький піддавався серйозній критиці через приховування масштабів чорнобильської катастрофи, проведення в Києві першотравневої демонстрації. Але ті, хто добре знав Володимира Васильовича, стверджують, що він був заручником обставин.

Не всі також знають, що він сам подав у відставку. Цілими днями сидів біля телефону і курив, тримаючи свої переживання в собі. Через свою непотрібність почувався кепсько, але до медиків звертатися не хотів. За кілька днів до свого дня народження відчув себе зле, тож дружина Рада Гаврилівна викликала швидку. Машина невідкладної допомоги чомусь ніяк не могла знайти відомого будинку на Карла Лібкнехта, де мешкала їхня родина.

Медики двічі «запускали» серце Щербицького, а втретє цього зробити вже не змогли. Володимира Васильовича не стало за день до його 72-річчя. Патологоанатом розповів, що ще ніколи у своїй практиці не бачив серця у таких рубцях.

Про смерть сина нічого не сказали матері, яка вже відходила в кращий світ. Серце Тетяни Іванівни Щербицької перестало битися через місяць по тому.

Скоро дружина мусила звільнити службову квартиру й переїхати жити до доньки. Сума грошей, які Щербицький назбирав на книжці за все своє життя, була надто скромною для людини такого рангу — 55 чи 60 тисяч рублів. Але й вони «згоріли».

Ще за життя Володимир Васильович запевняв дружину, що, коли з ним щось станеться, друзі їй допоможуть. Але ніхто з його наступників і чиновників жодного разу не запитали в Ради Гаврилівни, як їй живеться, чи не потребує вона допомоги.

А прості земляки завжди прагнули бути схожим на нього. Вони й досі шанують і трепетно бережуть пам’ять про Володимира Щербицького. А три роки тому у Верхньодніпровському народному історико-краєзнавчому музеї було відкрито велику залу, присвячену цій непересічній особистості. Чимало фотографій у ньому зроблено відомим фотографом, заслуженим журналістом України Анатолієм Басом.

Для гостей Верхньодніпровська і району вже давно стала традицією екскурсія в районному музеї, а в ньому — в залі пам’яті Володимира Васильовича Щербицького. Тут побували Віце-прем’єр-міністр Олександр Вілкул, голова обласної держадміністрації Дмитро Колєсніков, голова обласної ради Євген Удод. Рік тому до 95-річчя Щербицького видано і презентовано чудову книгу про нього «В пам’яті народній».

Наталія Іванівна Коновал, директор Верхньодніпровського районного історико-краєзнавчого музею, особисто не була знайома зі знаним земляком, але знає про нього, можливо, більше за інших — вже хоча б тому, що має особисті зв’язки з дружиною Щербицького, Радою Гаврилівною. Про кожну річ, яка з такою любов’ю зберігається в залі його пам’яті, Наталія Іванівна знає стільки захоплюючих історій!

Щербицький залишив свій особливий слід в нашій історії. Земляки-верхньодніпровці щороку у день його народження приходять на площу його імені, покладають квіти до пам’ятника Володимиру Васильовичу, згадують його вдячними словами.

І це все про нього

Тамара Святодух, директор агрофірми «Мишурин Ріг», Герой Соціалістичної Праці:

— Для нас, верхньодніпровців, Володимир Васильович завжди був взірцем в усьому. Для мене особисто в тому, що він ніколи не читав своїх виступів з папірця, а завжди знав, як і що говорити. Пригадую свою першу зустріч з Щербицьким. Це був 1978 рік, я тоді працювала головним зоотехніком нашого колгоспу «Червоний партизан» і була єдиною жінкою з-поміж десяти членів бюро райкому партії.

Якось під час його чергового приїзду до нас в район, тоді я вже була головою колгоспу, ми проговорили з Володимиром Володимировичем цілих 45 хвилин. Він завжди був у гурті, ніколи не сторонився людей.

Особливо приємно пригадати випадок, коли до мене в лікарню райцентру, де я лежала після операції, завітало двоє гостей з тортом і фруктами від Щербицького. Я була дуже збентежена тими відвідинами…

Анатолій Бас, заслужений журналіст України:

— Мені випало знімати Володимира Васильовича на фотоплівку протягом семи років під час його відвідин Верхньодніпровська, — пригадує Анатолій Олексійович. — Назавжди запам’яталась його людяність і уважне ставлення до земляків. Коли він переглядав мої фото з ним, то завжди тиснув мою руку. Після того, як Щербицький від’їздив до Києва, на прохання Тетяни Іванівни я приходив до неї, і ми разом відбирали кращі знімки її відомого сина для неї особисто. Також я був знайомий з дружиною і донькою Володимира Васильовича.