Точка на карті: Гуляйполе

З Вікіпедії: Гуляйполе — село в Україні, в Криничанському районі Дніпропетровської області. Розташоване в центральній частині області на річці Базавлук. Поселення на місці сучасного Гуляйполя було засноване 1781 року. В часи радянської влади в Гуляйполі були розміщені центральні садиби колгоспу імені Карла Маркса і птахофабрики «Українська». Населення 1177 осіб. Площа 3,39 км. Густота населення 347 осіб/кв. км. Відстань до обласного центру 87 км. Відстань до районного центру 45 км. Найближча залізнична станція Милорадівка (19 км).

Колишнє займище

Колись це село було займищем Гуляйполем. Що таке займище? Це, як пояснює словник Бориса Грінченка, зайняте місце взагалі і, зокрема, те ж саме, що й займанщина — земля, придбана правом першого зайняття. Гуляйполе самою назвою своєю говорило про широкий простір полів, які приваблювали до себе в минулі часи всілякий мандрівний люд. Широкі й привільні саксаганські та базавлуцькі степи з силою-силенною балок з 1740 року завжди слугували кращим притулком як для збіглих від поміщиків селян з Росії, так і для місцевих гайдамаків і «комишників».

Тонкою смужкою на південь тече через село Базавлук. Звідки така назва у річки? Назву правої притоки Дніпра «Базавлук» (варіанти Бузулук, Бузувлук) дехто з дослідників виводить від тюркського слова «базук, бузук», що означає «зіпсована вода». Інші ж дослідники вважають ймовірнішим тлумачення назви з татарської «базау», що означає «теля, телячий». Звідси також назва правої притоки Базавлука — річки Базавлучка.

Поет Михайло Чхан присвятив річці чудового вірша, який так і називається — «Базавлук»:

Ніхто не зна із кревних і заблук,

Що кров горить в терпких жаринках глоду,

Що це той самий грізний Базавлук,

Яким вертали козаки з походу…

Саксаганська воєводська канцелярія за розпорядженням Новоросійської губернської канцелярії в 1770—1780 роках вживала всіх заходів до заселення степів поміж Базавлуком та Саксаганню «осідлим та сімейним народом». 1781 року місцевість Гуляйполя зі значним простором землі придбав надвірний радник Федір Михайлович Корбе і заснував слободу Михайлівку, заселивши її тим осідлим народом.

Нащадки козаків, жителі Гуляйполя не корилися царській адміністрації. Місцеві селяни 1817 року виступили проти непосильного кріпосного гніту. Вони відмовилися від виконання будь-яких повинностей. Виступ набрав такого розмаху, що уряд послав сюди солдатів, приїхав катеринославський віце-губернатор. Селянський бунт жорстоко придушили.

25 квітня 1794 році в Гуляйполі освячено новозбудовану зусиллями тутешнього поміщика Федора Корбе Свято-Миколаївську церкву. Потім Гуляйполем володіли пани Лаппо-Данилевські.

Від дворян до купців

Згодом Лаппо-Данилевські продали землі в Гуляйполі катеринославському купцеві Давидові Васильовичу Пчолкіну. Але то були часи, коли в нових умовах господарювання на зміну старим дворянам приходили нові буржуа, які вміли господарювати по-новому.

Новий власник, купець Давид Пчолкін, збудував 1892 року в Гуляйполі чималу економію. Хоча вона останніми роками активно руйнувалася, проте дещо й зосталося. Зокрема, нас вразив центральний двоповерховий, з червоної цегли корпус. Тут був склад-амбар, тобто комора, або гамазей, як колись казали. На ньому викладено при вході: «ДВП, 1892». Ініціали самого Пчолкіна можна побачити і на багатьох уцілілих цеглинах. Довгий час надійно стояли й сусідні будівлі, але потім з розвалом птахофабрики «Українська» все почало занепадати, вже в наш час якийсь заповзятливий підприємець з обласного центру викупив ряд будівель, аби їх розібрати і продавати стару цеглу в Дніпропетровську…

Купець першої гільдії Давид Пчолкін понад двадцять років був церковний староста однієї з провідних церков Катеринослава — Успенської. Він збудував у Катеринославі кілька ошатних будинків. Його донька Агріпіна (Аграфена, Горпина) Пчолкіна вінчається в тій же Успенській церкві з «потомственным гражданином» Олександром Гуреєвим.

І Давид Пчолкін, і його зять Олександр Гурєєв активно займалися доброчинністю. Після смерті купця його дочка успадкує міські статки і маєток у Гуляйполі. Катеринославські домоволодіння його доньки, дружини «потомственного почетного гражданина» Агріпіни Давидівни Пчолкіної оцінювалися 1905 року в кругленьку суму — 42 тисячі карбованців.

Дуже успішно передове господарство Олександра Гуреєва і його дружини в Гуляйполі було представлено на Південноросійській обласній сільськогосподарській, промисловій та кустарній виставці 1910 року в Катеринославі. Тільки в галузі тваринництва господарство з Гуляйполя вибороло три великі і три малі срібні медалі. Зокрема, виставлялися грубошерсті вівці-мериноси й свині-йоркшири, яких і нагородили великими срібними медалями. Господарство О. Гуреєва, читаємо у виданому 1912 року альбомі виставки, «вже давно розводить худобу сірої української породи, купуючи бугаїв у С. С. Деконського і князя В. С. Кочубея.

На тій же виставці завод Горпини Давидівни Гуреєвої виставив кращих своїх рисаків. Господарство мало племінний розплідник коней і вело заводські книги. «Вирощені на заводі коні, — читаємо в книзі сторічної давнини, — продаються на перегони і за кордон. Господарство брало участь у виставках і має золоті та срібні медалі».

У 1918 році, при гетьмані, в Гуляйполі діяли партизани, яких стратили німецькі війська. На будинку колишньої економії в радянський час встановлено меморіальну дошку з таким текстом: «На этом месте немецкими оккупантами были расстреляны партизаны гражданской войны, уроженцы с. Гуляйполе Осипенко Г. Ф., Стадник А. П., Хомяченко С. С., Куценко Е. П. Вечная память павшим за свободу и независимость нашей Родины!»

Цегельний рай

Сильні традиції місцевого цегельного виробництва тривали і в радянський час.

— Та чи не всі цегельні закрили в хрущовські часи, — доповнює розповідь краєзнавець, колишній директор місцевої школи Сергій Пархоменко. — Шлях до комунізму мав бути викладений залізобетонними виробами, а не цегельними. Тож 1964 року перестала існувати й цегельня в Гуляйполі.

Сергій Валентинович, хоч і народився в сусідньому Софіївському районі, але всім серцем полюбив Гуляйполе, розвиває козацькі традиції, натхненно розповідає про посаджений тут ще до революції дубовий гай. Йому хотілося, щоб у селі вкорінився «зелений» туризм. У липні 2012 року криворізька телестудія «Рудана» про село зняла 45-хвилинний фільм, який восени був в ефірі.

Чекали Будьонного

Про те, як виглядало Гуляйполе, оповідала нам місцева жителька Галина Миколаївна Гонзур:

— Пан жив у місті, а тут, кажуть, у нього була літня дача. Недалеко знаходилося і кінне господарство пана. Кажуть, воно мало такий успіх, що навіть Америка закуповувала його коней. А ще приїздив у наше Гуляйполе сам Семен Михайлович Будьонний, і для нього робили виводку коней…

Вертаємо назад долиною річки Базавлук. Де «кожен берег битвами пропах, і кожну скелю мороком накрило». На землю спускався вечір.

«І спить в замоховілих шрамах скель козача буйна вдача Базавлука…»