Візантійський монастир над порогами

За місцевою легендою, перший монастир у Надпорожжі з’явився незадовго до хрещення Русі. Його місце розташування прив’язується до Монастирського острова, що знаходиться в межах парку ім. Шевченка. Та чи правдива ця легенда?


Трохи міфології

Історики вже давно помітили, що легенда про монастир на дніпровському острові далеко не стародавня. Вона була відпрацьована і озвучена єпископом Феодосієм (Макаревським) у 1880-х рр. Наскільки можна зрозуміти, преосвященний у своїй праці спирався в першу чергу на виданий 1651 р. бопланівський «Опис України». Саме Гійом Левассер де Боплан вперше вжив назву «Монастирський» стосовно острова, розташованого у теперішньому парку Шевченка. Він (знову-таки першим) пояснив походження назви тим, що колись тут був монастир, від якого не лишилось жодних слідів. Розвиваючи бопланівську думку, єпископ Феодосій використав окремі літописні згадки про «урочище Монастирище» над порогами та відомості з історії Київської Русі. Власне, це й все, на що він спирався, створюючи історію монастиря.

Історія ця не дуже зацікавила поважних дослідників — навіть дещо їх насмішила, проте майже одразу набула широкої популярності серед літераторів, публіцистів та краєзнавців. З плином часу неодноразово повторювана та переспівана легенда обросла деталями, історичними постатями та подіями, які ґрунтувалися на тій самій віртуальній основі, що й початковий варіант. Освячена традицією і розфарбована новими барвами, легенда перетворилась на «священну» і набула рис реальності. Остаточно реалізовано її було у 1990-х рр., коли на острові звели спочатку пам’ятник візантійським монахам, а згодом і церкву Святого Миколая, яка вважається наступницею стародавнього монастиря.

Трохи топоніміки

Можливо, на місці сучасного Дніпропетровська і справді існував колись монастир. Але не на скелях острова, який називається зараз Монастирським, а під піщаними кучугурами Ігрені.

Розбираючи хитросплетіння «доісторичного періоду» існування міста Дніпропетровська, найлегше визначитись із походженням саме назви «Монастирський острів».

На початок XVI ст. межі Дикого Поля досягли свого північного максимуму. «Запустілими городищами» стали міста по Ворсклі, Сулі, Пслу, а територія сучасної Полтавщини «превратилась в пустыню, образовала собою море степей». Причиною цього спустошення була стратегія Криму, спрямована на збезлюднення якомога більших просторів. Придбанню земель у цьому регіоні не надавалося великого значення, тим більше що Крим і не мав можливостей для утримання територій за допомогою постійних гарнізонів. Але природні багатства спустошених земель все одно лишалися привабливими для населення Великого Князівства Литовського, яке, домагаючись їх, виробило свою стратегію. Вже у 1499 р. згадуються ватаги жителів міст та волостей, які вирушають на промисли «до Черкас і далі», створюючи нову колонізаційну мережу — «уходи».

В XVI ст. в районі впадіння Самари в Дніпро вже нараховується чимало уходів, на яких полювали на звіра і ловили рибу. Спочатку вони були сезонними, проте з часом ватаги почали осідати на цих промислах. Урядові описи — інвентарі Черкаського і Канівського замків 1552 р. містять інформацію про уходи цих міст. Лише до Черкаського замку належало 32 уходи по Ворсклі, Орелі, Протовчі, Тясменю, Самарі, Інгулах, Базавлуку, Томаківці, Тавані, Дніпрових порогах. Черкаський староста навіть віддавав уходи в оренду. Серед міст, жителі яких користувались черкаськими уходами, зазначаються Чорнобиль, Мозир, Петроков, Бихів, Могилів та ін. Безпосередньо на Самарі знаходився власне черкаський уход, а у гирлі цієї річки розташовувалися уходи Київського Печерського та Трахтемирівського монастирів. Якомусь із цих монастирів і завдячує своєю назвою сучасний Монастирський острів.

В XVI ст. згадується ще один об’єкт вище порогів, назва якого походить від монастиря. Близько 1555 р. князь Дмитро Вишневецький збудував замок на острові Мала Хортиця неподалік старовинної Кічкаської переправи. Восени 1557 р. він був вимушений залишити його. А у 1558 р., вже перебуваючи на службі в московського царя Івана Грозного, Вишневецький створює укріплення вище порогів. За одними свідченнями, новий замок розташовувався на Монастирському острові, а за іншими — в урочищі Монастирище. Ще через рік з його подання Іван Грозний заявив про намір спорудити укріплення на польському боці Дніпра між Хортицею та Черкасами. Невідомо, чи було реалізовано цей проект повною мірою, але укріплення в Монастирищі знову згадується у зв’язку з перебуванням у ньому князя Дмитра Вишневецького ще й у 1561 р. Зазвичай це укріплення прив’язується до сучасного Монастирського острова. Але той же Боплан у своєму «Описі» відзначає, що острів не надто підходить для життя. На думку інженера-фортифікатора, цьому заважають скелясті породи та відсутність доброї пристані. Тож «урочище Монастирище» слід шукати десь-інде.

Трохи топографії

В нашій уяві замок XVI ст. постає як щось величне з мурованими стінами і потужними вежами. Але мушу вас розчарувати. В Дикому Полі для зведення такої краси не було ані часу, ані коштів, ані майстрів. Наш замок — це радше польове укріплення з земляними валами, на яких, в кращому випадку, поставлено дерев’яний частокіл. За таких «потужних» укріплень вибір місця під зведення «замку» мав вирішальне значення для його оборони. Необхідні природні умови визначали досить просто. Місце мало бути важкодоступним з боку степу, який у цей час ніс найбільшу загрозу. Тут мала бути вода — причому не лише питна. В умовах коли контролювати суходільні шляхи було практично неможливо, Дніпро ставав єдиною надією на зв’язок із зовнішнім світом. Ним можна було доправити підмогу та припаси, ним же можна було і відступити, якщо справи ставали аж надто погані. Тож при замку мала бути пристань. Разом з тим якщо будувати постійний замок, то треба було слідкувати, аби він не руйнувався весняними паводками. Тому важливим був і рельєф. Для дерев’яно-земляних фортець скали дійсно не підходять: швидко створити рів у них неможливо, а землю для зведення та подальшого ремонту валу треба хіба що завозити. І головне. Створювати постійне укріплення просто так не було жодного сенсу. Замок мав займати стратегічно вигідну позицію і щось контролювати: шлях, річку, переправу. Тож логічно припустити, що найліпшим місцем розташування замку в цей час був один з численних островів на Дніпрі. Цей острів мав не затоплюватися повенями, мати придатні ґрунти та можливості для розташування значної кількості суден. До того ж він мав являти собою стратегічно важливий об’єкт.

В районі впадіння Самари в Дніпро існувала і існує значна кількість островів — як наносних, так і сформованих на основі значних виходів граніту. Але всім вищепереліченим умовам відповідає лише один із них. Найбільший дніпровський острів вище порогів, де гранітна основа доповнювалась наносними відкладеннями, існував безпосередньо у гирлі Самари і від материка відділявся широким рукавом Старуха із низькими заболоченими берегами. До створення Дніпровського водосховища він мав приблизно 7 км у довжину і близько 3 км у ширину, пізніше його розміри зменшилися до 5 км і 2 — 3 км відповідно. За описом Боплана, цей острів має назву «Кінський». Він був рясно вкритий лісом і навесні затоплювався водою (останнє твердження з погляду рельєфу острова, на якому існують значні підвищення і навіть скелі, видається дещо сумнівним). Д. Яворницький, локалізуючи Кінський острів, зазначає, що у XVIII ст. він вже носив назву «Самарський», або «Усть-Самарський», а на початок ХХ ст. був відомий як «Старуха». У 1950-х рр., після спорудження на рукаві Старуха відстійників електростанції і зведення дамби вздовж Самари цей острів фактично було перетворено на півострів. На сьогодні на його території знаходяться селища Стара Ігрень та Чаплі і ж/м Придніпровськ. За топографією Кінський острів був майже ідеальний для розміщення укріплень. Ідеальним було і його стратегічне розташування.

Трохи історії

У 1568 р. в гирлі Самари (можливо, саме на Кінському острові) закріпився отаман Андрій Лях із ватагою. Він перейняв кількох московських і татарських посланців, а також нападав на турецьких купців. За записами М. Бєльського від 1574 р., козаки живуть на Низу лише влітку, «на зиму-же расходятся в ближайшие города, как Киев, Черкасы и другие, спрятавши предварительно на каком нибудь днепровском острове, в секретном месте свои лодки и оставивши там несколько сот человек "на курене", как они говорят на страже». Серед значних осередків козацтва він називає острови Кохання, Хортицю та Томаківку. Цікавою для нас є згадка про острів Кохання, який знаходився між порогів на відстані 40 миль від Києва і мав у довжину кілька миль. «Если татары замечают, что на этом острове сторожат козаки, то не с таким удобством переправляются на нашу сторону, потому что с этого острова можно препятствовать переправе татарского войска через кременчуцкий и кучманский броды». Острову такого розміру і розташування відповідає лише пізніший Кінський.

У 1580-х рр. шляхтич Самійло Зборовський, сповіщаючи про свою подорож на Томаківську Січ, зазначав, що при Самарі зустрів «200 козаків річкових, які тільки звірів та рибу ловлять іншим на живність… а тими ріками можуть до Орди і до Москви ходить для користі». Ці козаки «мали старшого» й «те місце куди козаки ховаються» і де проводять свої загальні збори. Значно пізніше Боплан вказує на наявність на Кінському острові численної ватаги рибалок, які ловлять рибу в річці Самарі, і не подає жодних свідчень про наявність тут укріплень. Але в його описі привертає увагу той факт, що безпосередньо вище порогів козаки проживають лише на Кінському.

Велике значення острова засвідчує і його пізніша історія. У 1687 р. тут було споруджено велике російське укріплення. З часом його змінила Усть-Самарська фортеця, що від неї веде свій родовід Ігрень, яка з кінця XVIII ст. і до спорудження залізниць була однією з найбільших гаваней на Дніпрі. Цікаво подивитись і на саму назву «Ігрень», котра походить від татарського «прокляте місце». Ця татарська назва дуже промовиста. І легендарної битви Івана Сірка з татарами, яка начебто відбулася тут у 1660 р., замало для того, аби вона закріпилася на століття. Для утвердження подібної назви загроза має бути довготривалою, фактично постійною. Саме таку славу Кінському острову і забезпечували протягом багатьох поколінь осілі на ньому козацькі ватаги.

Тож стратегічне значення острова поза сумнівами. Контроль над ним означав контроль над значною ділянкою Дніпра та Самарою з їх уходами, переправами, торговельними караванами. Тож саме тут і треба шукати «Монастирище» князя Вишневецького. І не лише його.

Трохи археології

У 1927 — 1928 рр. Дніпрельстанівською археологічною експедицією на Ігренському півострові було виявлено залишки поселення часів Київської Русі. Серйозне дослідження цієї території почалося тільки за півсторіччя. Результати були вражаючі. За словами керівника експедиції Д. Я. Телегіна, важко було уявити, що тут розміщувався «большой город славян, город русичей», який мав численні і потужні гончарні, металеві та скляні майстерні, розвинуту торгівлю. На міський характер поселення вказує і багатство знахідок, серед яких зафіксовано дорогий полив’яний та скляний посуд, фрагменти плінфи, замки. Київський період історії цього міста починається приблизно у IX, а закінчується у XIII сторіччі, коли його було зруйновано монголами. Але невдовзі місто було відновлено вже під протекторатом Золотої Орди, хани якої всіляко сприяли розвитку торгівлі у своїх землях. Про значення міста в цей час свідчить кількість знайдених тут монет епохи Золотої Орди, яка перевищує дві сотні одиниць. Серед знахідок багато і срібних монет, а також зустрічаються мідні заготовки під карбування дрібної монети, право на яке широко роздавалось ординським містам. Остаточний занепад поселення припадає на кінець XIV — початок XV сторіччя. Причому можливо, що певний час воно перебувало ще й під владою Великого Князівства Литовського.

Але знахідка археологів ще не «знайдена» істориками. Назва міста лишається невідомою чи, можливо, непоміченою. Літописці мало цікавились життям Степу за межами військових відносин з кочовим світом. Літописами висвітлюються військові походи Святополка Київського та Володимира Мономаха у 1103 р., коли висадка піхоти із суден відбувалася саме перед порогами. Описані походи великих князів Мстислава Ізяславовича (1170) і Святослава Всеволодовича (1184, 1187) та багато інших. Відомо й про те, що у 1224 р. тут пройшли раті, що рухались назустріч монголам до Калки. А В. Ляскоронський взагалі вважав, що і сама битва на Калці відбулась не десь на Кальміусі, а на тихій Кільчені. Він же зазначав, що пониззя Самари, судячи з усього, мало надзвичайно важливе стратегічне значення для Русі. В описах усіх цих походів згадуються Дніпро, Самара, Орель, Протовча, пороги, Хортиця. Але згадок про місто, поселення або монастир у тогочасних літописах не виявлено.

Так само не виявлено і згадок щодо назви міста золотоординських часів. Хоча… Тут можна згадати славнозвісний універсал короля Стефана Баторія від 1578 р., за яким низовому козацтву надається «городок старинный же запорожский Самарь с перевозом и землями в гору Днепра по речку Орель, а вныз до самих степов ногайських и крымских на десять миль». Хто зна, може, це і є те саме місто, яке на часи Баторія не існувало вже близько сторіччя, але лишило слід у державних архівах і було згадане в універсалі задля того, щоб хоч якось означити даровані низовикам території.

Монастир

А монастир на місці сучасного Дніпропетровська, можливо, і справді існував. Але не на скелях острова, який називається зараз Монастирським, а під піщаними кучугурами Ігрені — там, де стояло забуте давнє місто. В будь-якому разі церква тут була напевно. І княгиня Ольга з князем Володимиром Великим зупинялись на відпочинок перед порогами саме тут. Як, власне, і інші князі, посольства, купці. Цілком можливо, що тут відбувалось і хрещення кочівників. Більш того, церква, ймовірно, існувала і у місті часів Золотої Орди. Але її історія не має жодного відношення до легенди, створеної єпископом Феодосієм у XIX сторіччі.

Валентин Старостін