АНД район Дніпра відзначає ювілей: 10 топових історичних локацій

Наприкінці січня відзначає 105-річний ювілей Амур-Нижньодніпровський район нашого міста. Офіційну історію району прийнято відраховувати від 25 січня 1918 року, коли відбулося перше засідання Президії Ради Амур-Нижньодніпровська.

Але АНД район відомий тим, що складається з більше ніж десяти історичних поселень XVI-XIX століть, серед яких Кам’янка, Ломівка, Березанівка, Амур, Нижньодніпровськ, Мануйлівка та інші. 

Незважаючи на потужний історичний бекграунд та географічні красоти, в туристичному відношенні АНД район менш відомий, ніж історичний центр Дніпра. 

Тому сьогодні Міський сайт пропонує заповнити цю прогалину. 

Ми обрали 10 історичних місць, які не дуже відомі, але варті уваги містян та гостей. Частина з цих локацій майже не існує, як дворянська садиба Попових-Бикових, частина збереглася частково, як парк Кирилівка, а частина збереглася та радує око, як будинок Олеся Гончара та найстаріший пам’ятник Тарасу Шевченку. 

А гідом у нашій подорожі історичними локаціями АНД району виступить давній друг Міського сайту, кандидат історичних наук, завідуючий відділом Дніпропетровського Національного музею імені Д. І. Яворницького Максим Едуардович КАВУН. 

Дворянська садиба Попових-Бикових у Мануйлівці: вона стала 9-ю лікарнею

«Небагато людей, які відвідують 9-ту міську лікарню на проспекті Мануйлівському, знають, що це місце – найстаріша дворянська садиба на території нашого міста, - розповідає Максим Кавун. - Вона виникла на території слободи Мануйлівки в 1780-х роках, й спочатку належала відомому роду Попових, а пізніше – родині Бикових. 

Сама слобода Мануйлівка виникла ще в середині XVIII століття. За легендою, слобода отримала назву за ім’ям першопоселенця – козака Мануйла. Після ліквідації Запорозької Січі в 1775 р. ці землі потрапили під роздачу в приватні руки. Близько 1786 р. Катерина II пожалувала 4,5 тисяч десятин на лівому березі Дніпра з поселенням Мануйлівкою генерал-майору В.С. Попову. Після цього село почало іменуватися в документах Поповкою чи з подвійною назвою Мануйлівка-Поповка.

Перший власник садиби Василь Степанович Попов (1743 чи 1745 – 1822) довгі роки був найближчим співробітником, з 1783 р. – беззмінним правителем канцелярії Григорія Потьомкіна. Авторитет цієї людини був настільки великий, що в 1786 р. Катерина II призначила Попова перебувати при собі «у принятия прошений». А після смерті Світлішого князя в 1791 р. Катерина II призначила Попова завідувати своїм кабінетом. Попов обіймав різні міністерські посади, згодом був членом Державної ради.

Новий господар Мануйлівки збудував тут велику садибу – панський будинок, господарські будівлі, сад. Сад цікавий тим, що проектував його улюблений садівник Потьомкіна – англійський садово-парковий майстер Вільям Гульд. Сад був зроблений «на манер аглинской», тобто являв собою пейзажний парк. Той самий Вільям Гульд у 1780-х роках керував розбивкою англійського пейзажного парку на місці саду козака Лазаря Глоби на Соборній горі. Цей парк зберігся – центральний парк імені Т.Г. Шевченка. А от парк у Мануйлівці, на жаль, час не пощадив.

У першій половині ХІХ століття Мануйлівка перейшла у власність до родини Бикових. Сімейство Бикових в ХІХ столітті було одним із «центрів тяжіння» інтелектуальної еліти Катеринослава. Брати Микола Васильович та Петро Васильович Бикови були відомі як журналісти (перший редагував газету «Днепровская молва», другий – газету «Степь»), і як видавці, й як меценати. Мануйлівський маєток Бикових став місцем, яке відвідували багато видатних людей свого часу. Під час своїх гастролей у Катеринославі тут бували М. Кропивницький, М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський, М. Заньковецька – найвідоміші діячі українського театру. У Мануйлівці гостювали письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський та талановитий поет із нещасливою долею Іван Манжура (про нього розповідав Міський сайт).

Після революції, у 1920-х роках, територія садиби Бикових була віддана під розташування потужного містечка здоров’я – 9-і міської лікарні. Територія була заново розпланована, були збудовані корпуси в стилі неокласицизму – пам’ятки архітектури. 

Від старої дворянської садиби залишилися… лише дві невеличкі будівлі господарського призначення (знаходяться в задній частині комплексу). За іронією долі, в одній зі збережених будівель садиби Бикових сьогодні знаходиться… морг. 

Український осередок Лівобережжя: місце будинку Мануйлівської «Просвіти»

Селище Мануйлівка на початку ХХ століття стало видатним центром українського руху в Катеринославі та його околицях. Цьому сприяло те, що в умовах прискореної індустріалізації село було населене українцями та зберігало традиційну культуру. 

Цікавим явищем у житті Мануйлівки стало відкриття місцевої філії катеринославської «Просвіти» – українського культурно-просвітницького товариства, яке ставило за мету національно-культурне відродження української нації.

У 1910 р. у Мануйлівці було споруджено будинок місцевої «Просвіти», - за рахунок пожертв мешканців селища. Це була видатна пам’ятка архітектури – збудована в стилі «український модерн», який тільки-но пробивав собі дорогу. Автором проекту будівлі був інженер Іван Труба – знакова персона українського руху в Катеринославі. 

Будівля стала своєрідним культурним центром – театральна зала, яка вміщувала 300 мешканців, бібліотека, кооперативна лавка, адміністративні приміщення. Керівником мануйлівської «Просвіти» був місцевий житель Федір Хомич Сторубель. Закрито було «Просвіту» у 1916 р., під час Першої Світової війни.  

На жаль, забудова післявоєнної доби кардинально змінила характер цього району. Квартали старої Мануйлівки були знищені, на їх місці постали типові «хрущовки». Сьогодні про будинок «Просвіти» у колишній Мануйлівці нічого не нагадує. Історична будівля не збереглася, приблизне місце її розташування – між будинками № 3 та 11 на проспекті Слобожанському (навпроти будівлі Індустріальної райради). Тут був би дуже потрібний пам’ятний знак про видатний осередок українського руху на Лівобережжі Дніпра. 

Будинок АНД райради: найстаріший, але покинутий

Якщо їхати Слобожанським проспектом, то перед віадуком, з лівого боку, можна побачити велику ошатну будівлю у класичних формах. Сьогодні вона виглядає доволі екзотично посеред приватних будівель та багатоповерхівок пізньої радянської доби. Це перша будівля АНД райради, і вона є дзеркалом історії району ХХ століття. 

Первісну основу АНД району склали селища Амур та Нижньодніпровськ. Згодом вони утворили окреме міське поселення, яке механічно так і називалося - «Амур-Нижньодніпровськ». Офіційну історію району прийнято відраховувати від 25 січня 1918 року, коли відбулося перше засідання Президії Ради Амур-Нижньодніпровська. Першим головою райради було обрано робітника заводу «Шодуар» А. Савельєва.

АНД район спочатку включав всю лівобережну частину нинішнього міста. У 1969 році було створено Індустріальний район, і межі АНД району суттєво змінилися. Тепер АНД район простягається від селища Обухівка на заході до Мерефо-Херсонського мосту на сході. Населення району – близько 150 тисяч осіб.

Будівля райради якраз є свідком бурхливих подій «народження АНД району». У 1925 р. Лівобережжя, яке в промисловому та транспортному відношенні вже становило єдине ціле з правобережним Катеринославом, увійшло нарешті до складу міста. Районну раду вирішили розмістити у Нижньодніпровську. 

Для цього була збудована спеціальна адміністративна будівля – у модному тоді неокласичному стилі, з протяжним фасадом, прикрашену напівкруглим фронтоном. Це видатна пам’ятка архітектури та одна з останніх робіт Дмитра Скоробогатова – «головного архітектора» Катеринослава рубежу XIX–XX століть. Найвідоміші його будівлі – Міська Дума (коледж культури, просп. Яворницького, 47); Комерційне училище – Обласна Рада (просп. Поля, 2), 3-я жіноча гімназія ім. Нестелей (вул. Володимира Мономаха, 6). Міський сайт колись докладно розповідав про архітектора та його могилу.  

Будівля АНД райради стала центральною локацією навколишніх кварталів. Спеціально сюди провели 6-й маршрут трамваю в 1935 році. Він завершується якраз біля будівлі райради. 

До речі, будівля АНД райради є найстарішою серед подібних будівель у нашому місті. Адже з усіх 8-ми районів адміністрації розташовуються у типових будівлях 1970-х років. 

У післявоєнний час стара будівля АНД райради стала замалою для адміністрації району. В ній розмістили Інститут мінеральних ресурсів. На щастя, споруда видатного зодчого збереглася, хоч і не працює за призначенням. І це вже є позитивним (враховуючи сумну долю інших пам’яток 1920-х років, зокрема, Палацу профілактики та інших).

Напівзабутий парк Кирилівка та статуя ведмедів

Серед забудови Нижньодніпровська та оточуючих промислових підприємств ховається найменш відомий та, на жаль, найменш благоустроєний парк нашого міста. Він носив назву парк імені Кірова, а від 2016 р. має назву парк Кирилівка.  

Своїм виникненням, як це не дивно, парк зобов’язаний якраз промисловому розвитку. У 1920-і роки, враховуючи недостатнє озеленення території АНД району, райрада ухвалила рішення збудувати новий парк «для задоволення культурних потреб робітників». У тому ж 1925 р. серед промислових пейзажів та одно-двоповерхових кварталів з'явився своєрідний оазис – було розбито великий парк із озером. У серпні 1925 р. комунальна секція тоді ще Катеринославської міськради вирішила назвати новий парк в Амур-Нижньодніпровському районі – парк імені Міжнародного жіночого дня 8 Березня. Надалі назву парк отримав на честь Сергія Кірова – відомого партійного діяча, який трагічно загинув у 1934 р. На його честь перейменували вагоноремонтний завод, розташований поруч¸ і таку ж саму назву надали «підшефному» парку.

У післявоєнний час парк дуже інтенсивно розвивався. Мальовничий ландшафт, озеро, атракціони. Тут були створена відповідна інфраструктура. 

Але в 1990-і роки парк швидко прийшов у запустіння, атракціони були порізані на металобрухт. Територія парку перетворилась на непролазні хащі. Довгі роки обговорюються плани реконструкції парку. 

Серед паркової рослинності зберігся унікальний об’єкт – паркова статуя «Ведмеді». Колись такі статуї звірів прикрашали майже всі парки нашого міста. Вони встановлювалися у 1950-х роках – ведмеді, леви, пантери, крокодили та інші. Виготовлялися з гіпсу або бетону. Ті, що з гіпсу – давно зникли. Ведмедям повезло трохи більше. Статуя зображує ведмедицю з ведмежатами. Час не пощадив її, фігурки частково обламані, але композиція все ж вгадується. Сьогодні ця паркова статуя – єдина уціліла в своєму роді, й заслуговує на статус пам’ятки. 

Найстаріша залізнична станція 

Нинішня станція Нижньодніпровськ, насправді, найстаріша в нашому місті, і старша за залізничний вокзал. Перша назва станції – «Катеринослав»! Вона була відкрита ще в 1873 році й була кінцевою станцією Синельниківської гілки Лозово-Севастопольської залізниці. 

Знайомого всім «Старого» мосту через Дніпро тоді ще не було, він з'явився тільки в 1884 році (як і залізничний вокзал на правому березі). Тому на момент відкриття станцію вирішили назвати «Катеринослав» як найближчу до губернського міста. У тому ж 1873 році від цієї станції провели ще одну гілку до лісової пристані на Дніпрі, де тоді з'явилася станція «Нижньодніпровськ-Пристань». Коли у 1884 р. з'явилася нова Криворізька гілка залізниці та міст через Дніпро, стара станція була названа «Нижньодніпровськ», а нова – на правому березі – «Катеринослав».

Саме станція Нижньодніпровськ стала центральною локацією життя району на півстоліття. Довкола залізниці та станції швидко зросли промислові підприємства та забудовувалися робітничі селища. При станції Нижньодніпровськ 1896 року було засновано «Головні вагонні майстерні Катерининської залізниці» (згодом вагоноремонтний завод імені Кірова).

Будинок Олеся Гончара в Ломівці

На вулиці Клубній, 25, у центрі колишнього історичного села Ломівки, знаходиться унікальний будинок, пов'язаний із творчістю видатного письменника Олеся Гончара. У ньому мешкала його рідна сестра – Олександра Терентіївна Сова (1914-2015). Вона прожила на світі 101 рік! Сам Олесь Гончар прожив у цьому будинку два роки – з 1945 по 1947 рік. 

Олесь (Олександр Терентійович) Гончар (1918–1994) – класик української літератури ХХ століття. Основні його твори – «Прапороносці», «Собор», «Тронка». Особливу популярність Гончару приніс роман «Собор» – про непросте життя українського суспільства середини 1960-х років, про кризу культури та духовності. Після виходу роману письменник, визнаний і увінчаний державними нагородами, зазнав різкої критики та публічного засудження.

На думку сестри Олеся Гончара, він народився у Екатеринославі, сучасному Дніпрі, 4 квітня 1918 р. у будинку № 4 на вулиці Петрозаводській. Після смерті матері, дворічного Олеся відправили на Полтавщину до діда з бабою – Гончарів, батьків матері, звідки і походить його прізвище. Офіційною батьківщиною Гончара вважається все ж таки Полтавщина. Проте встановлено, що у будинку на вулиці Клубній вже після війни Гончар справді мешкав та займався літературною творчістю.

У нашому місті Олесь Гончар завершував навчання на філологічному факультеті Державного університету. Вважається, що у будинку на вулиці Клубній, 25 Гончар написав свій знаменитий роман «Прапороносці» – про події Другої Світової війни у Східній Європі. 

Сестра письменника за довгі роки зберегла його особисті речі – зокрема, карбідну лампу, під якою Олесь Гончар писав «Прапороносців», книги з дарчими написами, фотографії. Частину цих експонатів вона передала музею «Літературне Придніпров’я» (просп. Яворницького, 64), де вони й експонуються зараз. 

Довгі роки, починаючи з середини 1980-х рр., національно-патріотичні організації, народні депутати України порушували питання про надання садибі на вулиці Клубній, 25 статусу пам'ятки та організації там літературно-меморіального музею. Ці ініціативи мали певний успіх. Будинок було взято на облік як пам'ятник історії. Але музей, на жаль, так і не було створено. У середині 1990-х років була пропозиція назвати на честь Олеся Гончара вулицю Клубну, однак на початку 2003 року його ім'я отримала інша вулиця (колишня вулиця Кірова) – одна з найкрасивіших вулиць у нагірній частині Дніпра.  

Вулиця Передова – рекордсмен-гігант

Західна частина АНД району – історичні селища Ломівка, Кам’янка, Березанівка. Вони ведуть свою історію з XVI-XVIII століть, а їх коріння сягають славетної доби запорозького козацтва. Ця частина району зберігає первісний колорит. Одноповерхові будинки в оточенні мальовничих озер – Карпенкове, Шпакове, Сага, Плесо Ломівське… 

Сьогодні головною магістраллю всього АНД району є вулиця Передова. Довгою широкою смугою вона тягнеться через весь район і проходить якраз на території трьох колишніх сіл. Передова вулиця налічує більше 800 будинків. Це абсолютний топонімічний рекордсмен Дніпра. Найближче до цього рекорду «підійшла» тільки вулиця Велика Діїівська на правому березі – більше 560 будинків. 

Ми звикли, що більшість вулиць має довжину до сотні будинків, може, трохи більше. Зокрема, центральний проспект Дмитра Яворницького, має «усього» 123 будинки. А втім, якщо подивитися з іншого боку, такі топонімічні «рекорди» цілком звичайні за західними мірками. На Заході існує специфічне планування міст: багатоповерховий центр «Сіті» та житлові котеджні райони. Вулиці в Сполучених Штатах Америки зазвичай нараховують не одну тисячу будинків. Офіційна адреса Білого дому у Вашингтоні – Пенсільванія авеню, 1600. 

Найстаріший пам’ятник Тарасу Шевченку в Кам’янці

Подорожуючи вулицею Передовою, можна знайти важливі локації, які зберігають пам'ять про минуле історичних селищ. Зокрема, у сквері по вулиці Передовій знаходиться найстаріший у нашому місті пам'ятник Тарасу Шевченку. 

Загальновідомий усім городянам та туристам пам’ятник Кобзарю знаходиться на Монастирському острові. Він встановлений у листопаді 1959 року та має загальну висоту 20 метрів. Це найбільший пам’ятник Шевченку в Україні та світі. 

Цьому пам’ятнику на острові передував інший пам’ятник у парку, менший за розмірами. Він був встановлений на правому березі на постаменті у вигляді гранітної скелі. Цей пам’ятник простояв з 1949 по 1959 рік. 

Але найстаріший пам’ятник Кобзарю в нашому місті знаходиться зовсім не в парку його імені, а в старовинному козацькому селі Кам’янці. Виник цей пам’ятник Тарасу у бурхливі 1920-і роки. Селяни за власною ініціативою встановили зображення поета – символ боротьби за свободу. Пам’ятник був встановлений у 1927, а за іншими відомостями, у 1929 році. У 1985 та 1990 роках пам'ятник було капітально реконструйовано. Це погруддя Тараса Шевченка на круглому постаменті. 

Відзначимо, що з часом біля пам’ятника Шевченку утворився своєрідний меморіальний комплекс. Тут знаходяться 27 братських та 3 індивідуальних могил, де поховані бійці, які загинули при обороні міста у серпні-вересні 1941 року та під час визволення міста у вересні 1943 року, зокрема юнак-підпільник Саша Мірошниченко (1928-1941).

Земське училище в Ломівці, де вчився розстріляний поет Григорій Епік

В історичному центрі села Ломівка збереглася цікава капітальна будівля земського початкового училища початку ХХ століття. Будівлі земських шкіл та училищ будувалися майже в кожному селі коштом Катеринославського губернського та повітових земств. Й сьогодні в багатьох селах ці будівлі збереглися та використовуються як адміністрації та школи. 

Ломівське училище - пам'ятка архітектури початку ХХ ст., знаходиться на вулиці Передовий, 253. Довгі роки тут розташовувалася школа № 90, яка мала ім'я репресованого поета Григорія Епіка. В 2013 році школа була розформована. Наразі в історичній будівлі знаходиться Центр художньо-естетичної творчості молоді (ЦХЕТУМ).

Ломівське земське початкове училище відоме тим, що у 1910-1916 роках у ньому вчився та закінчив з відзнакою відомий український поет Григорій Епік (1901-1937). Він один із яскравих представників «Розстріляного Відродження». Міський сайт докладно розповідав про літератора.   

Григорій Епік народився у сім'ї робітника. Його батько Данило Дем'янович працював на лісопильні. Закінчивши земське училище, з 1916 року Григорій почав працювати у залізничних майстернях. У період революції 1917-1921 років втягнувся у перипетії громадянського протистояння, у 1919 році Епік вступив добровольцем до Першого Новомосковського повстанського полку, який брав участь у революційних подіях: під синьо-жовтими прапорами воював проти армії Денікіна. На початку 1920 року, коли білі відступили за Крим, перехворівши на тиф, Григорій Епік вступив у партію більшовиків і почав працювати в ревкомі (революційному комітеті) села Кам'янка. 

Свою кар’єру молодий письменник розпочинав як партійний ватажок. Незабаром Епік переїхав до Полтави, де став головою повітового виконкому. І вже згодом навчався й працював у Харкові – тодішній столиці України. У 1937 році був розстріляний. У пам'ять про Г.Д. Епіка на будівлі земського училища встановлена пам’ятна дошка. 

Недобудована Дніпровська «Венеція»

Найбільш незвичайна історична локація району – це цілий житломасив. Історична назва його – Фрунзенський 1 та 2. Нині має назву Ломівський та Кам’янський (за назвами історичних селищ). 

Житломасив Фрунзенський будувався як «дніпропетровська Венеція», але, на жаль, цей проект так цілком й не реалізувався. У середині 1980-х років, після забудови житломасивів на правому березі, увагу архітекторів стала привертати й ділянка лівобережного Задніпров'я. Будівництву сприяло передусім те, що тут у 1982 році тут було відкрито Кайдацький міст, який відкрив перспективу швидкого освоєння лівобережних територій. Міський сайт нещодавно розповідав про цей міст. 

У 1985 р. будівельникам було видано проектну документацію на спорудження нового житлового масиву – Фрунзенського. Планувальну структуру району розробляв інститут «Дніпроцивільпроект». Передбачалося, що це буде один із найбільших районів міста – на території понад 300 гектарів, з населенням близько 300 тисяч осіб. Район Фрунзенський став останнім масштабним таким будівництвом у Дніпропетровську. 

Ось як описувала майбутню «Дніпровську Венецію» газета «Днепр вечерний» у березні 1985 р.: 

«По уровню комфортабельности и близости к Днепру, базам отдыха, лесопарку ему не будет равных… Особый интерес представляет сеть искусственных каналов, каждый глубиной шесть метров, которые будут соединены друг с другом и с Днепром. Предназначены каналы, во-первых, для понижения уровня грунтовых вод, во-вторых, для отдыха жителей массива. Это создаст определенный микроклимат, ведь зоны отдыха находятся в самом микрорайоне… Девятиэтажные, двенадцатиэтажные, шестнадцатиэтажные дома вырастут на берегу Днепра. Близость к воде подчеркивается преимущественно голубого цвета зданиями. Уходя вглубь, они становятся более «теплыми» – охристого и красно-коричневого цвета».

Фрунзенський масив у Дніпропетровську проектувався подібно до київської Русанівки – «нашумілого» свого часу житлового району на лівому березі Дніпра, оточеного каналами та фонтанами. Будівництво першої черги масиву відбувалося у 1985–1987 роках. Частина території була утворена шляхом гідронамиву. Багатоповерхівки тут справді отримали світло-синій та червоно-коричневий кольори. Наразі район розділений на 2 частини – по різні боки Донецького шосе.

А що ж сталося із планами створення «Дніпровської Венеції»? 

Було вирито лише один канал, який з'єднав озеро Московське (нині Плесо Ломівське) з Дніпром. Цей канал та лісопаркова територія, що прилягає до нього, служать зараз місцем відпочинку мешканців району.

***

Історичні локації АНД району – дуже різноманітні за своїм характером. Вони зберігають пам'ять про бурхливу промислову історію району, про військові події, про відомих діячів української культури. 

Історія АНД району, якому виповнюється 105 років – зберігає ще багато таємниць. Крім 10 локацій, які ми обрали, можна відзначити ще декілька десятків місць. Ми обов’язково повернемося до цієї теми», - завершує Максим Кавун.