У церковному довіднику 1908 року фігурують по сусідству Татарбранка-Гладка і Татарбранка-Аннінська (це про сучасні Орільку і Ганнівку). Й, нарешті, нині можна почути Валашівка. Остання — перероблена з панської назви Лалашівка. Разом виходить щонайменше шість топонімів з варіантами! Гарний привід побувати у селі, в якого так багато назв.
… Повагом несе свої води чистоводна Оріль. Коли я вдивлявся у далечінь, мені здалося, що бачу там велетенського лелеку, схиленого до води. Але то виявилося оптичним обманом. Насправді — виднівся знак, що розмежовує Новомосковський та Юр”ївський райони. Часом так само пильно треба вдивлятися в минуле, аби роздивитися обриси нашої історії.
Де уж взялася Валашівка?
Після ліквідації 1775 року Запорозької Січі землі січовиків роздано царським чиновникам, генералам, князям. Бригадирові Костянтину Лалошу (походив з сербських гусар) дісталися 3600 десятин мальовничої землі на Приоріллі. Військовий чин бригадира був поміж полковником і генералом. Цей чин увів ще Петро І, а скасував Павло І. Починав Лалош секунд-майором Харківського гусарського полку і все життя тільки те й робив, що воював. У 47 років вояка вирішив одружитися і взяти в дружини багату вдівоньку, доньку писаря генерального суду Марфу Іванівну Піковець (у першому шлюбі Остроградську). А вже за три роки бригадирша Лалошева отримує грамоту від імператриці Катерини ІІ на село Мануйлівку на Полтавщині. Не обділила цариця своєю ласкою і бригадира Лалоша, котрий став першим губернським очільником дворянства на Катеринославщині. Разом з Іваном Синельниковим він зустрічав Катерину ІІ навесні 1787-го, коли вона приїхала до Катеринослава по дорозі у Крим. Того року “Бригадир и Екатеринославского наместничества губернский предводитель дворянства Константин Лалош произведен в генерал-майоры с увольнением от всех дел и пенсиею по 600 руб. на год».
На свою честь Лалош назвав село Лалашівкою, переробленою народом на Валашівка. Та все ж це село тривалий час знали також як Татарбранка. Воно й офіційно носило саме цю назву до 1946 року.
Колоди з панської пасіки
Панська пасіка виникла у Татарбранці 1869-го. Спочатку нараховувала лише 10 колод (вуликів тоді ще повсюдно не знали). Однак у кращі часи кількість колод на пасіці сягала 100 вуликів. Потім були роки занепаду: приміром, поміщиця Олександра Миколаївна Лалош 1888 року мала 40 колод, а влітку 1889-го лише 35. На 1906 рік у Татарбранці нараховувалося 54 двори з населенням 412 осіб. Найближча церква тоді була за п’ять верств у селі Шандрівка в сусідньому Павлоградському повіті. До Шандрівської парафії і відносилася в ту пору Татарбранка.
Гість села – геолог Вознесенський
Наприкінці ХІХ століття на береги Орелі навідався геолог широкого профілю, випускник Петербурзького геологічного інституту Володимир Олександрович Вознесенський (1863 — 1927), чиє 150-річчя, до речі, припадає на цей рік. Геолог-народолюбець пройшов Новомосковський повіт, здійснюючи гідрогеологічні дослідження на замовлення повітового земства. Згодом у своїй розвідці він напише:
«С. Татарбранка (Лалашівка). Розташоване у найсхіднішому кінці відрізка Орелі, що протікає вздовж Новомосковського повіту. У південно-східному кінці селища над річкою є круча, заввишки до 10,5 фута, що оголює післятретичні піщано-глинисті утворення. Колодязі мілкі, рідко перевищують 7 футів; за свідченням місцевих жителів вони отримують воду з великих білуватих пісків, прикритих глеєм (піщаною глиною). Ні нових відвалів біля колодязів, ні будь-яких інших штучних або природних оголень у цій місцевості ще немає».
Для нас свідчення В. Вознесенського важливе ще й тим, що він ужив обидві назви — Татарбранка й Лалашівка.
Кургани копає Яворницький
Нащадки бригадира Лалоша приятелювали з істориком та археологом Дмитром Яворницьким. На початку ХХ століття новопризначений директор Катеринославського музею ім. Поля вирішив протягом весни, літа й осені провести розкопи старезних курганів на Приоріллі. Професор готувався до виставки раритетів, приуроченої до ХІІІ археологічного з”їзду в Катеринославі (1905). У Татарбранці його гостинно зустрів останній володар маєтку Михайло Миколайович Лалош. На його землях археолога чекав цілий могильник з курганів. У розкопаних степових «пірамідах» Яворницький виявив поховання в човнах, а в них скелет не лише людини, а й коня, берестяний сагайдак, інше бойове причандалля. Могили рясніли залізними стрілами, списами, ножами, глиняним посудом з орнаментом і без нього. При одному небіжчикові археолог виявив навіть мідяну, невеликих розмірів вудку, абсолютно такого типу, відзначав науковець, які роблять нині. У краю курганів і могил розкопати усе Яворницький не зміг. Всього за той сезон він обстежив майже 40 курганів.
Там, де квітував красень-сад
По війні перейменували Татарбранку на Орільку.
Згадує народжена в Орільці Любов Олександрівна Омельченко, котра нині працює учителькою середньої школи в Керносівці:
– Моя бабуся Пистина Кріпак, народжена ще в 19-му столітті, жила в селі Татарбранка і пригадувала, який тут ріс прекрасний сад. Чого там тільки не було — груші, яблука, сливи. Вона ж у пана доглядала за дітками. В сад інколи ходили, збирали яблука чи груші, що достигало.
–А коли тут будували силосну яму, — доповнює місцева жителька, а нині бібліотекар сусіднього села Ганнівки Тетяна Петрівна Бугай, — вирили могилу. Видно, при панській садибі були й сімейні поховання. А з річки хлопці якось витягли залізне крісло. Красиве, як трон. Воно на той час, правда, черепашками обросло. Довго валялося на березі. Крісло нібито з цієї садиби.
— В отой сад пани завезли звідкись саджанці дерев, — доповнює бібліотекар села Керносівки Клавдія Юлдашівна Сердюк. — І цим садом опікувався якийсь прийшлий чоловік. Залишилась з того саду дичка, — доповнює Любов Омельченко, – може, переродилася, і така кручена-покручена, наче їй не одне століття. Ми купалися в Орелі поблизу, бігали і цікавилися: чом таке дивне дерево? На площині, де сад був, згодом такий зелений-зелений поріс спориш і місцями будяк, який красиво цвів. Туди наші мами приходили зі своєю білизною і в річці прали!..
А ще за нашою Валашівкою є такий приорільський лісок чи гайок Пришиб (наголос на першому складі). Цікаво, звідки така назва? Там листяні дерева. Навесні ростуть проліски. Наше дитинство там минало. Як тільки сніг зійде, ми – туди. На 1 чи 9 Травня стільки народу було там — більше, як дерев.
Школа зі старої цегли
Розповідає Тетяна Петрівна Бугай, бібліотекар Ганнівської бібліотеки-філії № 2 Новомосковської ЦРБС:
— У колишній Татарбранці була земська школа. Бабуся моя 1900 року народження, ходила до цієї школи. В селі була й цегельня. Оце там де Майдан, вище сільської вулиці. З цегли тієї цегельні збудували школу.
Додамо, що, цегельний завод поміщика Лалоша в Татарбранці під 1901 роком згадується і в книжці «Розвиток промисловості» (Київ, 1959).
Чим дихає земля
Чи не найстарішому жителеві Орільки Олександру Петровичу Виннику влітку виповниться 90. За довгий вік пережив усього. В 1942-му фашисти примусово відправили його на роботи до Німеччини.. Вони були відрізані від усього світу і навіть про завершення війни дізналися із запізненням, коли побачили в таборі наших воїнів.
Випадково йому зустрівся колишній голова їхнього колгоспу ім. Молотова Володимир Ізмайлов. Оскільки Олександр мав семикласну освіту, він направив його на 9 місяців до школи майстрів-зброярів, і відтак його перебування в Німеччині затяглося ще на пару років. До Орільки Винник прибув у березні 1947-го. Повоєнне село так потребувало дужих чоловічих рук. Як фізично дужий, він зразу робив у кузні, де ремонтували двигуни, молотарки. 1950 року скінчив школу механізації і п’ять років працював комбайнером. А тоді обліковцем, слюсарем. Тридцять років тому вийшов на пенсію.
— За що ви любите своє село? — запитую Олександра Петровича, який все життя живе тут і тільки в сорокових на довгих п’ять років був змушений залишити мальовничу Орільку.
— За все — за природу. За людей, — лаконічно відповідає він.
Смолить рибалка старого човна…
Добрим словом згадують орільці часи, коли на чолі колгоспу “Орільський” з 1984 по 1993 рік стояв Олександр Іванович Ніколаєв. Зараз він — директор агрофірми «Чумаки», депутат обласної ради. Скільки тоді в колгоспі збудовано хат, сільських клубів! Свинокомплекс, ферми при ньому виросли. Новомосковський трубний мав шефство над колгоспом “Орільський”. Робітники з міста приїздили на Приорілля і будували, будували… Всі довколишні села — Керносівку, Ганнівку та Орільку Ніколаєв поасфальтував. Потім колгосп перетворено на ксп, а нині на його місці існує агрофірма «Орільська».
…Прощаємося з мальовничою Орількою. А в пам”яті зринають ліричні рядки співця Приорілля Олександра Зайвого:
Смолить рибалка старого човна.
Тиша вільшана, бузкова весна.
Горлиці лунко дзвенять звідусіль.
Краю мій милий! Блакитна Оріль!
Автор: Микола Чабан
Gorod`ской дозор | |
Фоторепортажи и галереи | |
Видео | |
Интервью | |
Блоги | |
Новости компаний | |
Сообщить новость! | |
Погода | |
Архив новостей |
А не дай бог подпишут ассоциацию с ЕС - тогда песец и этой агрофирме будет.
Как наступил он в свое время тысячам подобных агрофирм в Литве, Латвии и Эстонии после их скоропостижного вступления в евроболото.
Грустное зрелище. Ответить | С цитатой
туристы постараются. Ответить | С цитатой