Точка на карті. Саївка

Воно простяглося вздовж київської траси, що з’єднує великі адміністративні та економічні центри: Київ – Катеринослав, Кривий Ріг – Ставрополь, тож будь-який мандрівник до столиці ні за що не обмине цього населеного пункту, перша згадка про який датована 1807 роком.

Саївка — село в П’ятихатському районі, центр сільської ради, розташоване на лівому березі річки Саксагань, за 17 кілометрів від районного центру і за 12 кілометрів від залізничної станції Желєзнякове. Виникло на початку ХIХ століття.

Важкий хліб перших саївчан

Мешканцями села були державні селяни. Старожили розповідали, що першими сюди прибуло шестеро сімей на прізвище Сай. Звідси — пішла назва — Саївка. Село розділяють на такі частини: Баклажанівка — селяни цієї частини крали баклажани в городників-болгар, які жили на території сусідньої Іванівки; Зайцівка — де найбільш поширеним прізвищем було Зайцеви; Євменівка — де першим оселився Євмен Сай, звідси і назва кутка; Горбівка — тут мешкали селяни з прізвищем Горб. А також у 1924 році виникло село Широкий Лан, що теж є частиною Саївки.

Селяни Саївської сільської общини займалися сільським господарством, садівництвом, городництвом, розводили велику рогату худобу. Соха і дерев’яна борона були найпершими помічниками місцевих жителів. Пізніше з’явився плуг та інші види реманенту.

Селянські сім’ї були великі – по 7-8 їдців у кожній. Земельні ж наділи — переважно невеликі, тож тутешні родини недоїдали, часом голодували. Про рівень життя селян свідчить і зовнішній вигляд села – хати були маленькі, низенькі, з похиленою покрівлею, вкритою соломою. У дворах не було господарчих будівель. Мешканці страждали від малоземелля і відсутності тяглової сили. Кращі землі належали сусіднім поміщикам: Поюрі, Алферову та Тищенку. Школи, лікарні, культурні заклади були відсутні. Діти заможних селян навчалися у Поюрівці. Село Саївка було невелике – на 25—30 дворів.

За землю і волю

Реформа 19 лютого 1861 року в Україні була проведена за так званим «малороссийским положением», внаслідок чого селяни Саївської сільської общини втратили до 40 відсотків надільної землі. Через це значна кількість саївчан була змушена йти на кабальну роботу до поміщиків або на фабрики.

Як і скрізь в Україні, в Саївці початку минулого століття за землю боролися й місцеві селяни. Вони виступали проти крупного земельного володіння, і таких виступів було кілька. Ватажком їх був Антон Зінченко. У період громадянської війни саївські селяни боронилися проти банд Григорова та Денікіна, очолювані А. Зінченком боролися за встановлення в селі радянської влади. Пізніше — з куркулями… 1930 року селянський актив взявся за створення колгоспів. Було організовано п’ять господарств – у кожній з частин села по колгоспу, де землю обробляли в основному вручну, бо тяглової сили бракувало.

Та незважаючи на це, колгоспники працювали з усіх сил. Тож суттєво змінилося не тільки життя колгоспного селянства, а й села в цілому. Замість дореволюційних халуп виросло більше сотні будинків, пролягли нові зелені вулиці. Село потопало у фруктових садках. Успішно розвивалася культура, будувалися клуби, у трьох початкових школах отримували знання юні саївці. Доросле населення також тяглося до знань, як до світла, аби раціонально використовувати техніку і підвищувати урожайність культур. Та в мирне життя увірвалася війна. Багато саївчан евакуювалися сім’ями. 13 серпня 1941 року німці зайняли село. Партизанський загін, очолюваний Ф.С. Зінченком, невдало напав на колону фашистів, тож саївський ватажок пішов у підпілля. На укріпленій німцями лінії від річки Саксагань до Щорська пройшли великі бої. В роки війни проявив мужність і героїзм житель Саївки Яків Пантелеймонович Вергун, він був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.

Відбудова і розквіт села

Тільки після війни, вже у 1957 році, у селі збудували хороший клуб на 300 глядацьких місць, триповерхову школу на 200 учнів, дитячі ясла і приміщення сільської ради. А ще в колгоспі збудували три вітряки, вівчарник, 9 корівників і 4 свинарники. пробурили дві свердловини. Промислових підприємств не було і немає. Однак, крім будівництва соціальної сфери, тут звели два мости через річку Саксагань. Археологічних пам’яток у Саївці немає, зате є 11 курганів.

Найбільша окраса села — люди

Вчителька Саївської ЗШ Лілія Андріївна Цівка пригадує, як ще будучи п’ятикласницею, вона разом із однокласниками переносила в щойно збудовану нову велику семилітку прилади з кабінету фізики. По закінченні навчання мріяла стати журналістом, та обрала для себе фах педагога. Прийшла у свою рідну школу вчителем математики у 1976 році та так тут і працює.

— Коли я навчалася, у нас було чимало вчителів-фронтовиків, — пригадує жінка. — Тільки-но село звільнили від фашистів, до нас прийшла працювати у 1943 році Марфа Василівна Войт, вона була справедливою і вимогливою вчителькою, багатьом дала путівку в життя і пропрацювала в нашому колективі до самого виходу на заслужений відпочинок.

Колишній директор сільського Будинку культури Григорій Григорович Скоробагацький пригадує, що у 60-х роках знаним сільським ковалем, який робив і сапи, і сокири та й інший реманент, був Микола Васильович Панич. Також односельці користувалися послугами двох теслярів: Юхима Павловича Короті та його племінника Олексія Павловича Короті.

У Саївці один із кращих у районі меморіал загиблим у війні. Він розміщений за кілька метрів від траси, тому всім проїжджим його добре видно. Саївчани постійно доглядають за братською могилою, яка не так давно була впорядкована. Саме тут щороку відбуваються урочистості, присвячені Дню Перемоги. Всі — і старі, і малі приходять уклонитися пам’яті загиблих земляків.

Неподалік від сільського Будинку культури і сільради торік було відкрито дитячий майданчик, що став справжньою окрасою села. Тут люблять бувати маленькі саївчани.

Сьогодення Саївки трохи інше, ніж за радянських часи. Немає колгоспу, який гримів на весь район, а його трударі їздили по урядові нагороди за доблесну працю в Київ, були нагороджені поїздкою до Москви на ВДНГ. До речі, колись колгосп ім. Ватутіна мав баню і сауну, де безкоштовно можна було не тільки помитися, а й випити чаю з печивом у буфеті… Люди і природа села залишилися такими ж, як і колись. Так само сюди полюбляють приїздити з навколишніх населених пунктів рибалки та бажаючі помилуватися краєвидами в’юнкої Саксагані…