Бісерних справ майстриня

Скільки себе Людмила па­м’ятає, вона завжди в’язала. Навіть тоді, коли їздила в Москву на заробітки. Вечорами вона обов’язково щось та й плела на замовлення. А взагалі ця молода жінка прекрасно в’яже на спеціальній машинці, а от щодо вишивки, то в цьому мистецтві її вчителькою є досить відома майстриня, нині, на жаль, вже покійна, Валентина Скуратович. Чудові роботи цієї жінки зачаровують незвичною краси, бо свої картини вона вишивала гладдю на ...машинці.

Колись Людмила, ще будучи школяркою, ходила до неї на гурток у Будинок піонерів, бо від мами мала нахил до вишивки. І так все це її захопило, що нині вона не тільки не полишає цього заняття, а й все більше і більше в ньому вдосконалюється.

Свого часу Люда закінчила місцевий економічний технікум, але за спеціальністю не працювала — натомість 10 років була в’язальницею на Жовтоводській фабриці штучного хутра. Коли вийшла з декретної відпустки і стало туго з виплатою зарплати, вона і подалась на заробітки. Власне, так тоді робила мало не добра половина міста.

— Я їздила до Москви двічі, а ще раз — до Києва, — пригадує Людмила Котик. — Якраз підросла донька Ельвіра, перестала слухати бабусю — мою маму. То так і повернулась додому.

Їй до душі і в’язати, і вишивати. Шкода, що замовлень у Людмили Котик нині небагато. Причину цьому бачить у тому, що в людей стало не дуже добре з грошима. Тим більше, що сьогодні в магазинах всього повно і начебто за більш-менш доступними цінами, але з іншого боку весь цей ширвжиток, на думку майстрині, ніякий. Інша справа — індивідуальна річ, якої не має більше ні в кого.

— Як я почала вишивати? — перепитує жовтоводська майстриня. — Моя мама поїхала до родичів на Кіровоградщину і привезла звідти готові набори для вишивки бісером, бо побачила, як це робить моя тітка. Вона їй показала, мама загорілась, а потім і я захопилася.

Так Людмила чаклує над бісером уже близько двох років. Ця вишивка її захопила блиском і переливанням, що й не передати. Тепер жінка вже постійний покупець міського магазину «Дев’ятка», де продають бісер. Відразу пробувала купувати готові набори, але швидко переконалась, що в них замовляєш одне, а кольори під замовлений малюнок приходять інші, і вже — не той ефект. Та й підбирати самій цікавіше, бо майстрині видніше, у якій саме кольоровій гамі слід вишивати той чи інший сюжет.

До речі, про сюжети. Їх мамі допомагає підшукувати донька Ельвіра. Вона Інтернетом вільно користується, тож може запросто знайти щось цікаве. Люда така творча особистість, яка з кількох сюжетів може один власний вибудувати.

А все ж не вдалася її Ельвіра ні в бабусю, ні в маму — ні шиє, ні в’яже, каже, що її це не цікавить. Дівчину манять далекі краї, тож не дивно, що хоче працювати у туристичному бізнесі.

Людмила Котик сама не сидить на місці і разом з такою ж рукодільницею-подругою виставляє роботи не тільки на жовтоводських виставках, а й возить їх на Сорочинський ярмарок, і навіть до столиці. З сумом пригадує, що люди зазвичай схвально сприймають її бісерну вишивку, але в основному тільки фотографуються на фоні її робіт, а от купувати якось не поспішають. І все ж ця жінка не опускає руки, бо розуміє, що ікони і картини з бісеру — по кишені далеко не багатьом. Тож їй треба набратися терпіння і дочекатися справжніх цінителів цього мистецтва. А поки що працювати, вдосконалювати майстерність, шукати нові цікаві сюжети.

З історії бісерної вишивки

Традиція вишивати одяг, предмети побуту намистинами, мушлями, перлинами існує у багатьох народів. У Росії, наприклад, мистецтво вишивки бісером сягає в глибоке минуле. Скоріш за все, вона прийшла сюди з Візантії. Згідно з археологічними даними, бісер уже знали люди часів Київської Русі. Перша згадка про такі слов’янські вишивки відноситься до середини 12 століття.

Яскраві, різнокольорові вироби з бісеру набули в Росії великого розповсюдження. Цей гарний і напрочуд міцний матеріал також успішно використовували в оформленні інтер’єрів, для оздоб­лення народних костюмів і предметів культового призначення. Стеклярусними гобеленами прикрашали палаци.