На Дніпропетровщині вшанували пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 років

Жахлива цифра зареєстрованих в Україні смертей від голоду припадає саме на Дніпропетровську область. 23 листопада на 9 км Запорізького шосе біля Меморіалу жертвам політичних репресій та Голодомору жителі регіону вшанували жертв і постраждалих від голодоморів в Україні. У траурному мітингу взяв участь перший заступник губернатора Анатолій Крупський.

Жалобну панахиду провів керуючий Дніпропетровською єпархією Української Православної Церкви Київського Патріархату, Єпископ Дніпропетровський і Павлоградський Симеон.

У хвилині мовчання сотні жителів регіону, у тому числі і свідки тих страшних подій, вшанували пам'ять про загиблих.

Анатолій Крупський, керівництво Дніпропетровська та району, представники політичних партій, громадських організацій, духовенства та жителі Дніпропетровщини поклали до Меморіалу символічні композиції із колосків і калини та квіти.

«80 років минуло після тих страшних подій 1932-1933 років, десятки тисяч загиблих, ще сотні тисяч, що пройшли через жахи та випробування Голодомору. Проте наш народ вистояв, прагнення до свободи та віра в людяність, важка праця та непідкореність перемогли. Пам'ять про ті страшні дні живе в наших серцях. За завданням губернатора Дмитра Колєснікова в усіх школах та позашкільних навчальних закладах були проведені уроки пам’яті та класні години, щоб молодь регіону пам’ятала про трагедію нашого народу та не допустила цього у майбутньому», - зазначив Анатолій Крупський.

Перший заступник губернатора наголосив, що у цей день вся країна на чолі з Президентом України Віктором Януковичем вшановує пам'ять тих важких днів та тисяч жертв Голодомору.

Вперше голод прийшов на Дніпропетровщину взимку 1931-1932 років, ставши жахливою прелюдією Голодомору 1932-1933 років. В офіційних документах це називалося “продовольчими труднощами”, що, однак, не впливало на зміст та наслідки самої трагедії. Причиною голодування українського села у 1932 році були надмірні хлібозаготівлі з урожаю попереднього року. Уже наприкінці 1931 році, у результаті виконання плану здачі зерна державі, який становив 111 млн. пуд., значна кількість колгоспів та селян залишилася без запасів зерна. І село почало голодувати. Мали місце випадки голодної смерті та загибелі від голоду худоби, чого не траплялось вже з голоду 1921 – 1923 рр.

У деяких сільських районах, зокрема, у Новопразькому, Долинському, Межівському Лихівськомута Каранському, смертність стала масовою. У 1932 році порівняно з попереднім роком загальний коефіцієнт смертності у розрахунку на 1000 осіб населення зріс на Дніпропетровщині з 13,9 % до 17,1%, а в окремих містах і сільських районах (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кам'янське) цей коефіцієнт перевищив 20 %.

На 1932 рік був встановлений новий план хлібоздачі – 88 млн. пудів, що становило четверту частину загальнореспубліканського плану (356 млн. пуд). Безумовно, що області він був не під силу. Тож для його виконання треба було вилучити у селян все, вирощене ними. У людей вилучалося все майно, навіть особисті речі, що були на них, усі харчові запаси, навіть приготовлена їжа, відбувалося руйнування у хатах печей, груб, димарів, коминів, вікон, дверей та виселення з власної домівки.

Одночасно села, що не виконували плану хлібоздачі заносилися на “чорну дошку”. Це означало припинення будь-якого постачання їх усім необхідним, та заборону селянам полишати межі населеного пункту, доки не буде виконаний план. У грудні 1932 року 228 колгоспів області знаходилися на “чорних дошках”.

У своєму «Щоденнику» наш земляк, письменник Олесь Гончар пригадує: «А мені згадався 1933-й... То ж таки був геноцид! Пів-Сухої виморено голодом за одну весну. Сім'я Булата-коваля, де діти старші поїли менших... А ті мої товариші - однокласники Киселі, що незрівнянні успіхи виявляли в математиці, - сьогодні в школі були, а на завтра вже не прийшли: померли обоє. А торгсини, Галещинська біофабрика окороки відправляє на експорт... Ні, то довічний Сталінів гріх, злочин, якому ніколи не буде виправдання...».

Багато батьків, намагаючись спасти від голодної смерті хоча б своїх дітей, привозили їх у міста, і залишали там біля відділків міліції, дитячих дошкільних закладів, притулків та лікарень. У Дніпропетровську було відкрито додатково 260 ясел, у яких за офіційними даними, перебувало 12 800 маленьких діточок, та відкрити додатково дитячі будинки для кинутих. Так, у с. Бухарине Біхаринської сільради, що входила у межу міста Кривий Ріг, за 1932 – 1933 роки померла 251 людина, з яких доросле населення становило 149 чол.

Люди не мали належного продуктового забезпечення, годувалися тим, що могли знайти. Основу їх харчування на той період становили трава, квіти акації, щавель, цибуля, буряки тощо. Доповненням було м’ясо собак, котів, пацюків, ховрахів, горобців, здохлих коней та корів, різні сурогати та інші шкідливі продукти. Ті, хто жив біля води мали можливість живитися рибою, раками, жабами, равликами, молюсками. У багатьох населених пунктах, як і по всій Україні, мав місце канібалізм.

Як пригадує Петро Олізка з селища Петропавлівка: «Коли мені було 12 років, засудили за колоски мене маленького на 5 років до важких робіт. Мама пухла разом з сестрою і померла на моїх очах. Єдиним порятунком були миші. Вони наносили в нірки запаси, землею обгортали їх у круглих купках, а ми вже їх роздовбували взимку і забирали ці запаси»