Дива зі звичайного паперу

— За спеціальністю я — фінансист, а дитиною мріяла стати кондитером або перукарем, — ще більше мене дивує своїм зізнанням Альона Дьомочкіна, боровківська самобутня майстриня. — Хоча найперша моя мрія бути вчителем — малою я дуже любила гратися в школу. А вже пізніше мені стало подобатися придумувати, як прикрасити торт або яку укладку для зачіски придумати.

Так ось воно, виявляється, звідки все пішло! Хоча до цього можна ще додати те, що дівчина ще дуже любила малювати, шити і вишивати, робити все, аби готові вироби були несхожими на інших. Словом, шукала креативний підхід у всьому, що так чи інакше стосувалось творчого процесу. Особливо все це розвинулось на уроках праці, які Альона любила чи не більше за інші.

Любов до творчості у сімї Дьомочкіних — від тата Івана Івановича, в душі — художника, по життю — фермера. Адже своє вміння малювати фарбами він передав своїм дітям — доньці та сину. Їм жити з цим талантом, торувати власну стежку. Хтозна, куди вона заведе кожного з них…

Може, і стала б Альона кондитером, так мама відрадила: мовляв, щоб працювати на кухні, треба мати добряче здоров’я, яке там швидко втрачається. А для молодої дівчини — все життя попереду, тож чи варто бездумно витрачати свої сили?

І вступила донька до Дніпропетровського університету економіки і права. А що? Фінансисти завжди будуть потрібні — так розмірковувала дівчина, тож з роботою проблем не повинно бути. Та не так сталось, як гадалося. Майже рік по закінченні вишу їй довелося перебиватися нестабільними заробітками. Адже повернулася додому, а де в селі знайти роботу молодому спеціалісту? Та сумувати Альоні дуже не було коли, бо творча людина не тільки шукає для себе заняття, а й знаходить його.

Так якось її рідна тітка, яка працює в сільській бібліотеці, теж людина не без творчої жилки, завжди щось цікаве придумує, попросила племінницю допомогти їй скласти з паперу лебедя, який у неї чомусь не виходив. Альона ж тільки глянула на нього і каже: «Давайте, я спробую». І склала того лебедя за іграшки, наче вже давно цим ділом займалася. А потім подивилася в Інтернеті, як складати модулі з паперу, зацікавилась і захотіла сама цим займатися.

— Якщо вважати першим моїм виробом того лебедя, то другим була цукерниця, — пригадує Альона Дьомочкіна. — Після неї захотілось чогось іще. Так у мене і пішло.

Якщо говорити про модульне орігамі, а саме в цій техніці працює наша молода майстриня, то слід сказати, що тут, на відміну від традиційного орігамі, використовується кілька аркушів паперу. Кожен окремий аркуш складається в модуль за правилами класичного орігамі, а потім модулі з’єднуються шляхом вкладання їх один в один. Сила тертя, що з’являється при цьому, не дає конструкції розпастися.

Модульне орігамі передбачає складання з багатьох однакових модулів, котрі можуть бути різних типів. При створенні конструкцій з багатьох тисяч модулів, не рідко використовують клей. Модульне орігамі може бути як плоским, так і тривимірним. Перше зазвичай представлене багатокутниками, зірками, вертушками і кільцями, друге ж — правильними багатогранниками або їх композиціями.

Трохи історії. Перша згадка про модульне орігамі з’явилася в японській книзі Хаято Охоко в 1734 році. В ній вміщено гравюру, що зображує групу традиційних модульних орігамі, одна з яких — модульний куб. Його показано в двох ракурсах, а в поясненні він описується, як «скриня чарівного скарбу».

В книзі Ісао Хонда «Світ орігамі», опублікованій в 1965 році, скоріш за все зображено ту саму модель, яку він називає «кубічною коробкою». Шість модулів, які потрібно було взяти для її конструювання, було створено з традиційної японської фігурки, відомої, як «менко». Отож кожен з модулів формує одну грань зображеного куба.

Незважаючи на давню традицію модульного орігамі, більшість традиційних фігурок все ж складені з одного аркуша паперу. Можливості модульного орігамі не розвиваються аж до 1960 року, коли дану техніку заново відкрив Роберт Нейл в США, а пізніше — Міцуку Сонобе в Японії. З того часу модульне орігамі популяризувалось, широко розвивалося, і зараз воно представлене тисячами робіт.

Свої роботи Альона Дьомочкіна люб’язно дозволила сфотографувати авторці цих рядків. Та і як це було не зробити, коли мої очі розбігалися врізнобіч від цієї паперової краси, яка була зібрана буквально на одному столику.

Особливий захват у мене викликав собор. Як зізналась авторка, на нього пішло 15 тисяч модулів і місяць роботи. Відкрию секрет своїм шановним читачам: цей собор незвичайної краси — не єдиний в творчому доробку майстрині. Подібний вона ще зробила на замовлення. Подумалось: це ж яке терпіння треба мати, аби накрутити скільки модулів, а тоді їх ще й склеїти між собою! Справа, на перший погляд, марудна, не кожен витримає.

Можна тільки здогадуватися, як у колекції Альони з’явився потішний слоник, чудовий торт, красивий чайний сервіз, справжня казкова карета, поїзд або павич з таким пишним хвостом, що аж подих перехоплює. А якось їй захотілося зробити молодят. Як створити фігурку нареченої, вона в Інтернеті знайшла, а от чоловічих фігурок ніде не було. Але ж, як відомо, хто шукає, той знаходить. І от маєте тепер гарних наречених, що тішать очі і дорослих, і дітей.

— На малий виріб у мене йде 2—3 години часу, а от великий забирає тиждень, а то й більше, — відкриває секрети творчості майстриня. — Працюю зі звичайним папером для ксероксу, використовую простий клей ПВА.

А ще Альона говорить про те, що їй набагато простіше створювати новий виріб, коли є готові модулі. Коли ж їх робити? — цікавлюсь. Відповідь мене дуже дивує. Виявляється, дівчина крутить модулі, їдучи в автомобілі, а складає їх докупи, сидячи біля телевізора і дивлячись кіно. Словом, не втрачається жодна вільна хвилина.

Комусь може здатися такий фанатизм явищем дивним, а хто сказав, що творчі люди — не диваки? Всі вони дивні — кожен по-своєму, але так і повинно бути. Альона Дьомочкіна нічого незвичного і дивного не вбачає в тому, що в неї вистачає не тільки бажання творити паперове диво, а й терпіння для цього. Каже, що навіть по закінченні роботи над складним виробом відчуває не втому чи спустошеність, а навпаки заряд енергії, бажання спробувати ще щось, можливо, навіть складніше, ніж було до цього.