Отаман Божко, який хотів відродити Запорозьку Січ

Серед українських повстанців був отаман, який вирішив відродити Запорозьку Січ, її звичаї, принципи, концепцію із використанням усіх аксесуарів XVI — XVII століть, у тому числі навіть універсалів і наказів, писаних... гусячим пером. Ним був підполковник 31-го Олексіївського полку колишньої російської армії, майбутній отаман Юхим Божко.

Тривожної осені 1918 року, коли звільнений з гетьманської тюрми майбутній Головний отаман С.Петлюра вирушав у Білу Церкву до керівників повстання проти гетьманату, на Провіантській вулиці міста Катеринослава, в будинку під номером 10, зібрались прихильники відродження Запорозької Січі. Будинок той належав начальнику охорони залізничного вузла Катеринослав — Синельникове Юхимові Божку. Тут зібрались однодумці-козаки: Швачка, Горобець, Шило, Ріг, Чуприна, Василюк, Окатий, Бульба і бунчужний Сила. « Всі вони присягнули Божкові і запевнили, що будуть допомагати йому у відродженні Нової Запорозької Січі й вірно служити своєму отаманові.

Дізнавшись, що почалося повстання проти гетьманату, Божко гусячим пером написав історикові Яворницькому, тоді директорові Запорізького музею, щоб той прислав йому запорозьке Євангеліє та інші запорозькі реліквії для відроджуваної ним Запорозької Січі. Природно, що директор музею український історик-професор і передбачити не міг, що в круговерті революції та громадянської війни раптом знайдеться той, хто цілком серйозно надумає відродити у військових формуваннях порядки і правила XVII сторіччя. Дмитро Іванович Яворницький сприйняв його, м'яко кажучі, за дивака і, забувши про нього, не відповідав на листа.

А Божко все-таки сформував Січ. Вона складалася з піхотного, кінного й артилерійського куренів і сотні великокаліберних кулеметів. Божко використав для свого повстанського загону зброю охорони залізничного вузла, начальником якої він був за гетьманату. Першим піхотним куренем (батальйоном) командував курінний отаман Веклич, кавалерією — отаман Оболенський, артилерією — отаман Максименко, а кулеметниками — сотник Савчук. Вважаючи курінь за батальйон, у повстанському загоні Божка було близько трьох тисяч козаків і старшин, шість польових гармат і достатній запас снарядів. У кулеметній сотні більше 10 кулеметів. І керували цим мобільним загоном кадрові професіональні військові, українські офіцери першої світової війни.

Божко, як і всі повстанські отамани того часу, подбав про засоби пересування. Він сформував ешелон, де був і саморобний броневагон, причеплений попереду паровоза, а перед броневагоном — платформа з запасними шпалами та рейками.

Отаман Нової Січі вирішив улаштуватися на місці старої Січі, за дніпровськими порогами, на острові Хортиця, і обороняти ці землі від будь-якого противника, включаючи, природно, і українські війська Директорії.

Та сталося так, що на різдвяні свята 1918 року Катеринослав був раптово атакований частинами повстанської армії Нестора Махна, який підтримував тоді Радянську владу. В місті силами більшовицького підпілля, яке базувалося на залізничній станції міста, розпочалось повстання робітників ремонтного заводу.

І Божку зі своїми січовиками довелося брати участь у боях за Катеринослав. Єдиного командування в місті не було. Тут стояли напівпартизанські формування отаманів Самокиша і Гулія-Гуленка. Звісно, вони були нечисленні, а їхні бойові дії нескоординовані. Незважаючи на відчайдушний опір українських повстанців іншим українцям-повстанцям, махновцям, місто взяли останні. І Запорозька Січ Божка попрямувала на допомогу Києву. Ешелон Божка зупинився на станції Знам'янка.

Необхідно було розвідати обстановку. В цей час селяни навколишніх сіл Цибуневої і Михайлівни, загітовані розвідниками червоних, повстали проти Директорії. А комендант станції і комісар Знам'янки Вірко саме в цей час займався формуванням червоного партизанського загону з повсталих. Природно, що Вірко поставив Божку ультиматум: або той приєднується до червоних партизанів, або загін його буде роззброєний, а з Божком поведуться за законами воєнного часу.

Божко почав переговори, в ході яких перевів свій ешелон на станцію Крюкове. Одначе там він увійшов у зону дій командира Гайдамацького полку ще одного отамана, Волоха, який не терпів конкурентів навіть у своєму середовищі.

Волох, розташувавшись тоді в Кременчуці зі своїм штабом, зажадав до себе Божка, а коли той з'явився, арештував його разом з ад'ютантом. Та не такий простий був Божко, як думав про нього Волох. Перед від'їздом до Кременчука Божко наказав командиру своєї артилерії Максименку рухатися за ним слідом. І коли Божка заарештували, штаб Волоха обстріляли з гармат. Божко з ад'ютантом одразу ж були звільнені й повернулись у Січ.

Поміркувавши, Божко зрозумів, що сформувати справжній боєздатний загін у цій круговерті подій він не зможе. А до того ж, про нього мало що було відомо українському Головному командуванню в Києві. На раді загону було вирішено йти в глибокий тил і там закінчувати формування, поповнивши загін. Невдовзі повстанці опинилися біля Балти.

І тут, під Балтою, Божко остаточно впровадив у військовий побут свого загону всі звичаї XVII сторіччя. Козакам суворо заборонялося реквізувати продукти у населення, відлучатися без дозволу з табору, пити горілку і грати в карти. Форма одягу була єдина. На голові — висока шапка зі шликом, на плечах жупан із стоячим коміром і великими ґудзями по центру, підперізувалися паском. Всі були одягнуті в широкі шаровари й козацькі чоботи. Божко наказав відрощувати оселедці, щоб ніхто чужий не затесався в Січ.

Окрім того, що Божко ввів заборону на картярську гру серед своїх, ця заборона поширювалась і на те населення, котре проживало поруч з розташуванням його загону. І за всі провини була одна кара: порушників били канчуками по «м'якому місцю», не розбираючи ні посад, ні чинів.

Одного разу Божко, дізнавшись, що в містечку Барі в місцевому клубі йде картярська гра, наказав своїй кінній сотні оточити клуб. Вночі, коли гра була саме в розпалі (а грали, в основному, місцеві чиновники), Божко всіх арештував і кожному гравцеві наказав дати по 15 канчуків. Були й інші численні випадки, коли Божко карав канчуками постачальників та інтендантів за затримку провізії для козаків.

Суворий режим запорозького жиггя був до вподоби і старшинам, і козакам. Навколо Січі в інших частинах шаліла анархія, козаки потерпали від голоду і холоду, а в Січі, як у зразковому господарстві, всього було досить і на всіх вистачало.

Та скоро мирне життя січовиків закінчилось. В окрузі з'явились червоні партизани, які йшли попереду частин 8-ої Червоної армії, розчищаючи їй дорогу. А ще на Балту налетів партизанський отаман Заболотний, загін якого підтримували і регулярні частини червоних. Але Божко і його командири були професіоналами. Це і врятувало загін. Холоднокровність не полишила командира навіть у найкритичнішу мить, коли козаки похитнулись, і всім здалося, що поразка неминуча. Спокійний, навіть незворушний, отаман наказав на лінії оборони грати український гімн. Цей, здавалось би, романтичний хід отамана Божка так підтримав січовиків, що вони з і овим завзяттям і мужністю відбивали атаки сильнішого за них противника. 1 Заболотний, побачивши в цьому можливий підхід до Божка підкріплень, покинув поле бою, залишивши перемогу і трофеї козакам-повстанцям. }'а за Заболотним підійшли регулярні частини Червоної армії, а підкріплення у Зожка не було і взяти було ніде.

Поміркувавши, отаман вирішив інтернуватися до Румунії, зберігши своїх повстанців і їхню особисту зброю. Довелось віддати наступаючому противнику і ешелон, і артилерію. Переодягнувшись хто в що міг, заховавши зброю, січовики пройшли контрольно-пропускні пункти на постах через Дністер, а там — через Румунію і Галичину і знову опинились в Україні, в найтрагічніший для Директорії час: у травні 1919 року.

Уся українська армія, численні ешелони з майном, Ставка діючої армії, її штаби, інтендантство, уряд УНР — все це стислося на крихітному клаптику української землі між Тернополем і Волошськом, а за Збручем гриміли польські гармати. Там стікала кров'ю Галицька армія, відбиваючись багнетами від легіонерів генерала Галлера, підтримуваних артилерією, броньовиками, танками і бронепоїздами. З повітря обстрілювали і бомбили галичан новісінькі французькі «Блеріо» і «Спади», пілотами на яких були, польські, французькі, британські і навіть американські льотчики.

А з півночі й північного сходу напирали червоні, з південного заходу і півдня — білі денікінці. Антанта допомоги не надавала. Для них українці з їхнім урядом соціалістів були комуністами...

І ось у цей трагічний момент тут з'явився отаман Божко. Сміливою атакою він узяв Волочиськ. Перед українською армією з'явився вихід. Були визволені від противника Проскурів, Жмеринка, Козятин... Так холоднокровний отаман Божко врятував українську армію і став героєм дня. Це був справжній повстанський вожак.

Головний отаман С. Петлюра послав Божку і його січовикам телеграму з вдячністю за мужність і відвагу. Нагородити сміливого отамана було нічим: орденів тоді в українському війську не було.

Невдовзі Запорозьку Січ вирішено було переформувати в дивізію, а отамана — зняти з посади. На пост командира нової дивізії був уже призначений полковник Добрянський, який і рушив до Божка з наказом штабу діючої армії.

Божко відмовився підкоритися. Бійці його відмову підтримали.

Штаб діючої армії, не маючи достатньо сили, щоб покарати непослухів, вирішив застосувати перевірений засіб — арештувати Божка, викликавши його в Ставку. Але повстанський отаман у пастку не спіймався.

Тоді начальник штабу діючої армії Василь Тютюнник вирішив схопити отамана. І почалось «полювання» на героя Волочиська. Справу цю доручили сотникові Миколаєнку і контррозвіднику Козієву. І їм вдалося спіймати отамана. Начальник штабу діючої армії поставив Божка перед вибором: або той здає Січ, демобілізовується з армії, отримує достатній пансіон і припиняє бойову діяльність, або ж арешт і польовий суд за невиконання наказу Головного отамана. Божко схопився за кобуру, та Василь вистрілив першим.
Отаман упав. Поранення було тяжким — куля поцілила в око. В цей час у приміщення ввірвалися січовики Божка. Забравши пораненого отамана, вони швидко перенесли його в ешелон, і коли над ним схилився лікар, паровоз уже мчав командира та його хоробрих соратників подалі від штабу діючої армії.

Отаман видужав. Коли зміг пересуватися, командувати військом, то під Жмеринкою вже були денікінці.

Божко, глибоко ображений тим, як з ним повелися, вирішив зустрітися з Головним отаманом. Він вірив тільки Петлюрі, шукаючи в нього справедливості. Отаману вдалось без перешкод побачитися з ним. Петлюра сказав йому: «Бог буде судити, хто з нас порушив правду, а зараз знову формуй Січ і рятуй справу».

«Так буде, — відповів Божко. — Але я ласкаво прошу про одну милість. Коли звільнимо Україну від ворога, уряд мусить подарувати у власність моєї Січі землі за порогами, які належали колись запорожцям».

Петлюра пообіцяв його прохання задовольнити. Більше вони не зустрічалися.
Українського війська вже практично не було. У Наддніпрянській армії зосталося 6 - 7 тисяч, багато було хворих, поранених, біженців.

В Україні зостались три повстанських отамани: Волох із гайдамаками, Данченко-Денис із запорожцями та січовики Божка. Волоха призначили головним серед повстанців. Не терплячи біля себе конкурентів (а Божко належав до них), Волох примусив козака Чайковського, який був порученцем Божка, убити свого отамана. На початку грудня 1919 року сплячого Божка вбили з його ж власної зброї.

Так загинув один із найсамовідданіших і найбезкорисливіших борців за незалежність і державність своєї Батьківщини. Єдиним бажанням у нього було відродити за порогами на острові Хортиця Запорозьку Січ, українське військове братство на засадах справедливості та порядності, чоловічої козацької дружби і слави.

Володимир УЛЯНИЧ, військовий історик

Про автора
«Радянська історіографія називала українських повстанців та їхніх отаманів „бандитами”, а трудове українське селянство — любовно „батьками”, справедливо вбачаючи в них своїх єдиних захисників. І не куркулями вони були, не захищали ні поміщиків, ні капіталістів, ні Аенікіна, ні Врангеля, ні „білих”, ні „червоних”. Вони стояли за те, щоб ніхто їх не грабував, не заважав мирно сіяти хліб, ростити дітей. Щоб у своїй хаті була своя правда, сила і воля. Щоб самим управляти Україною без усіляких „помічників”.

Саме так нетрадиційно висвітлює історію українського повстанського руху, відомого як „отаманщина”, кандидат історичних наук Володимир Улянич. Він готує до друку двотомник „За волю України. Українські збройні сили 1914—1921 та 1939— 1955 рр.”, зі сторінок якого читач чи не вперше може дізнатися, що „отаманщина” — це ще й продовження традиційної української військової козацької стратегії і тактики, прояв викривленого страхіттями громадянської війни потягу наррду до волі, яскраві особистості. Пропонуємо вашій увазі кілька розділів із книги В. Улянича.

Автор народився 1939 року на Полтавщині. Закінчив історичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка. Працює доцентом Київського політехнічного університету.