Василь Сідак зібрав удома музей старовинних предметів

Рід Василя Артемовича з діда-прадіда — дніпровокам’янський. Тут, на правому березі Дніпра, розкинулося село, в якому не було панів і кріпаків, а тільки вільні люди. Ці краї колись бачили козацькі зимівники, Карла Х11 і Мазепу, а пізніше здригались від кривавих боїв радянських військ з фашистами. Звідси у війну Василя Сідака німці відправили працювати на бауера. Так ще молодим сьорбнув ківш лиха.

А починав свій трудовий шлях слюсарем 4-го розряду на заводі імені Бабушкіна, паралельно закінчив 10-ту вечірню школу в обласному центрі. Було в його житті і навчання в технікумі на агронома-плодоовочівника. Потім Василя Артемовича направляють на роботу у Васильківський район — в Ульянівську МТС, а за рік потому він повертається у рідне село і вже більше ніколи не поїде зі своєї малої батьківщини.

— Мене тоді, мов магнітом, тягли до себе наші плавні, — пригадує В. А. Сідак. — Я там пас худобу дитиною. Сім років кожне літо. Так що я виріс у плавнях. До цих пір вони зі мною.

У 1955 році молодого спеціаліста взяли у місцевий колгосп «Росія» садоводом. І досі спогади переповнюють душу чоловіка теплом, коли мова заходить про ті часи. Хоч і було нелегко відбудовувати країну після війни, але молодечий запал, бажання принести користь робили свою справу. Тож і з’явився в сусідньому Івашково його сад у 120 гектарів.

Роботою не перебирав, куди направляли, там і старався бути корисним. А тут якось непомітно і пенсія підібралася. З 1985 року наш герой на заслуженому відпочинку.

Ще в 1964 році, коли почали розмивати берег Дніпра, школярі стали знаходити там чимало старовинних речей. Учні позносили знайдене добро у школу, а з її комірчини його розібрали по хатах. То В. А. Сідак вирішив сам зайнятися збиранням вимитих річкою предметів старовини. Збирав у сусідніх Суслівці, Камянці, Калужино.

— Там було чимало кераміки, яку вимило хвилями. Це і горшки, і підноси, цілі або черепками, — пригадує чоловік. — То я цим захопився, виписав спеціальну літературу з Ленінграда. Знаходилися металеві предмети часів Романових — монети, медалі, ордени. А взагалі траплялося все, що не згнило від часу: уламки люльок (у мене їх цілий ящик), намиста, праски і багато того, що тоді ніхто не збирав.

У приватній колекції Василя Артемовича є багато предметів старовини, які він виставив у власному музеї, але чималу їх кількість чоловік віддав у Дніпродзержинський міський історичний музей. Він там часто бував, йому імпонував колектив закладу, отож і вирішив надати частину історії рідного села саме сюди. Тож поїхали до Дніпродзержинська металеві застібки до одягу, багато кераміки, зокрема два глечики доби бронзи, навіть монета 200-го року нашої ери — римського імператора Септимія. Шкода, що основні експонати перебувають у фондах, і звичайний відвідувач не може їх побачити.

В. А. Сідак багато цікавого може розповісти про своє рідне село. Він хотів докопатися, звідки ж пішла Дніпровокам’янка, і переконаний, що кінці таки знайшов. Тут, над Дніпром, каже, споконвіку жили люди, і їхні останки показують, що це були тисячі років тому. Мабуть, тут були скіфи, очевидно, торгували з Римом чи Грецією. Бо трапляються амфори, то можна з великою вірогідністю це припустити. А дату заснування, яка стрічає гостя Дніпровокам’янки на в’їзді в село, визначили 1648 роком, бо реєстрові козаки повернулись з Кам’яного затону і пішли на допомогу Богдану Хмельницькому.

— То ми вирішили, що на цьому місці хтось та жив — по-іншому не може бути, — переконаний Василь Артемович. — За переказами люди знають, де тут висадився у 1709 році Карл ХІІ, тут були одна за одною дві церкви, про одну з яких згадується у 1754 році, а кожна з них простояла близько ста років. То з розрахунку про це і визначили рік заснування — 1654 рік.

Чоловік вивчав Яворницького, аналізував різні факти і цифри, продовжує цікавитися історією й нині. Маючи проблеми із зором, він не відмовляє собі в задоволенні прочитати нові книги по краєзнавству та історії козаччини. Так його зацікавили книжки, які розповідають про Новослобідський козацький полк науковця із Запоріжжя Дідика та дніпропетровського історика Олега Репана «Іржа на залізі» про російсько-турецьку війну та козацьку паланку на території Верхньодніпровщини.

Василь Артемович Сідак виступив ініціатором встановлення хреста на могилі свого земляка — останнього козака Свиридона Тропка. Його тіло мало не сто років тому привезли в село поїздом, а потім підводою, щоб поховати на малій батьківщині. Тож місцевий краєзнавець і хранитель старожитностей на Дні села у 1998 році поставив дерев’яний, а нинішнього року — металевий козацький хрест, аби сучасники мали можливість поклонитися могилі героя.

Щороку на Покрову сюди, в Дніпровокам’янку до Сідака, приїжджають козаки з району, представники «Просвіти», духівники. Всі разом вони виходять на старовинну могилу з хрестом, яка знаходиться на березі Дніпра, аби вшанувати пам’ять тих, хто воював за волю українського народу. Обов’язково надають слово й Василю Артемовичу, серце якого щоразу радіє серед однодумців на цьому історичному місці. І тоді йому здається, що звідси він чує посвист куль, бачить блиск списів у руках ясночолих пращурів, які полили кров’ю цю землю. Шкода, що немає машини часу, а то так спокусливо перенестися б у часи, коли не було вигод цивілізації, а тільки вільний вітер та вірний кінь під вершником, котрий стоїть на смерть із супостатом…

У В. А. Сідака завжди відкриті двері для тих, хто шанує історію краю, кому цікаво подивитися на предмети старовини. В одному приміщенні, яке розташувалось прямо біля його хати, що по вулиці Центральній, чимало українського народного одягу. Інше ж — демонструє монети і кераміку, предмети побуту. Але сам господар зізнається, що все найцінніше він не показує відвідувачам — береже для нащадків у схову.

Чи правильно вчиняє чоловік? Розсудить час. А нині ж ми, його сучасники, маємо бути вдячними Василю Сідаку за трепетне ставлення до історії рідного краю, до збереження свідчень його історії.