Точка на карті. Дмухайлівка

Перші відомості про цю місцевість позначаються десь 1713 роком. Першим поселенцям дошкуляла посуха, а потім доконала чума. Рятуючись від цього лиха, люди розводили димокури, вогонь від яких перекидався на все, що могло горіти. Вигорілу, місцевість назвали Погорілим. Нарешті Бог змилостився і послав дощі. Тож, коли багатий козак Дмухайло вирішив поселитися в 1749 році, то побачив духмяні трави, що сягали пояса, і багато озерець.

Простягайся на довгі гони… Дмухайлівка починає будуватися

Приїхав у степ широкий козак Дмухайло на баскому коні, підняв руку дашком до шапки, глянув на всі боки — земля рівна як стіл, тягнеться аж до самого обрію.

— Тут і буде мій хутір: досить воювати, треба будувати своє гніздо(звідти і пішла назва «козаки-гніздюки») — азартно подумав козарлюга.

Звідки ж він дістав своє ймення ? Запорізькі козаки споконвіку мали добрий гумор і наділяли побратимів різними прізвиськами, виходячи з їхньої вдачі: Гупало, Решетило, Гаркуша, Дмухало, бо цей козак мав добру статуру, груди колесом, легені, як мішки. Саме він найшвидше розпалював вогнище, бо дмухав сильніше вітра, тож і став Дмухайло.

Отож і появився хутір Дмухайла. Спочатку викопав колодязь і переконався, що чорнозем сягає більше метра, а потім тверда руда глина, а на третьому метрі задзюрчали джерельця. Вода виявилася такою доброю, що можна смачно напитися, гарно вмитися і сорочку випрати. Згодом зробив зруб, приладнав журавель.

Звичайно, добре будуватися тому, у кого гаманець був набитий червінцями (таких козаків було чимало). Прикупивши ще коня, пару волів, найняв добрих молодців, і через деякий час красувалася на подвір’ї хата на дубових сохах на дві половини, посередині великі сіни, в яких притулився димар.

Пізніше з’явилися такі дворища і в козаків Гаркуші, Шляхового, Логойди, Решетила, що поселялися над дорогою в різних кінцях від першого хутора. По прізвищах цих козаків і з’явились назви — Шляхівка, Логойдівка, Гаркушівка, Решетилівка.

Забудови нових хутірських дворищ нагадували хутір Дмухайла. В подальшому всі поселенці будували хати на дві половини і намагались, щоб була клуня, конюшня, сарай і хлівець.

У моїй пам’яті збереглося дворище мого прапрадіда козака Максима Зубахи, який отримав це прізвище тому, що міг лікувати, заговорювати хворі зуби, добре виривав непотрібні, від чого пацієнти з криком від болю ахкали. Максим одержав наділ у дві десятини присадибної землі, яка на сто метрів тяглася аж до ставочка, і шість десятин орної землі під жито і пшеницю.

Довгий час зберігалася домова товстелезна книга, в якій щороку відмічалося красивим почерком із завитушками про одержаний подушний податок. І більше нічого від нього не вимагалося — господарюй. І Максим, знаючи, як важко придбавати будівельний ліс, відразу півдесятини відвів під берестяний гай, а півдесятини під сінокіс. І берестки так розрослися, що стали велетнями в метровий обхват. А берестків гай ріс майже століття, бо ще у вересні 1941 року в ньому розташувався дивізіон гаубиць 122 мм, які обстрілювали фашистів, що наступали з-під Царичанки.

Хата, збудована прапрадідом Максимом на початку ХVIII століття, була вкрита снопиками рогозу, збереглася до цього часу, хоч вросла в землю по самі вікна. Поряд Іван Дерев’янко збудував затишний котедж.

Після розгрому Запорізької Січі Катериною ІІ в 1775 році козаки пішли за Дунай, на Кубань, багато з’явилось і в Дмухайлівці. У 1888 році нараховувалося 602 подвір’я, де господарювали 3311 хліборобів. Була збудована церква, яка чомусь входила до Гупалівської волості Новомосковського повіту.

Особливе поповнення населення припадає на наступні десять років, у 1898 році на колишніх Хуторах побудувалися вже 934 двори, в яких мешкали 3302 особи чоловічої статі та 3272 — жіночої. 6108 десятин землі було відведено під наділи, їх одержали тільки дорослі чоловіки (1527 десятин), значну частину землі прихопив поміщик Бахмут, маєток якого містився в Анастаївці (маєтки поміщиків будувалися в основному біля лісу і річки).

З’явилися й місцеві землевласники, які часто скуповували в зубожілих селян землі. Наприклад, Степан Клочко мав 125, а Микола Старокінь — 86 десятин.

Ревкоми

У 1917 році прийшла революція і в Дмухайлівку. З фронту повернулися солдати. Вони закликали селян насамперед знищити економію поміщика Урусова. На початку 1918-го був створений ревком, який очолив Никифір Собка. Цей комітет проіснував лише півроку, бо в червні Чернов (із команди гетьмана Скоропадського) привів у село німців, які спалили хати ревкомівців, зігнали нагаями в центр села селян і запропонували створити «Союз земельних власників». Членів цього «Союзу» було послано в Новомосковськ по зброю, але їх оточили партизани Хоми Качана, перебили, а гвинтівки, які вони везли, стали зброєю партизанів. Коли німців вигнали з села, знову створили волосний виконком. Проте і цей комітет не довго існував, бо 500 кавалеристів- деніківців захопили село. Члени виконкому пішли в підпілля, створили партизанський загін, який, об’єднавшись із батальйоном червоноармійців 45-ї стрілецької дивізії (знаходився в Гупалівці) напали на деніківців, які відступили. Трагічно зобірвалося життя М. П. Боцули, який керував ревкомом у 1920 році.

У той час по селах повіту діяли банди Вовка, Ковриги, Іванюка, Педька. В липні налетіла на Дмухайлівку банда Іванюка. Було вбито М. П. Боцулу, міліціонера Сергія Капшука. В 1921 році загін Іванюка був розгромлений.

Нарешті, дмухайлівці полегшено зітхнули і зайнялися хліборобською справою. У період загальної колективізації в центрі села в 1930 році. З’явився колгосп «Шлях до соціалізму», лише в 1932-му біля «Передовика» утворився колгосп «За ІІ п’ятирічку».

Село вижило. Колгоспи почали міцніти, особливо, коли була створена в 1936 р. МТС. З’явились автомашини — полуторки, замість волів орали колгоспівські поля ХТЗ і ЧТЗ. З року в рік зростали в колгоспах високі врожаї, на токах височіли гори золотої пшениці. Дмухайлівці не раз були учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві. Особливо великий врожай випав на 1941 рік…

Партизан Іван Демченко

Коли почалася війна більше тисячі дмухайлівців пішли захищати Батьківщину від фашистських окупантів. У селі лишилися жінки, молодь і старики, які продовжували працювати на колгоспних полях. Проте німці невдовзі дісталися і до далекої Дмухайлівки. Влада тепер була в руках коменданта, а старостою призначили якигось Носика. Відразу почалося вивезення молоді, починаючи з 16-річного віку, до Німеччини.

У селян масово забирали корів, свиней для армії фюрера. Жителі села не скорилися, гальмували здачу продовольства, хоч як намагався староста Носик добитися, щоб знесли все: від солі, до сириці, до горілої пшениці. В селі утворилося партизанське підпілля, яке очолили Петро Шаравара та Данило і Василь Ковіки, яких пізніше викрили і стратили.

Активно діяв партизанський загін І. І. Демченка, Сміливість і мужність партизанів вражала. Відважний і мужній командир не здався ворогу і в останньому нерівному бою загинув разом із свекром С. А. Руденком, сином і донькою.

Зараз на місці загибелі І. І. Демченка вдячні односельці встановили скромний обеліск, а перед Дмухайлівською школою, на Центральній площі села, височить бюст славному земляку.

Орденоносці

Після звільнення села від окупантів, відродили свою діяльність колгоспи.

Минали роки, колгоспи міцніли, а в 1954-му відбулося укрупнення — із чотирьох став один «Шлях до комунізму». Колгосп- гігант мав 6956 гектарів власної землі, яку обробляли свої трактори, збирали урожай свої комбайни, 26 автомашин забезпечували вивезення зерна на хлібоздачу. Неухильно зростав прибуток. У 1966 році «Шлях до комунізму» став мільйонером — мав у колгоспній касі 1513156 карбованців. Тепер колгоспники отримуваии не тільки зерно на трудодень, а й грошову оплату.

Передовики колгоспного виробництва постійно отримували грошові премії, їх нагороджували медалями та орденами. Комбайнер Олексій Трохимович Муха, який своїм комбайном щорічно намолочув сотні тонн золотистої пшениці, став Героєм Соціалістичної Праці, отримав орден Леніна і медаль «Золота Зірка». Орденом Леніна було нагороджено Галину Василівну Северин, 12 колгоспників удостоєні ордена Трудового Червоного Прапора, 10 — «Знака Пошани», також відзначені 12 трудівників медалями «За трудову доблесть» і «За трудову відзнаку». Орденоносці були у високій пошані односельчан.

Улюблена школа

Із 1913 року дмухайлівці активно потяглися здобувати освіту. Всі три школи були початковими, лише за радянських часів стали семирічними, а з 1936-го центральна дістала статус середньої. Першим директором десятирічки працював Павло Іванович Лихорадов.

Перший післявоєнний випуск був у 1949 році. Випускників — всього 14, із них половина стали вчителями (автор опису один із них). Що характерно, з усіх учнів, які потім стали інженерами, агрономами, лікарями, офіцерами, вченими — найбільше вчителів. Надія Яківна Зимовець першою в районі стала заслуженою вчителькою УРСР. Школа пишається і науковцями. Першими ще до війни скінчили Дніпропетровський університет Петро і Григорій Федаші — сини мірошника Михайла. Дисертації були майже готові, однак довелося їх відкласти і вдягти військову форму. Всю війну пройшли фронтовими дорогами, тільки в 1945 році повернулися до наукової праці. Через певний час П. М. Федаш уже завідував кафедрою хімії в університеті, а Г. М. Федаш очолював кафедру фізики у Транспортному інституті.

Серед випускників школи стало багато учителів, є відмінники народної освіти (О. Г. Зубаха), академіки, заслужені працівники науки і техніки України (проф. А. І. Дворецький), професори (М. А. Дудля), генерали (Муха, Лебідь), інженери, агрономи, лікарі ветмедицини тощо.

Став відомим науковцем колишній учень школи доктор біологічних наук, професор одного з університетів Франції П. М. Брежестовський.

Серед колишніх учнів школи багато хороших працівників агропромислового комплексу — тваринників, механізаторів та ін.

Є випускники медичного інституту (Білуха). Прославилася школа відкриттям у 1952 році історико- краєзнавчого музею. Його заснував учитель історії Іван Маркович Тарасенко.

У школі, якою тривалий час успішно керували І. І. Дворецький, О. А. Глиняний, Г. Д. Журавель, І. В. Осипенко, часто відбувалися зустрічі з випускниками. 29 вересня 2012-гоза ініціативи Галини Миколаївни Латохи (директором працює з 1994 року) відбувся 100-літній ювілей освіти на селі.

Школа продовжує вчити, виховувати, готувати до активного життя своїх вихованців.