Град Петра і місто Петрова

Ті, хто добре знав Олега Петрова, називають його людиною талановитою. Знавці і зараз дивуються з архітектурного чуда майже сорокарічної давності — аудиторій у козирку над головним входом у Придніпровську державну академію будівництва і архітектури (ПДАБА). А літній театр на вантах у парку імені Глоби! А Мерефо-Херсонський міст, в післявоєнній реконструкції якого Петров брав безпосередню участь!

Наше місто і сьогодні прикрашають житлові й адміністративні будівлі, побудовані колись у дусі радянського неокласицизму. Вони давно визнані шедеврами вітчизняної архітектури.

Але найголовніше досягнення Олега Борисовича в тому, що саме його зусиллями в 1966 році був створений архітектурний факультет Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту (ДІБІ). Школа Петрова і сьогодні відома далеко за межами України.

Прозорі кальки минулого

Град Петра і місто Петрова... Це іронічне порівняння я дозволив собі тому, що воно у дусі самого Олега Борисовича. Засновник міста на Неві і архітектор, який відроджував післявоєнний Дніпропетровськ. В історії їх об’єднує один неймовірний збіг, схожий на легенду.

Під час відливання «Мідного Вершника» розплавлений метал вирвався з форми, і майстер-ливарник кинувся самовіддано рятувати пам’ятник Петру І, заклавши вогняний пролом власною фуфайкою. Подібна історія трапилася і майже три сторіччя потому — під час відливання скульптурного портрета архітектора Петрова.

Понівечений війною Дніпропетровськ... Різкий і неприємний запах горілого... Центральний проспект міста, за спогадами очевидців, було зруйновано настільки, що уціліло всього лише декілька будівель. Роботи, здається, не на одне десятиріччя. Якими стануть будинки, вулиці і проспекти? Хто їх спроектує і збудує? Питання, питання.

— Місто потрібно було відновити в найкоротший термін, — писав у своїх спогадах архітектор В. Є. Горбоносов. — І найважчим був, звичайно, початок.

Ось витяг з документа, датований січнем 1945 року:«Розгляд програми-завдання на складання форпроекту забудови і планування проспекту імені Карла Маркса.

…В результаті фашистської окупації майже повністю знищена головна магістраль міста, яка має в довжину близько п’яти кілометрів і ширину до 75 метрів.

Виконком міської ради ухвалює: — Затвердити список будівель, що підлягають відновленню, реконструкції або збереженню в колишньому вигляді. Все інше розібрати… — …Дозволити влаштувати закритий конкурс і залучити до цього кращих майстрів. З цією метою замовити чотири форпроекти: два з них доручити московським архітекторам, один — київським і один — дніпропетровським. Термін виконання два місяці…». «Ненормований робочий день», особливо в післявоєнні роки, був нормою. За робочими кресленнями інженери і конструктори просиджували до пізнього вечора, а то і до глибокої ночі. Адже доводилося проектувати по 6-7 об’єктів відразу.

Відновлювати післявоєнний Дніпропетровськ випало на долю архітекторам Б. Бєлозерському, В. Самодризі, В. Горбоносову, Д. Щербакову, А. Зуєву. До рідного міста з війни повернувся і старший лейтенант Олег Петров.

— Обгорілі будинки, обвуглені фасади, завали висотою в 2-3 метри з купи каміння, цегли і балок… — пізніше згадував Олег Борисович. — То була сумна архітектура того часу.

Інститут «Промбудпроект» тоді був чи не єдиною організацією, яка займалася проектними роботами з відновлення зруйнованого міського господарства.

І фронтовик Петров, як прийшов у шинелі з війни, так і з’явився на порозі відділу кадрів. Йому, інженеру-будівнику, випускнику ДІБІ, хотілося скоріше зануритися в мирне творче життя.

Сергію Євгеновичу Кутакову, нині професору Придніпровської державної академії будівництва і архітектури, в 50-му році ледве виповнилося дев’ятнадцять. Він добре пам’ятає свою першу зустріч з Олегом Борисовичем Петровим. „Перекресли лист перемичок”, — так дослівно звучало перше завдання наставника.

— Зазвичай таку роботу виконували за дві зміни, — пояснює Сергій Євгенович. — А я, випускник будівельного технікуму, впорався за півдня. Це пізніше я зрозумів, що тримав іспит на професіоналізм і самопожертву в ім’я Архітектури.

Люди, що добре знали Олега Борисовича за тих часів, розповідають, що він — «чистий будівничий» — вже тоді бачив архітектоніку вулиць, проспектів і площ міста. До всіх своїх об’єктів, навіть невеликих, він ставився як Зодчий. Мабуть, схильність до архітектурної творчості давно зріла в ньому. Але до цього він йшов через самоосвіту, наполегливість і, звичайно, любов до справи. І в цьому неординарність його професійної долі.

...Хто не знає помпезну споруду на проспекті К. Маркса між вулицями К. Лібкнехта і Артема в якій за радянських часів розміщувалися Центральний гастроном і магазин технічної книги? Будівля-пам’ятник, за задумом Петрова, його творця, повинна символізувати Перемогу у війні з німецько-фашистськими загарбниками і відродження з руїн улюбленого міста.

— Я пам’ятаю, як він вимальовував у натуральну величину кожну «балясинку» цього будинку, — згадує дочка Петрова — Ірина Олегівна, теж архітектор.

У народі цю будівлю називають «сталінкою», а історики архітектури — зразком радянського неокласицизму. Але, як би там не було, будинок цей, безумовно, і сьогодні прикрашає центр міста, його головну магістраль. Думаю, читачу, особливо молодому, буде цікаво дізнатися, що в 50-х роках у ньому селилися впливові і відомі люди.

— Оздоблення залів, — розповідає архітектор Віктор Аксельрод, — відрізнялося парадністю. В них було багато світла і «ліпнини», які створювали у відвідувачів особливий настрій свята і нового мирного життя. А вечорами біля будинку збирався натовп роззяв. «Світлодинамічне диво», привезене «звідкись із Москви», імітувало на вітринному склі магазина акваріум з різнокольоровими рибками... Післявоєнна архітектура, як би ми до неї сьогодні не ставилися, прославляла людей.

Перебудова і нова економічна формація внесли корективи до нашого повсякденного життя. Нині в цьому будинку жити престижно, і квартири охоче викупляють люди заможні. А зовсім юне покоління не без захоплення називає цю будівлю «будинком, де багато модних бутиків».

У місті «чавуну і сталі» будівля «Мінчормету», за ідеєю архітекторів і батьків міста, повинна була стати головною домінантою на площі ім. Леніна. Центральна частина комплексу спроектована харків’янином А. М. Нестеренком. А ось два бічні крила побудовано за проектом Петрова. За задумом архітектора, їх повинні були вінчати башти з високими шпилями.

Чудово виконаний проект майбутньої будівлі Міністерства вирішено було показати самому Микиті Хрущову. В цей час він якраз перебував з візитом на Дніпропетровщині. Поглянувши на білосніжні кальки, високий гість несподівано ткнув пальцем у «башти зі шпилями»:
— А це що таке? — гнівно вимовив він.

Присутній при цьому Олег Борисович Петров, який своєї думки в кишеню ніколи не ховав, спробував було пояснити... Але слухати його ніхто не став. Боротьба «партії і уряду» з архітектурними надлишками за тих часів була нещадною.

«Першого» не послухатися побоялися і будівельники. І вже готові «башти зі шпилями» заховали від гріха подалі. Так споруда і залишилася «недобудованою». Але слід віддати належне таланту Майстра. Ось вже більше півстоліття ніхто з городян так і не помітив, що будівлі на флангах усічені на одну третину.

— Квітень, 52-й рік, — згадує Сергій Кутаков. — Все відтавало... Ми з Олегом Борисовичем не без побоювання підійшли до будівлі Оперного театру, пізніше — Російського драматичного театру імені Горького. Власне і будівлею його не можна було назвати — одні руїни. Перемички, не витримуючи конструкцій, завалювалися на очах. Але ми, ризикуючи життям, заміряли кожний простіночок, кожний отвір, щоб потім узятися за проектування. Пам’ятаю, як Петров подавав ідеї, а я, молодий фахівець, з олівцем в руках креслив плани, розрізи, фасади, вузли і пишався тим, що в той момент був правою рукою Майстра.

У тому ж році почалося і проектування головного адміністративного корпусу «Виробничого об’єднання ПІВДЕНМАШ». Будівля вирішена архітектором Петровим у стилі радянського ампіру, як і той же образ Перемоги і Творення.

Багато що з тих часів і понині прикрашає наше місто. Наприклад, напівкругла будівля, яка розташована за колишнім „Дитячим світом”. Здається, що в ній криється якась таємниця, архітектурна недомовленість.

Рельєф будь-якої складності Петров міг підпорядкувати «функціональній доцільності». Прикладом того є пам’ятник героям Севастопольської оборони. В нижній частині схилу, незручного для такого роду споруд, він насипав курган, і на ньому поставив невеликий монумент. Композиція виявилася і меморіальною, і урочистою. Особливо виразно монумент виглядав у «рамі» вхідної арки, яку, на жаль, знесли «через непотрібність».

Підтвердженням шанобливого ставлення Петрова до архітектурної спадщини служить реконструкція Будинку вчених. Побудована О. П. Красносельським у 1910 році в стилі неокласицизму, будівля збільшила і свій об’єм, і площу, зберігши при цьому дух часу.

Закінчувався складний, просякнутий ентузіазмом післявоєнний період відновлення Дніпропетровська. За проектом московського архітектора А. Душкіна був оновлений залізничний вокзал. І. Заїченко, Д. Щербаков, В. Зуєв за участю Л. Ветвицького і В. Мартинова завершили будівництво житлових будинків на Привокзальній площі. Місцеві досвідчені архітектори під керівництвом Б. Бєлозерського успішно реалізовували проект відновлення головної магістралі міста — Проспекту.

Зірка Петрова ще мала зійти.

Птахи гнізда Петрова

Бурхливий розвиток будівельної галузі в регіоні вимагав не тільки каменярів і сантехніків, інженерів, майстрів і виконробів, але і архітекторів, містобудівників. Навіть нові вакансії з’явилися — районний архітектор. Але заповнювати їх не було ким. Більш того, створювався перший післявоєнний Генеральний план Дніпропетровська. А такого поняття, як архітектурна громадськість, ще не існувало.

Ініціативу створення архітектурного факультету узяв на себе облвиконком. Ідею підтримало Міністерство вищої освіти УРСР. До Москви не зверталися: проблему поставили перед Держбудом УРСР, який очолював Злобін, людина впливова і шанована.

Павло Резніченко, ректор інженерно-будівельного інституту, на базі якого вирішено було створити архітектурний факультет, вже готував кадрове питання... Кафедру архітектури доручено було очолити Петрову. Він тоді ще працював у Промбудпроекті, але вже мав і хорошу репутацію як викладач.

Перших 25 студентів цілком можна назвати добровольцями. В основному це були другокурсники факультету ПЦБ (промислове і цивільне будівництво), що бажали вчитися на новому факультеті. Було це в 1966 році. Проте не все було гладко.

— Архітектурний — це ж з області мистецтва… — поблажливо говорив дехто.

І тому не раз «художників» намагалися перевести в «інженери».

— Ми, студенти, спочатку відчували себе якимись інородцями, — згадує викладач Ольга Олександрівна Славінська. — То до одного факультету припишуть, то з іншим зіллють.

Багато довелося попрацювати декану факультету ПЦБ Григорію Лусті, професору Горбоносову і, звичайно, Олегу Борисовичу Петрову, перш ніж архітектурний факультет став повноправним у будівельному інституті.

— В роки «залізної завіси», — розповідає архітектор І. Соколов, — ми були наглухо закриті від будь-якої зарубіжної інформації, навіть за фахом. Те, що Петров нам тоді давав на заняттях, здавалося «світлом у вікні». Він був для нас чимось на зразок енциклопедії.

Педагогіка того часу — це колективне творче навчання. Часто студенти цілими групами виїжджали в різні частини великої країни. Скажімо, практику з живопису проходили в Ленінграді, Мінську, Єревані і Таллінні. Бували навіть на Соловках... Унікальність системи навчання студентів, яку, ймовірно, вже повернути неможливо, полягала в тому, що ми розширювали світогляд не за допомогою віртуального комп’ютерного світу. Під стукіт вагонних коліс ми знайомилися, товаришували, сперечалися і пізнавали реальний світ.

Але основний метод навчання був простий: «Роби, як я». Петров сідав поряд зі студентом, брав олівець та гумку і починав правити курсовий. Одні лінії прибирав, інші малював... І ми бачили, як його думка утілюється в проект. Це була велика майстерність Вчителя і Проектувальника, а не словоблуддя.

Одного разу Олег Борисович у пориві пристрасті — чи то викладацької, чи то професійної — кинув на невинно білий підрамник свою довгу сиву волосину і з властивим йому артистизмом вимовив: «Дивися: і тонка, і видна...». Так він пояснював студенту філософську суть креслярської лінії. І цей наочний урок пам’ятає багато хто і до цього дня.

Перший набір архітектурного факультету відрізнявся міцною товариською дружбою і трепетним, майже ліцеїстським, у дусі пушкінського часу шануванням свого наставника. Ось витяг з листа, який більше сорока років бережеться в сімейному архіві Ольги Славінської:

«Шановний Олеже Борисовичу! Пишуть Вам ваші вихованці. Перебуваючи на переддипломній практиці, в стольному граді Києві. Ми поводимося гідно, як Ви нас учили. Борисов працює в архітектурній майстерні. Гаркуша бере участь в плануванні нового мікрорайону. Люда Рудіна допомагає у виданні альбому шкіл і дитсадків. Ользі Кляйкіній, як завжди, пощастило більше — вона займається розробкою типового проекту житлового будинку... Загалом, всі при справі. Олеже Борисовичу, за нас не хвилюйтеся. До нас ставляться добре, а головне — довіряють. Ми за Вами, Олеже Борисовичу, скучили. Ваші первістки».

Сьогодні його учні — це відомі архітектори і педагоги, які працюють не тільки в Дніпропетровську, Україні, але і на всьому пострадянському просторі. А дніпропетровська архітектурна школа визнана однією з кращих.

Майже «по Корбюзьє»

Більшість учнів Олега Борисовича під час роботи нерідко задумуються: «А як би вчинив Петров?», «Яке б рішення прийняв Майстер?».

У цих питаннях і зв’язок часів, і авторитет Вчителя.

За більш ніж півстоліття творчості великого архітектора стильові напрями в архітектурі мінялися не раз. Але хтось з його учнів помітив, що хоча Петров і немало створив у стилі неокласицизму — а консерватором не став.

Олег Борисович був сприйнятливим до нового в архітектурі.

Головний корпус ДІБІ (нині ПДАБА) був побудований архітектором Швецькт-Венецьким ще в 30-го роки. Помітно, що на архітектурний образ будівлі вплинула і ідеологія того часу — «всесоюзний заклик вступати до лав Тсоавіахіму». Споруда, як мені здається, виконана у вигляді фюзеляжу літака.

Але вже в 60-і роки, коли часи були абсолютно іншими, Петров, тонко відчуваючи ідейний задум свого попередника, вдало продовжив архітектурний образ у вигляді крила з козирком-елероном. Здавалося б, «чистому елементу» прикрашання Олег Борисович зумів додати функціональне наповнення. Так, в, на перший погляд, легенькому козирку над входом він розмістив навчальну аудиторію! І не одну, а три.

Петров давно виношував ідею побудувати в місті споруду оригінальну. Літній театр на вантах в парку Чкалова (нині імені Лазаря Глоби) — це, звичайно, не Оперний в Сіднеї, але в Союзі такого не було.

Придивіться до цієї паркової споруди. Ніби білий лебідь опустився на гладінь тихого озера в центрі парку, склав крила, опустив голову та так і застиг. Ймовірно, так задумано було і самим автором.

Згадуючи великого Ле Корбюзьє, Петров нерідко промовляв:

— Ну як це у нього виходить!

Говорять, що з думками про французького архітектора він реконструював і Будинок учених, і комплекс студентських гуртожитків, і навіть прибудову актового залу до головного корпусу ДІБІ.

Коли архітектора зі світовим ім’ям Гаетана Сью, який гостював минулого року в Дніпропетровську, запитали: «Чи є архітектура національна, ну, скажімо, англійська, французька або українська?», — той відповів:

— Такого поняття не існує. Архітектор — це, перш за все, особа і її рівень. Візьміть, для прикладу, будь-якого відомого архітектора. Увага зосереджується не на тому, в якій країні він народився, а на тому, як він реалізувався.