Микола Мартиненко з Лозуватки пишається сакурою з бісера та драконом з мушлів

Наш герой з хорошої сільської сім’ї, людина розумна, вихована, працює директором сільського Будинку культури. До нього, наче пагони до сонця, тягнуться діти. А бісер до рук він узяв півтора року тому, можна сказати, випадково, за збігом обставин.

Було видно, що росте артист

Микола виріс у клубі. Тут працювала тоді, трудиться і нині бібліотекарем його мама – Любов Борисівна. Тож хлопця змалечку манила до себе сцена, масові заходи. Він майстерно читав вірші, танцював, брав участь у театралізованих сценках, вечорах відпочинку. Було видно, що росте артист. А вже починаючи з дев’ятого класу Микола став аматором сільської сцени. Тим більше, що тоді його батьки і тітка по матері, яка працювала директором Лозуватського будинку культури, теж активно виступали. Хлопець навчався у них, брав собі на замітку деякі сценічні секрети. Тому аж ніяк не дивно, що йому всі пророкували майбутнє, пов’язане зі сценою.

А він по закінченні школи пішов вчитися на… електромонтера з ремонту та обслуговування електрообладнання. Йому подобалася електротехніка, бо тоді в сучасне життя саме стали входити мобільні телефони. Але на другому курсі технікуму зрозумів, що це – не його. Така робота виявилася не до душі юнаку, котрий все ж не мислив себе поза сферою культури. Через це вступ до культосвітнього училища Дніпропетровська став логічним кроком у його кар’єрі. Та й навчання там впевнило, що він – на правильному шляху.

Яким був його початок цього шляху. Прямо скажемо, нелегким. І цьому були не стільки об’єктивні, як суб’єктивні обставини. З одного боку, у нього, 22-річного юнака на той час, який з дипломом режисера масових заходів у якості директора переступив поріг Будинку культури сусіднього з його рідною Лозуваткою Вишневого, не було ніякого досвіду роботи. А з іншого, він чимало похвилювався від того, що його під час дискотеки в клубі не будуть серйозно сприймати однолітки. Був би він дядьком років 35-ти, то і ставлення було б до нього іншим… Однак йому, незважаючи на всі ці нюанси, треба тримати порядок! І він старався його утримати.

Наче всього було, але потихеньку справи зрушили. Микола все, що не знав, старався запитати у відділі культури, у сільській раді.

- Я і досі знаходжу в них підтримку, – говорить співбесідник. – Наш селищний голова Олександр Колєснік і тоді, і зараз іде мені назустріч. Така підтримка підсилює моє бажання працювати для моїх земляків.

І справді, в нього ніколи не було бажання шукати кращої долі в місті, а повернувся в село. Він хоче бути корисним своїй малій батьківщині, сільчанам, які добре знають його сім’ю.

З початку своєї діяльності директором Миколі Мартиненку довелось возити свої творчі колективи в район на різні свята. А ще до цих свят були виставки народних умільців. Після однієї такої, де були представлені роботи з бісеру однієї жіночки з Вишневого, додому повернулися не всі експонати. Як так сталося? Можна думати і гадати всього, але факт залишився фактом. Отой випадок і наштовхнув Миколу зайнятися самому бісероплетінням.

З дрібних намистин

Знань не було ніяких, та він не розгубився – шукав інформацію в Інтернеті, виписував спеціальні журнали. Вивчав схеми, дивився на фотографії, тобто став живим підтвердженням правила: хто шукає, той знаходить. Це було всього півтора року тому. Горобина і бузина стали його першими роботами, над якими він трудився по цілому місяцю. На його думку, вони недосконалі, зроблені непевною рукою. Якщо раніше Миколі треба було вираховувати кількість бісеринок у листочку чи пелюстці, то сьогодні його вправні пальці все роблять уже автоматично.

Бісер майстер-любитель купує в магазинах від П’ятихаток до Дніпропетровська. Також для роботи йому потрібні муліне і спеціальний дріт. Ними він теж регулярно запасається.

- Мама бачить, що я щось роблю, і собі підключилася, – зізнається Микола Мартиненко. – Але їй краще набирати бісер, а я його вже оформлюю в єдине ціле. Так у нас виходять спільні роботи. А ще мама – то мій найперший критик, вона делікатно зауважить, що їй подобається, а що – ні, підкаже, як зробити краще. Ми завжди дуже добре розуміємо одне одного.

Так вони і працюють: мати здійснює всю технічну роботу, а син творчу. З такого тандему з’явилося вже близько 60 робіт, більша частина яких не тільки побачила світ на різноманітних виставках, але й принесла авторам два перші місця на районному фестивалі родинної творчості «Родинне коло», дипломи. Почесний диплом за підписом голови обласної ради Є. Удода М. Мартиненко привіз із знаменитого не тільки на всю Україну, а й за її межами, фестивалю «Петриківський дивоцвіт».

І чого тільки не сплели з дрібних намистин ці талановиті руки! І розквітлу сакуру, і грошове дерево, і берізку весняну та берізку в осінньому золоті, екзотичні пальми, квіти у вазонах різних-різних. От тільки уявіть собі картину: приходить хлопець в гості до своєї дівчини – вчительки сільської школи, а вона зошити перевіряє, то він, аби їй не заважати, починає плести щось із бісеру. Чим не ідилія?

Зауважимо, що працювати з бісером – не кожному до снаги. І тут мало бажання, треба ще мати велике терпіння. Бо величезне терпіння дає змогу людині дві години трудитися, наприклад, над одним тільки крилом метелика. Через це і Микола, і Любов Борисівна за бісером відпочивають душею, тільки біля нього забувають всі проблеми, працюючи над одним виробом від кількох днів до місяця.

А оце недавно загорівся Микола створювати вироби, використовуючи такий матеріал, як морські мушлі. Для цього з відпочинку на морі привіз додому їх кілька кілограмів і вже створив з них такого вогнедишного дракона, що аж ну.

Хоча і це – ще не все, що хочеться спробувати цій творчій людині.

- Потроху починаю працювати з кавовими зернами, – розкриває свої секрети Микола Мартиненко. – Це досить цікавий матеріал. Думаю, що наступного року вже матиму, чим вас здивувати.

Творча людина, якщо вона розвивається, шукає чогось нового, справді не може не дивувати. То що, до нових знахідок?