Актриса и режиссер Днепровского театра Драмиком Маргарита Савенко: «Я живу искусством»

Одна из самых ярких актрис театра Драмиком дала большое и интересное интервью украинскому журналу Savchenko, рассказав о творчестве, тенденциях в современном украинском театре, открытиях во время Большой войны.

Зрители театра Драмиком прекрасно знают и любят эту актрису и режиссера.

В прошлом театральном сезоне она ярко проявила себя в спектаклях «Вихід», «Наприкінці часів». И, отметим, ее любят зрители не только днепровского театра. Маргарита успешно реализует творческие планы и в Закарпатском музыкально драматическом театре.

В интервью изданию Savchenko Маргарита Савенко рассказала:

«Дніпряни, які цікавляться театром, вже декілька років знають тебе як молоду актрису. Минулого року ти дебютувала в якості режисерки з виставою “Вихід”, яка була поставлена на п’єсу Сергія Марена “Алло”. Зараз ти більше актриса чи режисерка?

Зараз я працюю на два міста: в Дніпрі я працюю більше як актриса, а в Ужгороді – як режисерка.

Як ти прийшла до режисури?

Я вчилась в Дніпровському театрально-художньому коледжі на актрису і в нас був такий предмет як режисура. Мені завжди було цікаво, як вибудовується вистава з режисерської сторони. І коли в нас почалися заняття з режисури, я зрозуміла, що мені це подобається. В коледжі я поставила виставу й зрозуміла, що хочу розвиватися в цьому напрямку і, напевно, я можу більше розповісти про себе через режисуру, ніж через акторство.

Це не була історія про те, що треба отримати “серйозну” професію?

Ні. Я просто розумію, що актор підпорядкований режисеру. Так, там є його думки (актора – ред.) і я вважаю, що актор має думати на сцені. Але актор залежить від режисера. А режисер – більш творча професія. Тому саме творити й розвиватися мені подобається більше в цьому напрямку.

Чому для своєї першої режисерської роботи ти обрала саме п’єсу “Алло”?

Це було спонтанне рішення. Це мала бути моя дипломна робота і спочатку планувалася інша п’єса з іншими акторами. Але почалася війна і театр був такою структурою, яка не знала, що робити. Ми всі були дуже налякані, не працювали деякий час. Актори, які мали бути задіяні в моїй виставі, пороз’їжджалися. І я зрозуміла, що та п’єса вже не актуальна. Через деякий час я познайомилася з драматургом Сергієм Мареном. Він дав мені почитати свою п’єсу «Алло». Я сказала Сергію: «Мені дуже сподобалося, але можна я там дещо підкоректую?». Він віповів: «Так! Давай зустрінемося, поговоримо». Ми зустрілися, поговорили, зрозуміли, що ми знайшли спільну мову, що його думки перетинаються із моїми й вирішили починати працювати. І зараз ця п’єса дуже актуальна для мене. Я вважаю, що вона життєва, саме в цей час.

Чому ти вирішила змінити назву “Алло” на “Вихід”?

Це було спільне рішення творчого колективу і керівництва театру. Вирішили, що назва «Вихід» буде краще відгукуватися в серцях глядачів.

Сьогодні театр є частиною масової культури чи це щось для обмеженого кола театралів?

Я думаю, що до війни він був для театралів. З війною люди почали ходити в театр, бо їм треба відволікатися. По телевізору ми бачимо новини, політику, бачимо, що все не так класно, як нам би хотілося. Радіо – те саме. А в театр ти приходиш і дві-три години відволікаєшся. Багато хто приходить і потім виходить зі сльозами на очах та каже: «Дякую, що ви нас відволікли від тих думок, які в нас є». Тому зараз, напевно, театр став своєрідною терапією для людей, де вони можуть відволікатися від того жахіття, в якому ми зараз живемо.

Ти молода актриса та режисерка, театр є популярним серед твоїх однолітків?

Так, молодь ходить. Я вважаю, що театр має бути різним, різнобічним. Є вистави, більш цікаві для дорослого покоління, є – для покоління 20-30+. Дуже багато дітей ходить у театр на дитячі казки. Театр має бути для людей. Ми не можемо ставити вистави тільки для одного прошарку нашого суспільства, бо тоді театр помре через певний період часу.

Як вплинули на театр карантин та війна?

Коли почався карантин – було важко. Через карантинні обмеження, каси і зали стали набагато меншими, театру стало важче працювати. І тільки ми почали виходити з кризи карантину, як починається війна і знову ми розуміємо, що першочергово люди не підуть у театр. У Дніпрі було багато вистав російською мовою і п’ятдесят, або навіть більше, відсодків репертуару в нас лягло. Ми зрозуміли, що немає сенсу ставити трагедії, бо люди на них не підуть. Навіщо, якщо у нас за вікном трагедія? Ми почали адаптувати вистави, перекладати їх, ставити нові… В день прем’єри «Виходу» був «приліт». Я думала, що все – прем’єри не буде. Хто прийде? І для мене було величезне здивування, коли більша половина зали прийшла. Люди вже настільки адаптувалися, що якщо зранку були “прильоти”, люди приходять до театру.

В мистецтві завжди є певні тенденції. Одна із найбільш впливових і обговорюваних тенденцій у сучасному світовому кіно – боротьба з дискримінацією за кольором шкіри, сексуальною орієнтацією, статтю тощо. Які тенденції існують у сучасному українському театральному мистецтві?

Зараз, під час війни, всі ставлять вистави про війну та на патріотичну тематику. В кожному театрі це зараз є. Дуже багато драматургії пишеться про це. Я прочитала більше шестидесяти п’єс на цю тему. Пішла тенденція режисерувати сучасну українську драматургію. Також пішов дуже великий попит на українську класику, тим паче, що російську класику ми не можемо ставити. Тому ми нарешті зрозуміли, що в нас також були драматурги, в нас також був театр і в нас також є культура. Тому саме зараз театр повертається до українського коріння.

Стосовно того, що ми можемо та не можемо ставити на сцені. Чи є якийсь орган, який цензурує вистави і може сказати, що у виставі треба щось прибрати або змінити?

На моїй пам’яті такого не було. Було таке, що керівництво театру подивилося виставу, зрозуміло, що вона низької якості або в ній чогось не вистачає і відправило на доопрацювання.

Чи є в сучасному українському театрі прояви сексизму?

Я можу сказати на своєму досвіді. Оскільки я починала як актриса і я молода дівчина, мені було дуже важко та страшно починати свою режисерську роботу із досвідченими акторами. Всі актори, які задіяні у мене у «Виході», старші за мене і мені було трішки лячно, щоб вони мене сприймали як режисерку, а не просто дівчинку, яка прийшла погратися і пішла далі. Багато хто говорив мені, що режисура – це не жіноча професія, що театр це диктатура, що треба могти накричати, поставити всіх на місце і дівчата цього не можуть робити. Така думка існує. Але я вважаю, що кожна людина різна і якщо ти правильно вибудовуєш стосунки в колективі, то що стать, що вік не мають значення.

Якою буде твоя наступна режисерська робота?

Зараз в Ужгороді ми ставимо дитячу казку. В нас буде прем’єра 26 листопада. Казка називається “Гном Джером”. Вона дуже повчальна та цікава. Поки я шукала цю казку, я перечитала казок сімдесят і мені нічого не подобалося. І коли я натрапила саме на цю п’єсу, я зрозуміла – це воно. Вона сучасна і буде цікава не тільки дітям, але й дорослим. Я розумію, що навряд чи тато або мама прийде до театру, кине свою дитину і піде кудись. Тому вистава має бути цікавою двом сторонам.

Що ти любиш більше за театр?

Театр (сміється – ред.). Я просто люблю мистецтво: кіно, музику, живопис… Я живу мистецтвом».

Фото – издание Savchenko