Точка на карті. Березнуватівка

Березнуватівка — центр сільради. Розташована на берегах р. Грушівка, правої притоки Сухої Сури. Тут же унікальний за розмірами ставок, будівництво якого у повоєнні роки проводив тодішній голова сільради Олександр Григорович Філіпов. Ставок має 71 гектар водного дзеркала з охоронною зоною понад 80 гектарів.

Нинішній сільський голова Володимир Іванович Хрен — корінний житель. Обраний на цю посаду на позачергових виборах три місяці тому. Це вже друге його обрання. Вперше працював головою з 1987-го по 1998-й. За спеціальністю інженер, випускник Дніпропетровського сільгоспінституту. Батько Іван Іванович з війни повернувся з підірваним здоров’ям, контужений. Помер всього лиш у 52 роки. Його прізвище теж дописане на місцевому меморіалі.

По сільраді нині нараховується 980 жителів, з них у Березнуватівці 520 чоловік. До сільради належать також Грушівка, Костянтинівка, Зірка і Червоне. 166 одноосібників виявили бажання самим господарювати на своїй землі. На кожну людину виділялося в середньому по 6, 33 га землі. Сім’я з трьох чоловік може мати таким чином не менше 18 гектарів. За документами землі — важкі суглинки. Багато розораної земель — це наслідок колгоспної системи. Нинішня біда — відсутність сівозмін. Довкола багато соняшнику. Але своїми розмірами він нерідко нагадує гуталінові коробочки…

У словнику «Топонімія Дніпропетровщини» (2006) можна прочитати: «Назва пішла не від прізвищ поміщиків, а від рідкісних у цій посушливій місцевості беріз. Вони росли на берегах р. Грушівка і у вологій балці Березнуватій. Звідси назва села — Березнуватівка».

Вдови з портретами в рушниках

Була у Березнуватівці така чудова традиція: загиблих воїнів вшановували факельними походами, які проводилися сімнадцять чи вісімнадцять років підряд. Про це нам розповіла один з ініціаторів їх проведення педагог Світлана Олександрівна Алфьорова. Двадцять років вона працювала вчителем, обиралася секретарем партійної організації господарства, працювала заступником голови колгоспу ім. Фрунзе, нині — на пенсії.

— Неподалік від сучасного меморіалу була по війні скромна алейка, яка вела до пам’ятника радянському солдатові, — розповіла С. Алфьорова. — Факельні походи проводилися дуже зворушливо. Від школи йшла колона ветеранів. Йшли й співали. І вся школа несла факели. Коло плит з прізвищами загиблих одного разу поставили машину. Поряд встановили проектор і показували портрети загиблих . Їх супроводжували спогади їхніх дітей і матерів, удів. І ось одного разу йдуть мої вдови з портретами — познімали портрети своїх чоловіків, взяли їх у рушники, встали в колону і рушили з нами.

Побачивши це, я втратила дар мови. Ота колона з ветеранами у мене й досі в очах. Тоді ще їх було чоловік п’ятдесят. З кожним роком ветеранів у селі все меншає й меншає.

Останній фронтовик

Спогади ветеранів, солдатських удів Світлана Алфьорова зі своїми учнями регулярно записували на селі. Якось на одній з виховних годин її учень, на жаль, вже покійний, колишній афганець Олексій Півненко несподівано спитав:

— А що буде, коли не стане жодного ветерана?

«Доросла людина, я не могла уявити собі, що таке колись буде», — згадує колишній педагог.

— Щось буде і щось-таки будемо робити, — спромоглася на відповідь.

І ось ми дожили до того часу, коли у нашому селі практично один ветеран лишився. Це жінка, яка пройшла шлях з Березнуватівки до Німеччини, — Ольга Карпівна Ляшенко. Нині їй під 90. Живе в с. Червоне. Ви ж уявіть, що таке наша глушина. Ця дівчина перед війною, може, і в Дніпропетровську навіть не була.

У нас четверо чи п’ятеро дівчат були на фронті. Для них стало потрясінням навіть те, що треба комісію проходити. Вони попервах по кукурудзах бігали. Ховалися. А потім уже не боялися нічого — перепливали через Віслу чи Одер. Бо всі йшли і вони йшли. Так треба було.

Повернулася Ольга з війни. Працювала в селі телятницею. Чоловік-фронтовик хворів дуже. Рано помер. Велика трудівниця не падала духом, й досі жваво всім цікавиться, розбирається у всіх подіях. Є, мабуть, такий тип людей, які з часом не втрачають жаги до життя. Така й Ольга Карпівна.

Дзвони з… пінопласту

Не стало ветеранів і солдатських вдів, і факельні походи якось помалу перестали проводитися. Але живе в пам’яті щемке відлуння війни. Хоч не у всіх. Для декого справжні цінності заступили замінники. Знайшлися «металісти», які зазіхнули на сучасному меморіалі на два дзвони з шістьох. Правда, вони були зі сплаву і великої матеріальної цінності не становили. Та є святощі, на які не може підніматися рука… Сільчани зібрали гроші на нові дзвони. А колишній сільський голова у місцевій майстерні зварганив їх…з пінопласту. Ще одна ерозія душі. Всі були шоковані таким блюзнірством.

Відкривали меморіал у 1991-му. Приурочили цю подію до 50-річчя початку війни. Тому відкриття відбувалося в ніч на 22 червня. 75 тисяч карбованців на меморіал виділив колгосп ім. Фрунзе, який тоді очолював Олександр Вікторович Польський.

Такі мітинги для своїх учнів о четвертій ранку Світлана Алфьорова проводила й раніше. Запросили ветеранів до старого пам’ятника, і діти всі до одного прийшли попри ранній час.

— І ось у червні 1991-го завершується робота над новим меморіалом, — згадує пам’ятні події Світлана Олександрівна. — Бригада майстрів працювала до 12-ї години ночі. Хлопці до останнього упорядковували територію. Допізна горіло світло, але сільчани не знали яким буде новий пам’ятник. Я переживала чи не найдужче. Часу мала тільки о третій ночі заскочити додому, і тут же побігла мерщій до пам’ятника. І ось стою на ганку в конторі посеред ночі і дивлюся: щось рухається. О-пів на четверту ночі наші бабусі, ще не знаючи з якого боку краще зайти до новоспорудженого монумента, з не дуже зручного боку мовчки, сопучи, забираються до меморіалу, лізуть по крутих сходах, їм важко, а вони долають ті сходи. Людей з’їхалося сила-силенна. З Привільного тоді на запрошення приїхав отець Олександр зі своєю півчою. І так гарно було на тому мітингу, що люди впродовж трьох годин, до сьомої ранку не хотіли розходитися. Батюшка співав «Вічная пам’ять». Співала півча. Люди співали… Це дійство запам’яталося багатьом надовго. Поіменно згадували кожного загиблого. А у цій землі поховано понад двісті воїнів.

Душеньки задоволені

У селі живе місцевий екстрасенс баба Надя. А якщо офіційно — Надія Сергіївна. Їй під 90. На панахиді людям роздавали свічки. Бігла по свічки і Світлана Алфьорова. Коли їй назустріч баба Надя:

— Прилетіли!

— Хто?

— Душеньки.

— І що?

— Задоволені! Дуже…

До речі, до баби Наді досі дуже багато людей їде. Цілі черги охочих таємниці розгадати шикуються. Часом жінка вгадує, часом — ні. Про бабцю кажуть, що коли її біополе сильніше, то вона може відповісти на те, що непокоїть людей. А як її біополе потрапляє на рівносильне їй чи й сильніше, тоді, вибачте, не виходить… Скільки не старайся.

Якось в одних людей у райцентрі викрали машину. Прийшов чоловік відкривати гараж. А там кружало, де лежало. Через односельців питають, чи можна до баби Наді на прийом?

— Як звати потерпілого? — перепитує бабуся.

— Петро.

— Петро? — і за якусь мить роздумів каже: — Не треба їм до мене їхати. Не хочу, щоб мені через ту машину голову знесли. Свої взяли. І більш нічого не розказуватиму!

І що б ви думали, за рік знайшли-таки крадія. Викрав машину колишній зек, який одсидів у колонії, а по звільненні був прийнятий на роботу до господаря машини. Увійшовши в довіру, він і поцупив машину, яку потім по частинах продавали. Справа за рік розкрилася і виявилося: баба Надя в своїй скупій оцінці була цілком права!

Найстарішій жительці —95

Мешканці Березнуватівки Ользі Семенівні Свистельниковій 18 грудня виповниться 96. Народилася вона далекого 1917 року! Торік у сільському Будинку культури відзначали її 95-річчя. Ровесниця революції, вона зберегла для свого віку ще непогану пам’ять. Доля — не позаздриш. Батьки зробили все, щоб вона здобула освіту. Скінчила 7 класів. Потім поїхала до Дніпропетровська, де працювала на поштамті, розносила листи й газети. Перед війною працювала вже телефоністкою. А її чоловік Григорій Свистельников був артистом театру юного глядача. Їм дали квартиру в місті. Жили непогано, народилася дочка Валентина. А тут війна. Ніхто не сподівався, що Дніпропетровськ візьмуть фашисти. По радіо передавали, що німці в Білій Церкві, а вони вже у Березнуватівці… У воєнних поневіряннях чоловік-артист застудився. При німцях на їхній квартирі стояли окупанти і подружжя приїхало сюди, в село. Жили у її батьків край села.

А коли наші знов визволили Дніпропетровськ, Григорій з фронтовою бригадою їздив по фронтах. Та простуда так і не минула. А до всього ж мав хворе серце. Мабуть, через те і на фронт не взяли…

На садибі тестя в селі Григорій посадив сад, абрикоси. Був людина діяльна. Ще народився у них син Гриша, нині в Росії живе. Актор з підірваним здоров’ям невдовзі по війні вмирає і тут, у Березнуватівці, похований.

А баба Оля? Вдовина доля. Лишилася з трьома дітьми, до міста вже не повернулася. А пішла на ферму. Вдачею ніколи не занепадала духом. Хоча перед нею бовваніли оті вічні коров’ячі й телячі ясла. Ще й померла старша донька Аллочка. Нині таких людей як баба Оля вже не буває, кажуть про неї, — ми слабодухі, вутлі, як казали колись в Україні. Забрав її син з хатинки до Росії. Та довго жити під владою невістки не схотіла. Повернулася в рідне село. Тут з дочкою та зятем і доживає віку.

Іконка врятувала

Березнуватівець Лука Титович Шматко загинув на останній війні. Забрали його до війська восени 1943-го, коли йому було вже під п’ятдесят. Зразу не взяли, бо мав порок серця. А в 1943-му підбирали вже всіх.

Виростав Лука на хуторах побіля поштового тракту. Батьки жили заможно і одного разу батько зі старшими дітьми поїхали на базар. А 15-річний Лука з матір’ю зостався вдома. Отже, було це либонь у 1919—1920 роках. Від банд тоді довкруг Березнуватівки кишіло. Ось і чергова банда заскакує на хутір. До матері: «Де гроші?» Бач, свої, бо знали, що в родині є гроші, що на базар їхатимуть. «Та немає!», — плачеться матір. «Ну, як будуть гроші, тоді й сина повернемо».

Забирають Луку, зав’язують йому очі і везуть хтозна й куди. Коли хлопця садовили на бричку, мати щось дала йому в руки. І це їх хвилювало: що ж він везе в руці? Може, відкуп якийсь? Шматок золота? Довго тягали хлопця з зав’язаними очима степами. Наразі бричка зупинилася. Розв’язують Луці очі, і він бачить, що стоїть на краю урвища. Один з братчиків підходить до Луки і питає:

— А що ото в тебе в руці?

Хлопчина затис руку так, що вони й кулак не могли зразу розкрити. Бандити силоміць все ж розкривають йому пальці. А в руці — манюня іконка. Хтось із братчиків пожалів Луку. Тільки й сказав:

— Одвернись!

А потім хлопець почув: трах-тах-тах. Подаленіла бричка. Лишивши його самого в незнайомому місці посеред степу.

Коли Лука прийшов додому, то він був зовсім сивий. Може, після того випадку й на серце заслабував…

Поле Личкатого

Є таке за селом. Свого часу «Зоря» писала про героя-захисника Севастополя і місцевого уродженця Івана Васильовича Личкатого. У Севастополі пам’ятають його подвиг і розповідають про нього на екскурсіях. До Березнуватівки приїздила його дружина. Сільські пошуківці довго підтримували з нею контакти. Назвали іменем героя поле. Поставили красиву табличку з назвою поля. Висаджували там квіти. Приїздила його жінка і туди возили її. На тому полі починалися польові роботи. І знову вандалізм: табличку вкрали. Проте всі й так знають, де поле Личкатого.