Багатий палац на площі Бідного

Десь у другій половині ХХ сторіччя, у самому розпалі радянської влади, в чиїйсь голові народилась думка. Наслідком її народження став міф про те, що ініціали «ПД», які прикрашають парадну браму цього будинку, розшифровуються як «публичный дом».


Зрозуміти точні причини появи цього міфу неможливо. В основі його лежать слабке знання історії міста, очевидна стурбованість та ностальгія за тими «старими часами», коли, на думку міфотворця, борделі могли розташовуватись у самому центрі міста, безпосередньо під стінами поважного храму. Яскравість і простота цієї конструкції знайшли відгук і вкоренились у серцях громадян, і ніякі намагання краєзнавців не змогли її переламати. Як наслідок — у 1990-х роках це призвело до спроби збити крамольні ініціали, а у 2000-х їх прикрили рекламою. Тож сумнівна слава за цим одним з найбільш розкішних та гарно збережених особняків старого Катеринослава закріпилася, здається, вже на віки вічні.

Старе родове гніздо

Планами міста Катеринослава, які було затверджено у 1790 та 1792 роках, вперше було запропоновано створення нового району «новосозидаемого града» на місці козацької слободи Половиця. У міській структурі «Нижньому місту» відводилась достатньо поважна роль торговельно-ремісничого центру та місця проживання представників міських оподатковуваних станів. За темпами розвитку воно миттєво випередило «Верхнє місто» з його помпезними державними проектами і планованими аристократично-чиновницькими кварталами. За лічені роки тут було зведено десятки садиб — причому більшість з них належали далеко не міщанству з купецтвом.

На вересень 1793 року існував уже і будинок на місці сучасного особняка. Цілком вірогідно, що належав він Степану (Стефану) Пчолкіну (? — 1821), який вважається засновником однієї з найповажніших катеринославських купецьких династій. На 1800 рік він обіймав достатньо високу посаду столоначальника Катеринославської казенної палати і міг собі дозволити придбати садибу на центральній площі міста.

Але перша цілком достовірна згадка про будинок Пчолкіних на Успенській площі датується аж 1860 роком. Саме у цьому році Катеринославська губернська шляхова та будівельна комісія надала міщанці Параскеві Михайлівні Пчолкіній дозвіл на ремонт даху сараю, який розташовувався на території садиби № 17 у І-й поліційній частині міста. Приблизно в цей же час у садибі зводиться і великий дерев’яний на мурованому фундаменті будинок. На жаль, точно встановити статус власниці садиби неможливо. Параскева Пчолкіна могла бути як дружиною Івана Степановича Пчолкіна (помер у 1828 році, займаючи посаду міського голови Катеринослава), так і дружиною його сина Василя Івановича (помер у 1868 році).

>В будь-якому разі з останньої третини ХІХ сторіччя садиба на Успенській площі вже безумовно належить катеринославському купцю І-ї гільдії Давиду Васильовичу Пчолкіну, сину Василя Івановича та правнуку засновника династії.

Окрім садиби Д. В. Пчолкін отримав у спадок родинну справу — торгівлю деревиною, яка складалася із кількох великих лісових пристаней на Дніпрі. Належали йому і кілька будинків та крамниць у міських торговельних рядах і маєтки на території губернії.

На подив, бізнес не заважав Давиду Васильовичу активно займатись громадською діяльністю. З 1860-х років і до самої своєї смерті він був гласним міської думи (за сучасним визначенням — депутатом міськради). У 1868 — 1871 роках обіймав посаду міського голови Катеринослава. Тривалий час обирався гласним Катеринославського губернського земського зібрання (депутатом облради). Обирався він і на почесні посади: старостою Успенської церкви, членом Губернського податкового присутствія, піклувальником кількох міських навчальних закладів. Значиться його прізвище і серед засновників, меценатів і членів першого піклувального комітету Комерційного училища.

Новий особняк

У 1898 році, йдучи в ногу із часом, Д. В. Пчолкін споруджує у родинній садибі новий мурований особняк. Автором проекту будинку був катеринославський міський архітектор Дмитро Степанович Скоробогатов. Особняк отримав пишне і досить еклектичне зовнішнє рішення з численними ліпними вставками, діамантовим рустом, складними тягами карнизів. Окремого слова заслуговує пишна брама, споруджена одночасно з будинком, на якій амури підтримують гербовий щит з монограмою власника «ПД», котра і породила міф радянських часів.

Внутрішнє оздоблення не поступалося пишноті фасаду, відзначаючись більшою виваженістю та стильністю. На сьогодні в особняку збереглася пишна зала у стилі ренесанс, розділена навпіл колонадою, яка є найбільшим приміщенням серед вцілілих в інтер’єрах приватних будинків міста. Унікальним є східне оздоблення невеликого будуара з альковом. Особливо вражає частково збережений розпис стін. Вражає навіть не характером малюнка, а власне тим, що він вцілів, бо в жодному іншому приміщенні міста ви не побачите розписів дореволюційної доби. До унікальних елементів декору інтер’єрів належать і вціліле ліплення в руському стилі на стелі їдальні, мармурові каміни й старий паркет.

Незважаючи на всю розкіш нової резиденції, садиба Пчолкіна так і не стала повноцінним «міським маєтком». Купецькі звички взяли своє. Старий дерев’яний особняк і розташовані при ньому службові корпуси було відремонтовано і здано в оренду. Окрім цих досить розкішних апартаментів здавались і більш дешеві квартири, розташовані у дворовому флігелі. Так що садиба приносила ще й певний зиск.

По смерті Давида Васильовича 4 жовтня 1904 року садиба перейшла у спадок його дочці Аграфені Давидівні Гуреєвій, яка володіла ним аж до часів громадянської війни.

Бурхливі міжвоєнні десятиріччя

На початку 1920-х років колишній особняк Гуреєвої починає інтенсивно використовуватись для розміщення найрізноманітніших сільськогосподарських установ. Тут працювали Катеринославська обласна сільськогосподарська дослідна станція, відділення Всеукраїнського товариства насінництва, Окружна санітарна лабораторія, Катеринославська крайова сільськогосподарська дослідницька організація тощо. Немає сумніву, що в принципі у садибі розташовувались одні і ті самі установи, які просто змінювали назву під час постійних реорганізацій, популярних у цей час.

Співробітники всіх цих структур навіть встигли створити житловий кооператив і у другій половині 1920-х років вибудувати тут два неоковирних двоповерхових житлових корпуси із покімнатним заселенням.

На 1930 рік садибне життя вже дещо усталилося. Розташовані тут у різні часи сільськогосподарські установи остаточно реорганізували, перетворивши на Інститут кукурудзи, а медичну частину садиби зайняла Окружна малярійна станція. Але спокійне життя установ було недовгим. На розкішну садибу нарешті звернула увагу влада.

В середині 1930-х років усі установи і жильці з садиби були відселені, а вона пристосована до потреб нового власника — курсів марксизму-ленінізму при обкомі КП(б)У. В розкішному купецькому особняку було проведено ремонт і створено велику лекційну залу (для цього знищили частину кімнат, розташованих у дворовому крилі). На території садиби було також розміщено квартири персоналу та гуртожиток для приїжджих слухачів курсів. Важко сказати, чим був обумовлений вибір саме будинку Пчолкіна для розміщення цієї елітарної установи. Можливо, розкіш старих приміщень мала наочно засвідчувати переваги нового режиму, який зробив їх доступними для своїх найкращих синів. Можливо, були й якісь інші мотиви.

Рух у небуття

На подив, невідомо, як використовувалась садиба під час німецької окупації. Але з 1944 року тут відновили діяльність партійні курси. Проте розмах був уже не той. У зруйнованому повоєнному місті навіть обкому не вдалося відвоювати квартири і гуртожитки, які належали курсам у 1930-х роках. Більша частина будівель пішла під комуналки, а за курсами лишився власне особняк. Це, звичайно, вносило в їхню роботу певні незручності, але доводилось терпіти. Лише наприкінці 1950-х років партійні курси отримали нове приміщення і назавжди залишили особняк Пчолкіна. Їм на зміну до просторих зал в’їхав міський «Будинок моделей». Лекційна зала була перетворена на майстерню, а парадна — на демонстраційну із невеликим подіумом та рядами крісел.

Чесно кажучи, ніколи не задавався питанням, якими досягненнями можуть похизуватись дніпропетровські модельєри. Але, знаючи реалії часу, можу стверджувати, що життя в «Будинку моделей» було небідне і веселе. До речі, це веселе життя теж могло вплинути на хибну розшифровку монограми «ПД» на брамі споруди. Життя у інших будинках садиби напевно було менш радісним. Корпуси потроху руйнувались, і проживання в них ставало справою все більш ризикованою і важкою.

Заявка на реконструкцію садиби була подана у 1970-х роках, коли швидко і безболісно було знесено старий дерев’яний особняк, вік якого на цей час перевалив за сторічний рубіж. Але звільнена таким чином ділянка виявилась недостатньою для радянського індустріального будівництва, а відселити щільно заселені корпуси всередині ділянки виявилось не так вже й легко. Тож великий пустир в центрі міста було законсервовано на десятиріччя. Розселити комуналки у дворових корпусах вдалося лише за незалежної України. Але й після цього, незважаючи на всю привабливість ділянки для нового будівництва, на ній ще кілька років вивищувались ефектні руїни, а згодом виріс на подив невеликий і пристойний будинок.

Доля особняка склалася більш вдало, ніж доля садиби. Опісля закриття «Будинку моделей» і приватизації будівлі в ній працювало кілька салонів, які були зацікавлені у збереженні пишноти інтер’єрів. А з 1996 року особняк навіть отримав статус пам’ятки архітектури.

Валентин Старостін