Точка на карті: Ямбург (Дніпрове)

…Моє дитинство минало на Дніпрі. У п’ятницю увечері ми зазвичай з батьком вибиралися моторним човном униз по річці рибалити на всі вихідні. І я добре пам’ятаю, як на правому березі, одразу за Старим Кодаком виринало село Ямбург. Попри повоєнне перейменування і бабуся, і батько вживали стару історичну назву. Здалеку виростали на березі обриси тутешньої католицької церкви, яку радянська влада переробила на клуб. Капітальна споруда зі старої цегли, здавалося, стоятиме вічно.

Проте всього за кілька років до перебудови, а саме 1984 року, в Дніпропетровському районі зруйновано кілька колишніх храмів, у тому числі давно закритий католицький храм. Зараз на його місці — скромна капличка, за якою доглядають члени родини Ілензеєрів.

Село Дніпрове підпорядковане нині Новоолександрівській сільраді. Свою історичну назву село Ямбург втратило повоєнного 1946 року. Тоді рішенням Верховної Ради УРСР усі колишні німецькі села на території області перейменовано.

Сторінки історії

57 родин з Ямбурзьких колоній Санкт-Петербурзької губернії були змушені через непридатні для землеробства умови покинути вже обжиті протягом майже 30 років місця і оселитися в Катеринославській губернії.

Група колоністів прибула на нове місце восени 1793 року, але відразу поселитися на відведених під колонію землях не могла. За угодою, для колоністів мали бути споруджені будинки, але насправді їх ще не було (остаточне їх зведення закінчилося на початку ХІХ століття). Всі 57 німецьких родин потрапили на постій у хатах розташованого поблизу українського села Старі Кодаки. Навесні 1794 року в нову колонію, названу теж Ямбург, приїхало лише 55 сімей. На жаль, життя на новому місці почалася знову з проблем. До них додалися ще й неврожаї перших двох років (1794 і 1795 р). Все це позначилося на розвитку Ямбурзької колонії, яка кілька десятиліть відставала від сусідніх німецьких поселень.

Через понад 50 років, у 1849-му, з Ямбурга на Дніпрі відбувається повторне виселення на південь, викликане цього разу збільшенням населення і браком землі. Переселенці отримали землі в Маріупольському окрузі, де заснували колонію Ней-Ямбург (Новий Ямбург).

До речі

Пісні наших німців видано у Відні

1931 року у Відні вийшла книжка радянського професора Віктора Максимовича Жирмунського (1891—1971) «Народні пісні баварської колонії Ямбург на Дніпрі» (1931). Вона стала наслідком фольклорних експедицій ученого у нашій колонії.

2003 року кінорежисер Олексій Янковський зняв документальну стрічку про Віктора Жирмунського. У ній зокрема вміщені фото німецьких колоній, в яких побував Жирмунський. Утому числі і Ямбург (1930-ті роки).

Колись і тепер

Галина Петрівна Ілензеєр зі своїми синами, сестрою Марією і братом Віктором — представники однієї з останніх німецьких родин у цьому селі. До проголошення незалежності України носили батькове слов’янське прізвище. Ілензеєри послуговуються на щодень українською мовою і відчувають свій кревний зв’язок з землею предків, з храмом, де їх хрестили, з могилами предків. Без цього зв’язку людина є перекотиполе, якому легко таборувати землею, скособочитися від найменшого вітру…

Галина Петрівна розповідає:

— Наші предки за словами матері були «каретних справ майстри», краснодеревщики. Вони приїхали до Ямбурга не безпосередньо з Баварії, а вже з-під Санкт-Петербурга. Їх Катерина ІІ забрала до себе, бо це були знатні баварські білошвейки, ковалі і краснодеревщики. І ці білошвейки за родинними переказами одягали царський двір. Їхнє поселення (колонія) знаходилася біля Санкт-Петербурга. Зараз місто називається Кінгісепп, а до 1922 — Ямбург на р. Луга, колишня фортеця. Ось туди спершу й переселили наших предків-баварців, а вже потім Катерина ІІ і Потьомкін запросили їх на розбудову Катеринославської губернії, сюди, на береги Дніпра.

Наші предки — чотири брати Ілензеєри — також були каретних справ майстри, а їхні жінки — білошвейки. Одне слово, майстровиті люди, музиканти. До речі, всі їхали з нотною грамотою. Цього ремесла вони навчали інших людей, незалежно від національностей. За звичаєм німців починати нове життя на нових землях зі школи вони збудували тут ремісниче училище. Діти не вешталися без діла, а починали трудитися з пуп’янка. Отак і всі мої три сини, а особливо Сашко уважно приглядалися як я обміряла клієнта, малювала модель, він на підлозі лежав і уважно заглядав. Тоді я не розуміла, чого він так робив. А пройшов час, і виявилося: він як губка увібрав усе в себе. Тепер працюємо на пару.

Так само я свого часу горнулася до бабусі Мар’яни Ілензеєр. Одне покоління приймає естафету в іншого. Інакше й бути не могло. Баба Мар’яна добре в’язала і вишивала. Це мого діда рідна сестра. Погляньте на фото діда Михайла Ілензеєра, чиї роботи знаходяться у фондах Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького. Там же зберігаються картини моєї матері, мого брата… Меблі інкрустовані руками мого діда — трояндочки на цих меблях як живі! Ще й золотом розписані. Музейники зняли з них шар брудної фарби, реставрували і все знов ожило!

У рідного брата мого діда Амброзія Михайловича Ілензеєра була своя майстерня в Катеринославі на вулиці Красній. (У довіднику 1913 року фігурує якийсь представник цього роду в розділі «Бричечные и каретные мастерские»: Лензеер И. Л., 2-ая Конечная, 15). У Катеринославі Амброзій одягав сім’ю самого губернатора. У нього одягалася й уся місцева еліта. А в Ямбурзі він мало жив. Зі швейною машинкою «Зінгер» здебільшого по людях перебивався. Загинув цей дідусь на засланні в Середній Азії. Потрапив туди через те, що німець. Й на заслання потяг з собою машинку «Зінгер», обшивав директора радгоспу. Загинув від укусу отруйного павука. Сумував і плакав за рідним придніпровським селом Ямбург до останніх своїх днів.

Предки Галини Ілензеєр малювали троянди, а її син Алекс (Олександр) плете нині як стиліст троянди, лілії. Він є продовжувач справи роду. Зараз мати й син особливо зріднилися з бісером.

— Наші предки одягали в Санкт-Петербурзі царський двір, — говорить Галина Петрівна. — А хто ми? Ми — передусім продовжувачі родинної традиції. Хоч називають нас вже по-сучасному: стилісти, дизайнери, модельєри, син Сашко — ще ювелірних справ майстер. Сама часом дивуюсь з живучості нашого генофонду.

…Нині село облюбували дачники. Ціни на ділянки сягнули захмарних висот. Та, на щастя, є ще люди, які люблять цю мальовничу землю не за зелень грошових знаків, а за зелень прибережних схилів…