Коли ти душею прикипів до села, в місті щастя не шукатимеш

Білокриле їхнє щастя

Світлана і Михайло Білокрилі стали на весільний рушник 11 років тому — ось восьмого серпня якраз річницю відсвяткували. Живуть дружно, уже і двійко синочків у родині підростає. Плекають, леліють і бережуть свої почуття, завдяки яким уже давно не можуть жити одне без одного. Михайло, який народився на Тернопільщині, але виріс і живе в Комісарівці П’ятихатського району, з дитинства задивлявся на великі фури, мріючи про роботу далекобійника. А місцева Світлана хотіла стати економістом. Мрія чоловіка збулася тільки наполовину — у 17 років його на роботу водія привів у місцевий колгосп батько. Тут Михайло починав з «волинця», а потім пересів на «Ниву». Молода його дружина економістом поки що не стала, бо обрала для себе важливу місію — бути мамою і хранителькою домашнього вогнища.

На півроку вистачило молодят жити разом з батьками, а потім Світлана зрозуміла, що хоче власний дім, де б вона була господинею. Тож на сімейній раді вирішили придбати якесь житло. Грошей, які подарували їм на весілля, звичайно, не вистачило б, але вже було від чого відштовхнутися. Правда, Михайла трохи відлякувало те, що в них немає нічого свого потрібного для життя: ні елементарних меблів, ні навіть холодильника. Та Світлана заспокоювала: нічого, з часом усе буде.

Вони шукали в Комісарівці будинок, прийшли сюди, на Карла Маркса, 30, навесні, побачили страшні зарослі бур’янів, за якими й хати не було видно. А у дворі до них посміхнулися сотні ромашок зі справжнього живого килима. — Оті ромашки, мабуть, і змусили нас тут залишитися, — посміхається спогадам Михайло Білокрилий. — Хата була нам не по грошах, але ми взяли її на виплату: одразу заплатили половину, а восени здали соняшник і віддали другу.

Щасливі від того, що мають своє, вони спали просто на підлозі в кімнаті, яка тепер слугує вітальнею. І тут у них стоїть піаніно, над яким висить мисливський трофей господаря — голова кабана. Поряд — невеличка затишна кухонька, де так приємно пити каву у хорошому товаристві. Кухонний годинник знаходиться на тому місці, де колись був вхід у їхнє житло. Тільки три роки тому сім’я Білокрилих змогла зробити у себе перепланування і добудувала частину будинку. А першим придбанням у власне житло були не меблі чи побутова техніка, а... штори, які купили у райцентрі.

З самісінького початку самостійного життя молода господиня присвятила себе веденню присадибного господарства — до подарованих ТОВ «Комісарівка», де працював Михайло, двох поросяток молодята докупили ще три десятки п’ятачків. Ними й опікувалась Світлана. З їхньої реалізації вдалося і перше авто придбати. «Беушна» «Волга» здавалася вінцем усіх бажань чоловіка. Тоді вони всі разом вперше змогли вибратися у подорож, чого собі раніше не дозволяли. — Ми поїхали машиною на Тернопільщину, до Мішиних дідуся з бабусею, — пригадує Світлана. — Якої краси там природа! А грибів яких ми змогли там назбирати!

Тепер вони їздять вже по всій Україні, але на новенькій «Волзі», по яку довелося їхати аж у саму столицю. Так зате ж, зізнається глава сім’ї, це авто мчить, мов ластівка, та ще й бензину споживає всього на всього як звичайні «Жигулі». І секрет цього авто — в двигуні від справжнього «Крайслера». Час іде, підростають дітки: старший Сашко йтиме у четвертий клас, а менший Артем — у третій. Їхні батьки прагнуть дати синам можливість гармонійно розвиватися, тому дітей возять до райцентру у музичну школу і на спортивні тренування. Мама Світлана, як і раніше, турбується, аби її троє справжніх мужчин завжди були доглянуті її дбайливими руками і зігріті люблячим серцем. А тато Михайло після дворічних вагань і роботи водієм у господарстві, якому віддав 17 років життя, таки пішов на власний хліб — нині він обробляє землі запасу.

Його хобі, а точніше, своєрідним способом життя, є мисливство: взимку разом зі своїми товаришами чоловік ходить на зайця, лисицю і дикого кабана. Про мисливські випадки може розповідати годинами...

У Білокрилих в одних з перших у Комісарівці з’явилася супутникова «тарілка», та, незважаючи на це, телевізор подружжя практично не дивиться. Обоє в один голос сказали, що перед сном тільки переклацують канали на пульті й одразу ж засинають. Їхній сон стережуть дві справжні мисливські собаки, яких дуже люблять у цій сім’ї. А вдень двором як повноцінні члени родини походжають гарні, мов іграшки, кошенята. Тут, у дворі, господар власноруч робить шлакоблок і кладе з нього стіни під комору.

У цій родині панує любов, злагода і взаєморозуміння, що мимоволі хочеться по­хорошому позаздрити. Зовсім трохи. Адже ці вічні цінності — головні і незалежні від місця проживання сім’ї.

Сільське життя без кордонів

Історія сім’ї Руслана і Любові Салогубів з тієї ж Комісарівки зовсім не типова для нинішньої молоді. Адже Руслан, який народився і виріс у Кривому Розі, зробив абсолютно нелогічний для городянина вчинок і залишився жити в селі, де в бабусі з дідусем проходили всі його літні канікули. Для цього хлопець навіть закінчив технікум електрифікації сільського господарства. Після армії в 1996­му перебивався нестабільними заробітками. Якраз у цей час разом зі своєю коханою, котра народилася і виросла в Комісарівці, вирішив створити сім’ю. І знов вчинив не так, як це роблять більшість молодих людей: на весілля не просив грошей у батьків, а сам їх заробив. Отже, від самого початку проявив свою зрілість і чоловічий характер.

Як і всім на той час, їм було нелегко починати. Нестабільність в усьому, відсутність роботи все ж не змогли розхитати їхній сімейний човен, а тільки ще більше згуртували подружжя, яке вирішило працювати на себе. Варіант їхати в місто за довгим карбованцем у них навіть не обговорювався. Тож з молодечим запалом взялися за ведення домашнього господарства.

Свині, корови, молоко, базари у П’ятихатках і Кривому Розі — вся ця круговерть тоді заполонила їхнє життя. З перших успіхів і машину купили, без якої в селі як без рук. Нею стала п’ята модель «беушних» «Жигулів». А коли пройшло розпаювання землі, то Руслан забрав три паї родини плюс узяв два гектари в оренду і на цих майже 25 га землі почав сіяти економічно вигідні культури: пшеницю, соняшник, ячмінь. Дивився, як господарювали його родичі, пробував сам це робити, потроху набиваючи руку, налаштовуючи себе, що швидкий старт і зиск — то не для нього.

— Сьогодні я не від одного чую, що от, мовляв, візьму землі і по врожаю матиму все, що мені треба, — розмірковує Руслан Салогуб, — а воно раз — і не виходить. От минулого року, наприклад, накосили по 80 центнерів з гектара кукурудзи, та й ціна на неї була прийнятна, а нинішнього немає такого врожаю. Робота ж на землі залежить від доброї погоди. То доводиться бути розважливим і терплячим.

Що тут скажеш? Молодий чоловік — мудрий не по літах, і ця мудрість у нього від сільського коріння. Такий підхід у Руслана не тільки до роботи. І прикладів тут — безліч. Он і другу машину комісарівський господар купував, виходячи з міркувань доцільності. Коли його «беушне» авто почало вже «сипатися», він не погнався за дорогою іномаркою, як зробив би інший. А на той час у Руслана не було сівалки, і він якраз напитав сівалку і культиватор. Тож і вирішив придбати сільськогосподарську техніку, і прийнятні за ціною «Жигулі», щоправда, новішої моделі.

Красномовний приклад. Адже Руслан Салогуб переконаний, що до мети треба рухатися нехай і дрібними кроками, зате впевненою ходою. І ніколи ні від кого не залежати.

Дружина з прекрасним ім’ям Любов завжди і в усьому підтримує чоловіка. Вона для нього — надійний тил. Тим більше, що відпрацювавши бухгалтером колгоспу і спеціалістом сільської ради, вирішила стати домогосподаркою. Так краще для всіх.

А ще сім’я Салогубів щороку старається побувати на морі, бо робота роботою, а треба ж і відпочивати. Тож кілька років тому відважилися на поїздку на зарубіжний курорт. Спогадів привезли таких, що їхнім односельцям і не снилося. Один переліт справжнім авіалайнером тільки чого вартий! Це вже не кажучи про тепле і взимку море та вражаючий сервіс.

Пройде час (а він за роботою так швидко спливає!), і сини Богдан та Роман переймуть від свого трудолюбивого і мудрого батька селянську естафету. Ця думка вже сьогодні гріє серце Руслана, тішить Світлану. Бо вони переконані: не варто ні в якому місті шукати свого щастя, коли ти душею прикипів до села. Якщо ти нелукавої вдачі, вмієш і любиш трудитися на землі, то все заробиш сам: і машину, і житло, і дітям зможеш гідну освіту дати.

Заперечте цьому, якщо зможете.