40 років скитань. Спогади моряка

Анатолій Лемешко сповна пізнав життя, пройшовши спеку тропіків, штормову протоку Дрейка, сувору Антарктику. А розпочалася вся ця історія за 464 кілометри від Дніпропетровська, у портовій Одесі. Тоді Анатолій шукав роботу механіка. Несподівано йому зробили пропозицію, від якої він не зміг відмовитися.

— Я народився у Одесі — місті моряків. Працював механіком, а моряком став можна сказати випадково. Шукав іншу роботу, і мені запропонували роботу механіка на одній з найбільших плавбаз СРСР під назвою «Радянська Україна». Я коли піднявся на неї, подивився плавбазу, то був вражений її розмірами і можливостями.

У 1971 році відбувся перший вихід Анатолія у море. Плавбаза «Радянська Україна» вийшла з Одеси і взяла курс на Південну Америку.

— Вийшов я з порту Одеси і поїхав. Вісім з половиною місяців не був вдома. За цей час чого тільки не побачив. Понад усе здивували Канари, де в нас була зупинка. Там, на канарських пляжах відчуваєш себе олігархом. Як на мене, там кращі курорти у світі.

Не обійшлося і без курйозів. Перше сходження команди на заморський берег, запам’яталося на все життя.

— Виходимо на берег. Спека градусів сорок, всі ходять у шортах та футболках, а наша група йде у чорних костюмах з білими сорочками і у нейлонових краватках. Зайшли до магазину неподалік, хочеться ж родичам, друзям щось привезти з загранки, а у нас в кишенях «копійки». Власник магазину так подивився на нас, покликав охорону і вивели нас під ручки з того магазину. Ось таке неприємне було перше враження, — пригадує Анатолій Лемешко.

Далі були інші країни, але враження від того, що довго не бачиш людей, землі трохи специфічні:

— Спочатку море, море і нічого крім моря, а потім несподівано порт, ринки, купівля дефіцитних товарів, переважно одягу.

Проте в кожній країні та у кожному порту ситуація була дуже схожа: з одного боку радянських моряків дивувала кількість товарів, краса природи, велич мегаполісів, але водночас пригнічував контраст між тим, що розповідали у газетах СРСР та капіталістичними монстрами, котрі в реальному житті виявилися не такими вже і страшними. А люди, виявляється, можуть жити краще ніж за епохи розвиненого соціалізму.

Неабияк запам’яталася Анатолію Лемешку поїздка до Перу:

— Це як потрапити до циганського табору, чи сісти грати у карти з шулером. Назбирав я грошей, зайшли в якийсь порт Перу, вирішив я купити собі годинник. Прийшов на ринок, обрав модель годинника, яка сподобалася, тільки простягнув гроші, а хтось миттєво їх вихопив, а продавець так же несподівано сховав годинник під скло вітрини.

Теплі південні порти скінчилися і почалося справжнє випробування холодом, суворими вітрами та одними з найсильніших штормів у світі.

— Протока Дрейка — це щось надзвичайне, — згадує моряк, — хоча наша плавбаза була дуже великою — 200 метрів завдовжки, понад 20 завширшки, і з висотою близько 20 метрів. Але навіть у такому надійному судні не відчуваєш себе у безпеці. Те, що я побачив, запам’яталося на все життя, адже випробування північчю неабияк загартовує характер чоловіка.

Далі була Антарктика, і розпочалася повноцінна ловля китів. Та й тут були свої нюанси:

— Китобійці йдуть і зі спеціальної гарпунної пушки відстрілюють китів, потім закріпляють їх та доставляють на базу. Бувало так, що вони транспортують китів, поки довезли їх, а деякі туші касатки серйозно так пообгризали. Підіймають китові туші на борт, і не повіриш, розробка однієї займає приблизно годину, — говорить Анатолій і показує фотографію.

Суворий північний клімат вражав своєю крижаною величчю і скупою небагатою природою, але навіть у такому суворому кліматі моряки розважалися:

— Одного разу китобійці подарували нам пінгвіна, — пригадує Анатолій. — Ми їх бачили, але тільки з корабля. Ці малі пінгвіни комунікабельні, не такі агресивні і боязкі як великі. Цей малий пінгвін ходить такий весь серйозний, як генерал, такий він був кумедний. Вся команда його дуже любила, скільки ми були в Антарктиці, цей пінгвін жив у нас на базі. Коли їхали звідти, так жаль було з ним розставатися.

Востаннє Анатолій Лемешко вийшов у море чотири роки тому, був біля берегів Мавританії і повернувся додому. Зараз Анатолій проживає у промисловому Дніпродзержинську. Все так же цікавиться морськими судами. Його голова посріблена сивиною, а в душі він почувається 30-річним і постійно згадує краї, у яких бував.