За життя виховали 37 прийомних дітей

Такими героями нашого часу стали Ніна Іванівна та Віталій Олексійович Лискіни з Новомосковську. За своє життя вони виховали рідного сина і тридцять сім прийомних дітей, двадцять троє з яких на сьогоднішній день уже дорослі самостійні люди.

— Ніно Іванівно, як так сталося, що ви вирішили взяти на виховання прийомну дитину?

— Після народження мого першого сина Андрія трапилося так, що більше ми з чоловіком не могли мати дітей. А в той час, ще у вісімдесяті, можливо, хто пам’ятає, існував радянський дитячий фонд імені Леніна. Тоді саме вперше письменник Альберт Ліханов звернув увагу на те, що йде багато сил на розвиток сучасних дитячих будинків, замість того, щоб спрямувати цю силу на розвиток прийомних родин. Адже лише в сім’ї діти розуміють, хто такі мама і тато, пізнають ласку і турботу, не відчувають себе обділеними. Саме тоді, власне кажучи, і з’явилося бажання усиновити дитину. В 1988 році нам «запропонували»… п’ятьох дітей. Але ми вирішили взяти ще одну дівчинку. Так наша родина стала першою у Дніпропетровській області, яка створила сімейну форму виховання дітей.

— Мені здається, що деякі люди побоялися б взяти відразу стількох дітей, це ж велика відповідальність. Чи були у вас труднощі?

— Це діти, від яких відмовилися батьки. Вони жебракували, пізнали, що таке знущання й насильство, не мали надії і не знали, що таке любов. Звичайно, спочатку, коли діти тільки переступили поріг нашого будинку, було складно, але лише до того часу, доки вони адаптувалися.

Діти навіть не вірили, що в них тепер постійно буде їжа, і ховали хліб під подушки на «чорний день». Вихід з усіх ситуацій ми шукали, спираючись на життєвий досвід, приймали рішення, зваживши всі «за» і «проти». Але головним залишалося те, що ці діти — наша родина. Після історії із хлібом ми купили по буханцю кожній дитині і вранці, відправляючи до школи, поклали в портфель. Діти здивовано говорили: «Навіщо? Ми не хочемо їсти! Ми не голодні!» І тоді ми з чоловіком зібрали всіх разом і пояснили, що немає потреби ховати хліб, тому що він буде завжди. З цього моменту все налагодилося.

От, щоправда, з 1989 року прийшли скрутні часи. Допомоги нам практично ніякої не надавали, і виживали ми тільки завдяки власним зусиллям, тримали господарство. Так і жили. Вже з 2005 року все кардинально змінилося, нам стали приділяти більше уваги і можливості виросли.

— Ви виховали й випустили в доросле життя багато дітей, і зараз продовжуєте цю святу справу. Сьогодні дехто говорить про проблему спадковості. Мені здається, ваш досвід у вихованні буде безцінним для тих читачів, які прагнуть взяти на виховання дитину.

— Я скажу, що виховання дітей повинне базуватися тільки на любові. І якщо люди замислюються про спадковість, я б не радила їм брати дитину в свою сім’ю. Тому що, як правило, з появою перших серйозних труднощів, вони повертають її в колишнє оточення. А це дуже велике потрясіння для дитини, яке може скалічити їй життя.

Безумовно, ці діти вже знають, що таке насильство, зіштовхнулися з проблемою алкоголізму, наркоманії… Але не заради похвали й слави можу з гордістю сказати, що серед моїх дітей немає жодного наркомана, алкоголіка, або кримінального елемента. Просто за дітьми потрібно постійно слідкувати і правильно виховати.

Якщо в нас багато підлітків п’ють пиво по вечорах, то мої діти відвідують секції, вивчають англійську мову з репетитором вдома й постійно розвиваються. Потрібно стежити за тим, щоб новий член родини не приніс у будинок старі звички, і в той же час не можна його карати. Необхідно знайти підхід до кожної дитини. Тоді в родині пануватиме дружба, мир і любов.

Великі проблеми приховані не в генах, а в занедбаності дитини. Ось у мене був шістнадцятирічний хлопчик, який закінчив лише шість класів. Було важко допомогти йому реабілітуватися, але все-таки спільними зусиллями він закінчив школу, одержав спеціальність і зараз працює. Я вважаю, що проблема не стільки в спадковості, скільки в самій можливості дати своїй дитині більше, ніж просто життя.

— А як приймають новенького вже адаптовані діти?

— Знаєте, дуже добре. Коли маленькі діти переступають поріг, старші на очах дорослішають: піклуються про них, грають в різноманітні ігри. Вони стали братами й сестрами, однієї родиною.

— Зараз у родині десять дітей, ви встигаєте вислухувати кожного з них?

— Як будь-яка мати я відчуваю їх проблеми і потреби. У цьому і полягає суть мого життя — почути кожного і приділити всім увагу. А ще в нас таке існує таке правило: щодня ми сідаємо за так званий «стіл переговорів», де кожен може висловити невдоволення або ж захоплення чимось, розповісти про проблеми. І все вирішується.

— Яка допомога виділяється вашим дітям?

— Як я вже говорила, з 2005 року стало набагато легше, на одну дитину виділяється два мінімуми. У нас є ще й господарство, своє молоко, м’ясо, нам вистачає цього для нормального життя. Ми з дітьми побували скрізь на Україні. Подивилися різні визначні пам’ятки. Щорічно їздимо всією нашою великою й дружною родиною двічі на море, ходимо в театр і кіно.

Хотілося б підкреслити — не праві ті, хто думає, що зможе наживатися на дітях. Так чи інакше, а всі гроші підуть обов’язково на дитину — на одяг, іграшки, їжу, гуртки, відпочинок. До того ж, самі подумайте, коли діти дорослішають, виникають питання з навчанням, житлом. А коли виплати припиняються? Дитина ще не реалізувалася в житті настільки, щоб самостійно себе забезпечувати. Їй потрібно постійно допомагати.

— Що ж ви можете порадити людям, які прагнуть взяти на виховання дитину?

— Знаєте, мій син з невісткою взяли трьох дітей, продовжили нашу справу. Брати дітей у родину треба тільки у тому випадку, якщо ви їх любите, а не заради користі.

…Любов сильніша будь-яких негод, доводять Лискіни, щедро обдаровуючи своїм теплом тих дітей, з якими доля обійшлася не по-доброму. Вони повертають дитинство, щастя, ні на мить не перестаючи творити добро.