Валентина Риженко з Жовтих вод мріяла малювати, а тепер створює вітражі

Ті, хто мав нагоду побувати на відкритті персональної виставки Валентини Риженко в Жовтоводському історичному музеї, і здогадатися ніколи не могли б про те, що вона десять років свого життя пропрацювала електрогазозварником. Ця невеликого росту білява жінка ніяк не вписується в наші сталі уявлення про представника робітничої професії. А от образ художниці — їй до лиця, тим більше, що малювати вона мріяла завжди. Валентина Іванівна — з тих людей, які не втрачають своєї здатності дивуватися життю, людям, красі, яка їх оточує. Тож, наче й дивини ніякої немає в тому, що так чи інакше, рано чи пізно, але вони приходять до створення краси власними руками.

— Народилась я в Тульській області, — розповідає Валентина. — Мама моя — українка, родом з Рівненської області, тато — росіянин. Познайомились вони під час війни, потім одружились. Жили спочатку в Росії, а потім переїхали в Жовті Води.

Моя співрозмовниця невесело посміхається своїм спогадам про той час, який ніхто не в змозі повернути. Її очі, наче засвічуються двома ліхтариками, коли в пам’яті зринають картини щасливого дитинства, яке завжди так швидко минає…

Валентина відчула, що воно закінчилось, коли пішла вчитися на мозаїчника, а довелося оволодівати спеціальністю зварювальника-арматурника. Думала, що це — тимчасово, а виявилося надовго. Їй хотілось власної, нехай і невеличкої, але квартирки. Тож отримала від міського управління будівництва зразу однокімнатну, а згодом цілі трикімнатні хороми. Чисто вам палац, та й годі! Рада була дуже, тим більше, що роботу свою любила, та й доля їй подарувала щасливу зустріч з коханим, котрий став чоловіком, батьком їхніх донечки та синочка.

І все б нічого. Здавалось, тільки живи й радій. Так стало все частіше підводити здоров’я. Валентина Іванівна не дуже любить згадувати лікарню, операції. І її можна зрозуміти. Тож після десяти років, відданих робітничій професії, їй довелося піти працювати у військкомат, а потім у рідну школу лаборантом, згодом навіть вихователем у гуртожиток 70-го училища.

І тут новий поворот долі — її родина змінює Жовті Води на сільське життя під Корсунем-Шевченковим, звідки родом чоловік Валентини. Часи якраз настали такі, що в місті, яке за радянського часу процвітало, почалися великі складнощі з роботою. Ото Риженки порадилися й вирішили спробувати свого щастя на Черкащині. Будинок від місцевого колгоспу, трактор для чоловіка й сезонна робота на елеваторі для дружини — таким стало їхнє нове життя. Та скоро й воно змінилося на інше, бо новій сім’ї запропонували перейти жити і працювати на базу відпочинку в мальовничому місці. І вони знов перегорнули ще одну сторінку спільного життя: він став завгоспом, вона — щось на кшталт кастелянші.

Аж раптом погіршилося здоров’я. Лікування в госпіталі, довге лежання. Когось іншого ці речі загнали б у депресію, але не нашу Валентину. Хоч працювати вона вже не могла, але вирішила, що вдома їй усе-таки буде краще, а тому прислухалася до прохань уже дорослих дітей повернутися в Жовті Води.

Їх привітно зустрів будинок, який у свій час побудував її покійний батько по вулиці Філатова, 20. Уже вісім років вони живуть утрьох: Валентина Іванівна, її Анатолій Михайлович та її мама. Сама жінка вийшла на заслужений відпочинок у 50 років і не стала дослухатися до своїх болячок, а зайнялася хризантемами. Яскраві, пухнасті, вони й нині притягують її. Розведення квітів у Валентини Іванівни змінилось на захоплення виробами із солоного тіста.

— Моя старша онучка Олечка, котра багато часу проводить у нас, потроху навчила мене користуватися комп’ютером, — з гордістю хвалиться жінка. — Так я в Інтернеті і побачила, які чудеса можна зробити із солоного тіста. Загорілась не на жарт! Почала сама робити фігурки, цілі картини в народному стилі. Подруга якось побачила все те й каже: «Як красиво!». Мені аж на душі потеплішало.

Хто з перевіряючих з водоканалу чи газового господарства приходить до оселі Риженків, усі вже знають, що тут чимало цікавих речей можна побачити. Тим більше, що звідси ще ніхто без кумедного презенту не виходив. То отак пороздавала свої творіння Валентина Іванівна й ніскільки за ними не шкодує, бо має щедру душу й добру вдачу.

А вітражі увійшли в її життя вже після виробів з тіста. Теж якось сиділа у всесвітній мережі, переглядала різні техніки й зацікавилась вітражами. Її привернула яскравість кольорів, захотілось й собі так навчитися. Тож буквально наступного дня пішла до магазину й мало не на всі гроші накупила фарб, а от про контур, тобто спеціальний залізний дріт, навіть не подумала. А без нього ж, як без рук, бо інакше фарби будуть розтікатися по склу…

Одним словом, після того, як жінка поїхала до Кривого Рогу, і її в художньому салоні проконсультували, що й до чого, тільки тоді вона вперше наважилася сама зробити вітраж. Уперше її звичні до фізичної праці вправні пальчики гнули той дріт, руки тремтіли, а в голові крутилася тільки одна думка: «Все, це буде мій перший і останній вітраж». Але коли всю роботу було закінчено, вона зрозуміла, що, незважаючи на певні труднощі, це їй подобається. І вона хоче ще створювати вітражі.

Тепер-то для цієї самодіяльної майстрині немає вже нічого важкого в створенні вітражу будь-якої складності. У цьому найбільшого скептика переконують її роботи неймовірної краси: чудові, наче живі, соняхи, хутірець, від якого так і віє спокоєм, якийсь майже казковий слимачок, букет квітів у вазі, захід сонця в пустелі й… Та чи варто все перераховувати? Тут, як кажуть, краще один раз побачити, а значить отримати ні з чим незрівнянну естетичну насолоду. Адже роботи Валентини Риженко в змозі пройняти навіть людину, далеку від світу прекрасного.

— Ще дитиною я мріяла малювати, — ділиться авторка. — Тепер же я не уявляю свого життя без вітражів, бо щоранку тільки прокидаюсь і — бігом до скла. Малюю на ньому й отримую від цього таке задоволення!..

Що ж до персональної виставки в міському музеї, то виставити їй свої роботи жінці запропонували його працівники. Валентина Іванівна якось вийшла на місцевих художників, пару разів виставилися разом з ними, отримала схвалення від професіоналів, а там уже й до першої виставки було рукою подати.

Її вітражі щоразу викликають схвальні відгуки, а в когось — навіть захват. І вона радіє такій реакції на свою творчість, адже вкладає душу в кожну нову роботу, а ще постійно вдосконалює власну техніку. Тому вміє накласти на вітраж тіні, зробити зображене справжньою картиною на склі.

Звичайно, вітраж створити, то треба вміти працювати так, щоб навіть найменша часточка пилу не потрапила на скло, бо тоді вийде брак — фарба не блищатиме. А ще картина на склі — зовсім не те, що звичайна картина, бо вітраж треба навчитися вправно крутити в руках, щоб не текла фарба, та власне, секретів тут вистачає.

— Усьому, що вмію, мрію навчити свою меншу онучку Валерію, — ділиться Валентина Риженко. — Їй цікаво займатися вітражем, он уже й слоника зробила дуже гарно. А взагалі у творчості хочу ще навчитися створювати картини з каміння Сваровські.

Жінка зізнається чи не в потаємному, а її очі блищать отим блиском, який буває тільки у людей, що не мислять себе поза світом прекрасного і бажають творити його своїми руками і душею на радість людям.