Точка на карті. Маломихайлівка

Злились в єдине слобода і хутір

Поручик царської армії Михайло Савенко не сподівався на щедрість монаршого двору — не блискучий він служака. Тож і здивувався, коли отримав земельні угіддя по берегах крутої балки, де пробивалися джерела з чистою водою. В цих місцях у тридцятих роках дев’ятнадцятого століття і розбудував свій маєток відставний військовий. А навколо нього селилися кріпаки — як же без них?! Підневільні селяни утворили невелике поселення, яке за іменем поручика назвали Михайлівкою.

Трохи подалі від маєтку займали землі вільні селянські родини — сім’ї Берківських, Воробйових, Гулаків, Биченків… На противагу михайлівцям, яких поштиво називали слобожанами, вільні поселенці мали ледь не презирливе прізвисько хуторян. Однак ця різниця в соціальному і територіальному статусах не заважала селянам спілкуватися, родичатися, в міру необхідності та можливостей допомагати одні одним. І слобожанці, і хуторяни розбудовувалися, тож через якийсь час умовна лінія між поселеннями стерлася — утворився єдиний населений пункт, що отримав назву Савенкове.

У топонімії села нічого дивного не сталося: практично всі довколишні поселення йменувалися по іменах та прізвищах своїх власників чи засновників. Наприклад, нинішня Діброва, де вже практично не залишилося мешканців, називали Маркеси — по імені засновника маєтку пана Маркуса. А Березневатівка мала назву Левенцеве — тут хазяйнував дворянин німецького походження фон Левенц.

Щодо нинішньої назви, то частина старожилів як основу для цього приводять не то легенду, не то бувальщину, пов’язану із сином поручика Савенка. Буцімто мав Савенко сина, якого теж звали Михайло. А в Савенковому впоперек крутої балки із джерелами зробили загату, утворивши глибокий ставок. І нібито в один із літніх днів малий Михайлик під час пустощів біля водойми зник. Шукали, та не могли знайти: з одного боку греблі глибокий ставок, а з другого, за переказами, утворилося гливке болото — вгадай, куди втрапив хлопчак… І ось нібито в пам’ять про дитину назвали село Маломихайлівкою. Втім, кажуть, що свою нинішню назву населений пункт отримав уже за радянських часів.

Від столипінських реформ до колгоспів

Мабуть, найбільш пам’ятними в історії села були дві події: ліквідація кріпацтва у 1861 році і Жовтнева революція 1917 року.

З розкріпаченням, а особливо після столипінських аграрних реформ, посилюється розвиток ринкових відносин на селі, застосовуються нові технології обробітку землі, що призводить до підвищення рівня добробуту роботящих родин . Неподалік панських маєтків розбудовуються заможні селяни — Бобули, Бардадими та інші. Вони, на відміну від бідняцьких глинобитних, зводять нові будинки з цегли. Неподалік виростають нові комори, стайні для худоби та коней, млини…

Позитивні зміни сталися і в соціальній сфері дореволюційних сіл. У 1914 році в Маломихайлівці збудували добротну цегляну земську школу, де були й квартири для вчителів. У ній навчалися не лише діти місцевих мешканців, а й із сусідніх поселень. Будівельники попрацювали на совість: наступного року буде сто років, а споруда служить нині одним із корпусів Маломихайлівської середньої загальноосвітньої школи.

Після революції, у двадцятих роках минулого століття, Маломихайлівка стала центром сільської ради із адміністративним підпорядкуванням на той час Солонянському району. Під її «крило» сховалися Шмакове, Діброва, Новокалинівка, Ігнатівка та Зелений Листок.

Наприкінці 20-х, на початку 30-х років пройшла кампанія колективізації, результатом якої стало утворення двох колгоспів: у лівій частині села — «Молодий комунар», у правій — імені газети «Правда». Головою правління комунарівців обрали Прокопа Павленка, а «Правду» очолив Овсій Литвиненко. Зараз відомо, яким чином забезпечувалася добровільність вступу в ці формування: виселяли «куркулів», ламали, як кажуть, через коліно долі заможних одноосібників, усуспільнювали майно, худобу, сільськогосподарський реманент…

Попри негативи колективізація мала й позитивні сторони буття, що позначилося на соціальному розвитку села. Його електрифікували, люди позбувалися неписьменності, а діти обов’язково почали навчатися у школі. Саме в ті роки з’явилися на світ і зростали діти, котрі в майбутньому творили трудову славу Маломихайлівки.

Чимало горя завдала селянам війна. Сотні чоловіків мобілізували до армії, і 127 мешканців сільської ради не повернулися з фронтів додому. Десятки молодих дівчат примусово вивезли на рабську працю до фашистської Німеччини: Катерину Максимівну Бардадим, Ольгу Федорівну Гулак, Марію Павлівну Баленко, Євдокію Макарівну Письмак та інших…

Селяни, як могли, протистояли загарбникам. Розказують, що якось німецька танкетка рухалася згадуваною вже високою ставковою греблею. Була страшенна багнюка, а сільські жінки ніби ненароком утворили на греблі невеликий натовп. Пробуючи обминути їх, танкетка з’їхала вбік, а там не втрималася і звалилася у кручу, де її засмоктало в болото. Правда це чи байка — визначити важко, бо, нібито, хтось із металошукачем обстежував ту місцину, але жодного натяку на залізо не знайшов…

Визволення прийшло наприкінці 1943 року. Тоді жорстокі бої точилися в районі Гуляйполя та на Софіївщині, і в Маломихайлівській школі розмістився госпіталь, куди звозили сотні поранених бійців. 109 із них померли від отриманих ран, їх поховали у братській могилі на території школи. Спочатку тут виріс пам’ятник, а на початку 80-х років спорудили меморіальний комплекс.

Не швидко завдані війною селу рани, завдяки неймовірній самовідданій праці людей, загоїлися. У п’ятдесятих роках кілька колективних господарств об’єднали в колгосп імені Кірова. Протягом свого існування, господарство дбало про своїх трударів, полегшуючи їм працю та створюючи належні соціально-побутові умови. Була збудована медична амбулаторія із пологовим відділенням, сільський Будинок культури на 300 місць, нове приміщення середньої школи, де навчалося понад дві сотні учнів, дитячий садок «Вишенька», нові приміщення контори колгоспу, магазинів, поштового відділення…

Позитивні зміни в житті села пов’язують із іменами керівників колгоспу: Володимира Федоровича Литвиненка, Якова Сидоровича Биченка, Володимира Сергійовича Постольника… А найбільше для розбудови виробничих потужностей та соціальної інфраструктури, розповідають селяни, зробили голови колгоспів Олексій Тимофійович Авраменко та Іван Григорович Соломаха. Високі виробничі здобутки вивели господарство в число колгоспів-мільйонерів, за що його нагородили республіканським Червоним прапором.

Продовжують традиції односельців

Маломихайлівський сільський голова Володимир Перекопський люб’язно погодився бути гідом у подорожі селом. Тут йому все знайоме й рідне.

— Порівняно із 1970 — 1980-ми роками минулого століття, — говорить сільський голова, — життя в Маломихайлівці змінилося. Можна побачити і кращі, і гірші перетворення — як дивитися…

У селі залишаються люди середнього та старшого віку: перші змогли знайти свою «нішу» в ринкових умовах, останні на пенсії — куди їхати від рідної домівки?

Зараз на базі колишнього колгоспу господарюють товариство з обмеженою відповідальністю «Акцент-Агро» (директор Володимир Глухий), фермерські господарства Олександра Забіяки, Сергія Авраменка, Віктора Биченка та інших завзятих до роботи селян. А ще у Маломихайлівці багато одноосібників — близько тридцяти відсотків паїв обробляють вони власними силами.

Володимир Сергійович підкреслив, що місцеві сільгоспвиробники та підприємці не лишаються осторонь громадських проблем, у міру можливостей надаючи посильну допомогу. Для багатьох із них прикладом є колишні передовики: Герой Соціалістичної праці Дмитро Сидорович Биченко, Олексій Лаврентійович Білоус, Микола Михайлович Озерний, Іван Антонович Воробйов, Олександр Михайлович Чуприна та інші односельці.

— Навіть знайшовши роботу в місті, — продовжує сільський голова, — чимало молодих людей продовжують жити в селі. У нас досить комфортні умови: є природний газ, централізоване водопостачання, та й автобусне сполучення непогане: без проблем можна дістатися до Дніпропетровська, Дніпродзержинська…

Є в селі умови для змістовного відпочинку: працює сільський Будинок культури, відкриті двері місцевої бібліотеки та шкільного спортзалу. Кілька років тому вчитель фізкультури школи Лілія Білоус зацікавила юнаків волейболом. І що б ви думали? Цього року маломихайлівська команда стала чемпіоном району. А на святкуванні Дня металурга взяла участь у турнірі в Дніпродзержинську, де виборола друге місце. А футболісти після першого кола посідають друге місце у чемпіонаті району.

— Одна у нас проблема, — напівжартома-напівсерйозно говорить Володимир Перекопський, — у дитячому садку стало не вистачати місць — утворилася черга. Будемо з односельцями думати, як її позбутися…