Родина Платонових проміняла велике місто на село у лісі

Володимир і Наталя Платонови познайомилися в Дніпродзержинську, як говорить чоловік — «бачилися по роботі». У той час Володя працював фахівцем у області розробки медичних препаратів.

— Усе у нашому житті невипадково, — говорить Володимир Олександрович, — і ця зустріч також не була пустою. Я коли її побачив, відразу зрозумів, що моя жінка.

— А я коли познайомилася з Володею, — підхоплює розмову Наталя, — чомусь піймала себе на думці «От такого чоловіка у мене ще тільки і не було.

Родина спочатку жила у Дніпродзержинську, потім переїхали в Дніпропетровськ. Там організували невеликий сімейний бізнес, де трудилися вдвох. Після того, як фірма перестала задовольняти фінансові потреби родини, було вирішено переїжджати ближче до природи. Так, продавши квартиру, обрубавши тим самим усі кінці, родина опинилася у маленькому селі в лісі.

— Ми спочатку дуже сумнівалися у правильності свого вчинку, приїхали практично без нічого, взявши з собою тільки найнеобхідніше. Виявилося — дарма. Поступово, перетворилися в справжніх сільських жителів, під чуйним керівництвом місцевих звичайно. Ми спробували все — займалися рослинництвом, грибами, різними господарськими роботами. Говорять, у селі жити нудно — це дурниця, прокидаєшся разом з сонцем і починаєш свої володіння обходити та облагороджувати, а ще про їжу для душі не потрібно забувати. Коли ж тут нудьгувати? — дивується Володимир.

Світяться зсередини

Наталя й Володимир відносяться до тих людей, про яких говорять: вони зсередини світяться. Вони живуть і радіють кожному дню.

— Ми співаємо у церковному хорі, подорожуємо по святих місцях, вирощуємо квіти, хочемо засадити ними весь двір, — перераховує звичні справи й будує плани на майбутнє подружжя, — хочеться, щоб навколо була краса.

А найголовніше, вони розуміють одне одного без слів. Вони родили дітей, разом боролися зі страшною хворобою Наталі і перемогли її, а зараз створюють вишиті картини-шедеври. Наталя займається полотном, а Володимир вставляє готові картини в рамки, які виготовляє сам — під кожний візерунок індивідуальну.

— Після хвороби життя розділилося для мене на «до» та «після», — розповідає Наталя. — Я багато чого переоцінила, подивилася по-іншому на світ. Кожна вишивка — розповідь про наболіле, кожний візерунок — нова історія.

Зараз жінка веде кружок вишивки у школі, обурюється байдужістю вчителів, які ставляться несерйозно до подібних занять.

— Ну, як можна забороняти дітям тягнутися до прекрасного, якщо їм цього хочеться, — дивується жінка.

Секрет сімейного щастя чоловік і жінка бачать по-різному. Він у всепрощаючій любові, а вона — у жіночій мудрості й умінні вчасно промовчати. А секрет у них дійсно є, адже жити одне одним та ще й встигати виховувати п’ятьох дітей — справа нелегка, але можлива при правильному підході, вважає подружжя.

Потрібно берегти традиції

Для кожної родини важливі традиції. Без них сім’я — це не одне ціле, а індивідууми, зібрані випадковим збігом обставин під одним дахом. Платонови традицій дотримується.

— У нас усі співають, — відкриває завісу Володимир. — Дочки грають на різних музичних інструментах, разом вивчаємо англійську мову, з дружиною написали невеликі розповіді для дітей. Це маленькі твори про життя тварин, очима самих чотирилапих, вийшло дуже забавно. А найулюбленіше хобі — похід всієї родини в ліс за грибами. Це заняття дуже захоплює й згуртовує. Влаштовуємо у лісі конкурси на швидкість і якість збору, потім гриби сушимо, консервуємо, а взимку готуємо наш фірмовий грибний пиріг за сімейним рецептом. Це дуже смачний і водночас простий кулінарний шедевр. Потім збираємося за столом і п’ємо чай у теплій кімнаті, спостерігаючи за хуртовиною за вікном. Такі моменти ваті цілого життя.

— Нам часто говорять, що ми живемо не у своєму часі, — розповідає подружжя. — Не підходимо під нього. А нам і заперечити немає чим. Навіщо підходити? Кожна людина прийшла в цей світ для добра, ми ніколи не забуваємо про це. Багато різних подій було у житті, які не дозволяють викреслити з пам’яті головне. Потрібно бути вдячними за кожну прожиту годину й намагатися якщо не творити добро, то хоча б не робити зла іншим. У цьому сенс життя.

У жіночому царстві

— Мені часто задають запитання, — розповідає Володимир, — як вдається справлятися з шістьома жінками в будинку. Адже в мене дружина й п’ять дочок. А я завжди повторюю — жінок потрібно просто любити. Родина — це найцінніше, що у мене є, те, що надає сили боротися за життя, вирішувати проблеми й без страху дивитися в майбутнє. Зараз спостерігаю, як потихеньку порожніє сімейне гніздечко — розумію, що це закономірність, але іноді трішки сумно. Дві старші дочки живуть зі своїми родинами, часто заходять у гості, але це вже інше. Молодші поки що під батьківським крилом, але теж поспішають дорослішати. Я пишаюся тим, що ми змогли навчити дітей правильно з практичної точки зору дивитися на навколишній світ, не боятися труднощів, справлятися з поставленими завданнями. Я сподіваюся, що вони обов’язково перенесуть отримані знання і навички в доросле життя й зможуть прожити його гідно.