Ліна Костенко святкує ювілей

Варто згадати головні віхи життєпису всенародної улюблениці. Вона народилася на Київщині, навчалася в Літературному інституті ім. Горького у Москві. Перші опубліковані книги Ліни Костенко, серед яких «Проміння землі», 1957, «Вітрила», 1958, «Мандрівки серця», 1961, зазвучали новим словом української поезії.

На початку 1960-х років Ліна Костенко стає активною учасницею літературних вечорів опального Клубу творчої молоді у Києві та Львові. У 1965 році Ліна Костенко підписує лист-протест проти арештів української інтелігенції.

У 1968 році пише лист на захист В’ячеслава Чорновола.

На початку 1970-х потрапляє у «чорний список» як дисидентка, після чого її твори вилучають з друку.
Лише у 1977 році вийшла збірка поезій Ліни Костенко під назвою «Над берегами вічної ріки», а у 1979-му світ побачив роман у віршах «Маруся Чурай», який шість років чекав свого видання.

Після Чорнобильської аварії письменниця проводила багато часу в зоні Чорнобильської АЕС, рятуючи культурні цінності, ікони, тощо.

Пригадую приїзд поетеси до Дніпропетровська на зорі нашої Незалежності. У вересні 1991 року вона виступала в оперному театрі, мені пощастило дістати квиток. Ніколи не забуду піднесеного настрою, який панував у залі. А перед театром надворі лишилися сотні людей, які вимагали радіоозвучки, воліли почути її голос.

У ті дні український Дніпропетровськ святкував перемогу України, її свободу, вихід з радянської імперії.
У фойє можна було придбати книги Ліни Василівни. Після концерту вона дарувала свої автографи бажаючим, які юрмилися щільним колом вкруг неї. Серед них була і я, щаслива отримати такий автограф на книзі «Вибраного». Протягом двох десятиліть робилися спроби запросити поетесу до нашого міста. На жаль, через різні причини цього не сталося.

Ім’я Ліни Василівни овіяно легендами і міфами. Так, відомо, що вона майже ні з ким не спілкується, давно порвала стосунки зі Спілкою письменників. Рідка птаха залітає до неї додому, лише дуже вузьке коло людей, практично кілька осіб. У ЗМІ подавалася інформація про те, що поетеса не прийняла в себе навіть Президента України Віктора Ющенка, протримавши його годину у передпокої. На його пропозицію прийняти державну нагороду відповіла, що «політичною біжутерією не цікавиться».

Сусіди Ліни Василівни, які проживають у письменницькому домі, розповідають, що зрідка бачать її, коли вона забирає пошту зі скриньки. Коротке «добридень» пролунає між ними, і не більше.

Ліна Василівна має двох дітей, які живуть за кордоном. Донька від першого чоловіка Єжи Пахльовського Оксана Пахльовська живе в Римі і є завідувачем кафедри україністики в Римському університеті. Син від другого шлюбу з відомим діячем українського кінематографу Василь проживає в США, працює програмістом.

Після довгого мовчання у 2011 році у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачив світ перший роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», оригінальний твір, написаний від імені молодого програміста. Роман викликав досить гучний резонанс в Україні. Точилися бурхливі дискусії, комусь твір дуже сподобався, інші висловлювалися критично. У 2012 році Ліна Костенко оголосила, що відбудеться її турне Україною з презентацією нашумілого роману. На Дніпропетровщині з нетерпінням очікували на її приїзд та оголошений у Кривому Розі виступ. Багато людей придбали квитки, які поширювали криворізькі літературні ентузіасти. Було організовано кілька автобусів, які подолали кількагодинний переїзд зальодянілою трасою з різних куточків Дніпропетровщини до Кривого Рогу. На жаль, шанувальників таланту письменниці чекало велике розчарування.

Перебуваючи в Харкові, Ліна Василівна заявила, що перериває своє турне, оскільки її роман подекуди сприймають не зовсім адекватно. Прихильники письменниці вважали, що Ліні Василівні не варто звертати увагу на критичні випади окремих літераторів, адже більшість читачів прагне зустрітися з нею. Так дніпропетровцям не довелося побачити й почути авторку роману.

У 2010 році, коли широко святкувався 80-літній ювілей поетеси, редколегія журналу «Січеслав» вирішила привітати ювілярку великою добіркою її ліричної поезії. Як головний редактор часопису, я мусила згідно з законом про авторські права, заручитися згодою авторки на видрук її поезії. Спершу відреагував автовідповідач, якому я представилася і вже стала викладати суть мого запитання. Та через півхвилини рурку підняла сама пані Ліна. Почувши її голос, я не повірила своєму щастю. Це щастя спілкування тривало рівно дві години.

— Я не заперечую проти видруку моїх віршів в «Січеславі». А які саме ви відібрали? — спитала вона.
Я стала називати і трошки читати:

Не говори печальними очима
те, що бояться вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна,
Так виникає тиша грозова.

Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
Чи просто чорна магія чола…
Яка над нами райдуга стояла,
Яка між нами прірва пролягла!

— А ще? — мовила пані Ліна.

Я назвала ще такі вірші: «Я дуже тяжко вами відболіла…», «У світі злому і холодному…» та інші.

— О, — відгукнулася Ліна Василівна, — пані редакторко, у вас добрий смак. Які ви вірші відібрали!

— Так це ж Ви їх написали, Вам спасибі, Ліно Василівно!

— А вам спасибі, пані Лесю, бо ви друга людина в моєму житті, яка зателефонувала, щоб узгодити публікацію. Був ще один журналіст, який узгоджував використання моїх віршів у своєму кліпі. А так чорна контрабанда. До мене на творчих зустрічах приносять на автограф мої книжки, яких я в очі не бачила. Хто їх видав? Чому мене не спитали, адже я ще жива! Що робити з контрабандистами:судитися? Мабуть, варто судитися, а вигранікошти віддам у будинки-сиротинці!

На прощання Ліна Василівна спитала:

— А коли вийде часопис? Я хотіла б мати Ваш «Січеслав»!

— Я Вам надішлю поштою, якщо Ви не заперечуєте, — відповіла я.

— Заперечую! Ви не поштою надсилайте, а як будете у Києві, приїздіть, телефонуйте, ми домовимося, прийдете до мене, я напечу пирогів і будемо пити чай і спілкуватися.
Через місяць вийшов журнал з чудовою добіркою поезії Ліни Костенко. Перебуваючи в Києві, я зателефонувала Ліні Василівні, ніхто не відповів. Тоді я відправила журнали поштою. Минув рік, другий, відповіді не було. Так я і не знаю, чи сподобалася поетесі публікація.

— Це вам ще пощастило, пані Лесю, — сказав мені поет Петро Осадчук, сусіда Ліни Василівни, — мабуть, у неї був добрий настрій, що вона підняла рурку. Ми, її сусіди, бачимо її дуже рідко, майже ніколи. Обмін коротким привітанням — це все, що може відбутися. Вважайте, що вам дуже пощастило!

Гадаю, навряд чи й на 85-ліття хтось матиме змогу привітати ювілярку особисто. Вона живе вельми усамітнено. Не будемо й ми нав’язуватися бодай віртуально на гостину до живої легенди. На Дніпропетровщині багато щирих прихильників її таланту. В Державному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка, у вузах, щколах і ліцеях, в бібліотеках в ці дні проводяться круглі столи, тематичні вечори. Працівники Центру культури української мови НГУ імені О. Гончара готують поетичний вечір, присвячений ювілею Ліни Костенко. Будемо читати її вірші, говорити про її творчий шлях.

Присутність Ліни Костенко в нашому житті вельми відчутна і значуща. Слава Богу, в книгарнях продаються її книги, можна прочитати її поезії, завітавши до бібліотеки, є окремі виступи поетеси на Фейсбуці, в соціальних мережах, завдяки яким можемо почути голос і відчути пульсацію думки письменниці, нашої великої сучасниці.