История Днепропетровщины: Как в нашем регионе добывали уголь в начале ХХ-го века

Добыча угля в Екатеринославской губернии началась еще до Первой Мировой войны.

Особое значение угледобывающие районы нашей области приобрели уже после Второй Мировой войны, когда в Першотравенском и Павлоградском районе были построены современные по тем временам шахты и началась промышленная добыча угля.

Но разведка и добыча этого полезного ископаемого в нашем регионе начиналась гораздо раньше, еще до Первой Мировой войны.

О том, как это было и в каких условиях трудились шахтеры прошлого, рассказали в ДТЭК «Павлоградуголь»:

«Люди кажуть, що саме вугілля 150 років тому дало поштовх промисловій революції, яка змінила світ.

А як за цей час змінився сам вуглевидобуток пропонуємо розібратись у нашому виробничому детективі «Як Це Працює».

Нині на добу шахтарі з пристойної лави видобувають близько двох тисяч тонн вугілля.

Але сотню років тому про це й мріяти було зась, бо основним інструментом шахтаря було кайло (загострений металевий молоток на довгому дерев'яному держакові). За його допомогою вугілля вручну відбивали з пластів шматок за шматком.

Для особливо міцної гірничої породи використовували ломи, клини та молоти. То ж рахунок йшов лише на лічені тони.

Ще до механізації видобутку та впровадження комбайнів вугілля й назвали «чорним золотом» бо добувалось воно помалу, буквально потом та кров’ю.

Видобуте вугілля гірники лопатами завантажували у дерев'яні ящики, що стояли на санях. Великі грудки вантажили руками.

Потім ці важкі санки тягли до рейкової колії робочі-саночники. Інколи цю роботу виконували підлітки. Сучасні конвейєри з лазерними бар’єрами для додаткової безпеки нікому ще й не снилися, важка праця лягала на плечі шахтарів.

Далі вугілля також вручну перевантажували у вагонетки, кожна з яких вміщувала близько пів тонни. Самотужки їх відкочували по рейках до підйомної кліті.

Лише на деяких шахтах, найбільш просунутих, існувала відкатка кіньми, яких запрягали у потяг з вагонеток. У цьому випадку під землею тримали стайню. Кінь, якого спускали у шахту, швидко втрачав зір та залишався там на все життя.

Підйом кліті з вагонетками здійснювали за допомогою парової машини. А на малих шахтах вугілля доставляли в баддях, які підіймали коловоротом з кінним приводом.

Гірничі виробки також проводили вручну – за допомогою відбійних молотків, що пізніше стали відомою емблемою гірничої справи.

Ще на багатьох шахтах для руйнування гірських порід використовували вибухівку.

Тривалий час буріння шпурів (отворів для закладення вибухівки) велося вручну металевими бурами. Пізніше з'явилися перфоратори з ручним приводом, а потім електричні бурові машини.

Як не дивно, але шахтарська справа стала значно безпечнішою завдяки Першій світовій війні.

Саме після неї у шахтарів з’явились засоби індивідуального захисту.

Приблизно з 1918 року шахтарі почали використовувати захисні каски за аналогією з солдатськими шоломами. А респіратори для гірників ввели за прикладом газових масок, які розробили під час війни для захисту від хімічних атак. Навіть аптечка першої допомоги була військовим винаходом.

Цікаво, що до середини 20 століття на шахтах існувала посада з незвичайною назвою «табакотрус». Він стежив за тим, щоб гірники не проносили в забій сірники та тютюнові вироби, адже куріння під землею могло спровокувати вибух.

На шахтах вже давно немає «табакотрусів», а на заміну ручним інструментам прийшла сучасна техніка. Замість кайла та молота шахтарі наразі керують великими комбайнами та підземними установками.

Умови праці в шахтах кардинально змінились. Навіть жінки все частіше виявляють бажання працювати під землею та справляються з керуванням підземних установок не гірше чоловіків.

Незмінним залишився лише шахтарський характер, що й понині надихає гірників і вугілля для енергетики видобувати, й ворога на полі бити, й разом з усією країною майбутнє України будувати».

Фото со страницы ДТЭК «Павлоградуголь»